Чоловік повернувся без попередження і обімлів – незнайомець фарбував стіни.
Ігор стояв біля під’їзду й усміхався. У руках – коробка еклерів із тієї самої кондитерської, де вони з Мариною познайомилися сім років тому. Смішно, так? Дорослий мужик, начальник відділу, а радіє як хлопчисько – втік із відрядження на три дні раніше.
Ключ повертається безшумно. Марина має бути вдома – середа, віддалено працює ж.
І тут – голос зі спальні. Чоловічий. Незнайомий.
– Ні, Марино, цей відтінок не піде. Дивись, при денному світлі він віддаватиме в зелень.
– А якщо ось цей? – голос дружини. Звичайний такий, спокійний. Наче все гаразд.
Коробка з еклерами раптом стала непідйомною. Ігор завмер у передпокої. В голові – білий шум. Серце калатає десь у горлі.
Ще крок.
У дверному отворі спальні – картина маслом: здоровий мужик у майці, весь у плямах фарби, тримає валик. А Марина – у старих джинсах і його, Ігоревій, сорочці – стоїть поряд, розглядає кольорову палітру.
– Артеме, а може все-таки персиковий? – вона схиляє голову, і волосся падає на плече. Так само, як тоді, на першому побаченні.
Мужик – цей Артем – хитає головою:
– Персиковий – це минуле століття. Давай краще теплий сірий, дуже стильно буде.
Ігор відчув, як усередині щось обірвалося. Просто взяло – й обірвалося. Він як дурень мотається по відрядженнях, думає про сім’ю, про майбутнє, планує відпустку на морі. А вона тут…
– Марино? – голос чужий, хрипкий.
Дружина обернулася. На обличчі – здивування, потім радість:
– Ігорьку! Ти ж тільки в суботу мав бути! Господи, як добре! Дивись, ми тут…
Але він уже не чув. У вухах шуміло. Перед очима – тільки цей чужий мужик у їхній спальні, з валиком у руці, і Марина в його сорочці, щаслива така.
– Що відбувається? – слова вилетіли самі.
Артем незграбно переступив з ноги на ногу, подивився на Марину:
– Я, мабуть, піду покурю.
– Та стій ти! – Марина сплеснула руками. – Ігорю, це ж ремонт! Сюрприз хотіла зробити!
Сюрприз. Ага.
Чудовий сюрприз вийшов.
Ігор дивився на дружину й не впізнавав її. Чи себе не впізнавав? У скронях стукало, руки стискалися в кулаки самі собою.
– Сюрприз, кажеш? – голос зривався. – А що, попередити було складно? Чи ти думала, я ніколи не дізнаюся?
Марина розгублено кліпнула. Артем акуратно поставив валик на газету й зробив крок до дверей.
– Я справді піду.
– Стій! – Ігор розвернувся до нього. – Ти хто взагалі такий? Звідки в моєму домі?
Мужик підняв руки в примирливому жесті:
– Артем. Маляр я. Мене ваша дружина через застосунок.
– Через застосунок! – Ігор засміявся. Нервово так, негарно. – Звісно! Через застосунок! А я, дурень, думав…
– Ігорю, ти про що? – вона ступила до нього, але він відступив. – Що за істерика?
– Істерика?! – у голові все змішалося. Образа, злість, біль – все в одну купу. – Я приходжу додому, а тут… Чужий мужик! У нашій спальні! А ти в моїй сорочці розгулюєш!
Марина почервоніла. Потім зблідла. Потім знову почервоніла:
– Ти що. Ти думаєш, що я? З Артемом?! Господи, Ігорю, та ти з глузду з’їхав!
– А що мені думати?! – він жбурнув коробку з еклерами на комод. Кришка відлетіла, кремова начинка розмазалася по поліровці. – Я як останній ідіот сюрпризи готую, а ти тут…
– Що «тут»? Що?! – Марина теж зірвалася на крик. – Я ремонт роблю! Ре-монт! Який ти два роки обіцяєш! «Після відпустки», «після премії», «після відрядження»! Я втомилася чекати!
Артем незграбно кашлянув:
– Люди, я серйозно, мені ніяково.
– Та йди вже! – гримнув Ігор.
– Не смій так із людиною розмовляти! – Марина стала між ними. – Артем працює третій день! У нього замовлення оплачене, договір підписаний! Він не винен, що ти… що в тебе…
– Що в мене?! Договорюй давай!
– Що в тебе в голові тільки одне! – вигукнула вона й одразу прикрила рота рукою.
Артем скористався паузою й вислизнув у коридор. Грюкнули вхідні двері.
Ігор стояв, дивився на дружину. У голові крутилися картинки: ось вона сміється з цим Артемом, ось нахиляється до нього, ось… Стоп.
– Знаєш що? – він говорив тихо, але кожне слово било чітким. – Я стільки працюю. Для нас працюю. Для сім’ї. А ти…
– А я що? – Марина сіла на ліжко, закривши обличчя руками. – Що я, Ігорю? Чекаю тебе місяцями? Вечері розігріваю, які ти не їси? Засинаю сама, бо в тебе «важлива зустріч», «звіт до ранку», «терміновий проєкт»?
Ігор мовчав. У горлі стояв клубок.
Марина витерла очі. Розмазала туш.
– Я хотіла, я справді хотіла сюрприз зробити. Думала, повернешся – а тут гарно. Ново. Наче життя з чистого аркуша. Дурепа, так?
Вона пішла до дверей. Ігор машинально ступив за нею:
– Куди ти?
– До Лєнки. Не можу я зараз, не можу тебе бачити.
– Марино, зачекай.
– Ні! – вона різко обернулася. – Ти знаєш, що найстрашніше? Навіть не те, що ти подумав. А те, як швидко подумав. Як легко. Наче чекав на це. Наче шукав привід.
Двері зачинилися.
Ігор залишився сам у напівфарбованій спальні. На стіні – зразки кольорів. Персиковий. Сірий. Голубуватий. На підлозі – банки з фарбою, укривна плівка. На комоді – розчавлені еклери.
Він дістав телефон. Набрав Ваську:
– Братане, можна до тебе на ніч? Так, знову посварилися. Ні, цього разу серйозно.
Васька налив. Мовчки. Правильний мужик – не лізе з питаннями.
– Уявляєш, – Ігор крутив склянку в руках, – заходжу, а там мужик. У майці. З Маринкою моєю.
– Ну? – Васька примружився.
– Ремонт, каже, роблять.
– А ти?
– А я, – Ігор видихнув. – Я психонув. Нагримав. Вона тепер у подруги.
Васька почухав потилицю: – Слухай, а може справді ремонт?
– Та яка різниця! – Ігор стукнув кулаком по столу. – Вона мала попередити! Зателефонувати! Повідомлення написати!
Телефон завібрував. Лєнка, подруга Марини:
«Ігорю, ти зовсім здурів? Вона три дні вибирала колір твій улюблений! Усі вуха мені продзижчала – щоб Ігорькові сподобалося!»
Васька зазирнув через плече:
– Ну ось. А ти…
– А що я?! – Ігор схопився, заходив по кухні. – Я мав здогадатися? Телепатія в мене має бути?
– Ні. Довіра має бути.
Ігор завмер:
– Що?
– Довіра, кажу. Сім років разом, а ти з півоберта – в атаку. Негарно це, брате.
Ігор сів назад. Налив собі. Випив.
У голові все ще крутилася картинка: Марина і цей Артем. Але тепер він бачив і інше – валик у руці. Газети на підлозі. Робочий одяг.
Господи.
Що він накоїв?
Телефон знову завібрував. Фото від Лєнки: Марина на дивані, укрита пледом. Обличчя заплакане. Підпис:
«Задоволений? Вона для тебе старалася, негідник!»
Ігор упустив голову на руки.
– Вась, я …
– Ну, це ми вже з’ясували. Питання – що робитимеш?
На третій день Ігор не витримав. Стояв біля під’їзду Лєнки вже годину – Марина не відповідала на дзвінки. Курив одну за одною, хоч кинув два роки тому.
І тут із під’їзду вийшов Артем. Той самий. З інструментами.
Ігор сіпнувся було, але мужик сам попрямував до нього:
– Ігорю? Це ви Ігор?
– Я. А ти що тут робиш?
Артем поставив ящик з інструментами на асфальт, дістав сигарети:
– Марина Петрівна попросила замок полагодити в подруги. Заїдає.
Марина Петрівна. Офіційно. Дистанція.
– Слухайте, – Артем прикурив, – ніяково якось вийшло. Я не знав, що ви з відрядження повернетесь. Марина казала – через тиждень тільки.
Ігор мовчав. Що тут скажеш?
– Так. А вийшло як у поганому анекдоті.
– Вона для вас старалася, – продовжив Артем. – Весь час питала: «А чоловікові сподобається? А не надто світлий? А раптом він темні тони любить?» Я вже думав – кине затію. Але ні, вперта.
– Звідки ти її знаєш? – голос сів.
– Та не знаю я її! – Артем похитав головою. – Через застосунок замовлення оформила. «Кабанчик» називається. Хочете, покажу?
Він дістав телефон, потикав у екран. Простягнув Ігореві.
Ось воно. Замовлення №7834. Дата – п’ять днів тому. Фото профілю – Маринка. Опис: «Фарбування спальні, терміново. Подарунок чоловікові до річниці».
До річниці. Блін. Восьмого ж річниця весілля. За чотири дні.
– Ось, дивіться, – Артем гортав листування. – Вона мені сто разів написала, щоб акуратно, щоб чисто, щоб встигнути до суботи. Навіть фото вашої вітальні прислала – щоб я зрозумів стиль.
Ігор читав повідомлення. Маринчин почерк – багато знаків оклику, смайлики:
«Артеме, а точно встигнете? Чоловік приїжджає 8-го!»
«Можна без запаху фарби обійтися? У чоловіка алергія»
«Дякую, що погодилися так терміново! Це дуже важливо для мене!!!»
У горлі пересохло.
– Я дурень, – видушив Ігор.
– Буває, – Артем загасив сигарету. – У мене теж було. Приревнував дружину до інструктора з йоги. Уявляєте? Пів року холодної війни.
Незважаючи ні на що, Ігор хмикнув.
– Ось бачите, – Артем підхопив ящик. – Вже легше. Знаєте що? Давайте я вам дещо покажу.
Вони піднялися до Лєнки. Та відчинила, скривилася, побачивши Ігоря:
– Чого приперся?
– Лєн, можна ми зайдемо? – Артем усміхнувся. – Справа є.
У кімнаті Марина сиділа на дивані, обіймаючи подушку. Побачила Ігоря – відвернулася.
– Марин, не треба так, – Ігор ступив до неї, але Лєнка заступила шлях.
– Стій де стоїш!
Артем кашлянув:
– Марино Петрівно, можна я Ігореві фотографії покажу? Ті, що ви просили зробити?
Марина знизала плечима. Артем знову дістав телефон:
– Ось, дивіться. Це процес роботи. Марина просила документувати – для історії, каже.
Фото за фото. Порожня спальня, укрита плівкою. Перший шар фарби.
І останнє фото – селфі втрьох. Марина, Артем і… Лєнка?
– Це вчора, – пояснив Артем. – Лєнка допомагала вибрати фінальний відтінок. Ми пів дня сперечалися.
– Троє людей, три думки, – буркнула Лєнка. – Ледве домовилися.
Ігор дивився на фотографії. На щасливу Марину. На її старання. На весь цей проєкт, який вона затіяла заради нього. І почувався ще гірше.
– Марин, – почав він.
– Не треба, – вона підвела голову. Очі червоні. – Просто не треба, Ігорю. Ти показав, що думаєш про мене. Після семи років. Думаєш, я здатна…
Голос зірвався. Лєнка сіла поряд, обняла подругу.
– Я все виправлю, Марин, будь ласка. Я був не правий. Жахливо не правий. Я просто злякався.
– Чого злякався? – вона нарешті подивилася на нього.
– Втратити тебе. Розумієш? Увійшов, побачив вас. І ніби земля пішла з-під ніг. Ніби все, що я вважав своїм, непохитним – зруйнувалося. Я не подумав. Просто вибухнув.
Артем тихо відійшов до вікна. Лєнка продовжувала обіймати Марину.
– Дурень ти, – Марина схлипнула. – Мені не потрібен хтось. Мені ти потрібен. Навіть такий – вічно зайнятий, вічно в роз’їздах.
Артем кашлянув:
– Я, мабуть, піду. Ремонт закінчу завтра, якщо дозволите.
– Артеме, – Ігор встав. Простягнув руку. – Вибачте. За все. За крик, за підозри. Ви хороша людина. І майстер чудовий.
Артем потис руку:
– Буває. Головне – вчасно зупинитися. І ще, – він повернувся до Марини, – Марино Петрівно, той персиковий відтінок справді кращий. Давайте його?
Марина слабо всміхнулася:
– Давайте.
Коли за Артемом зачинилися двері, Ігор знову опустився на коліна:
– Марино, повертайся додому. Будь ласка. Давай закінчимо ремонт разом.
Марина дивилася на нього довго-довго. Потім простягнула руку. Він схопив її, притис до губ.
– Тільки пообіцяй, – сказала вона тихо. – Більше ніколи. Ніколи не думай про мене погано без причини. Домовилися?
– Домовилися. Клянуся. На наших еклерах клянуся.
– На яких еклерах?
– Які я об комод розмазав.
І тут Марина засміялася. Крізь сльози, але засміялася:
– Оце тепер точно доведеться ремонт робити. По всій квартирі!
Артем закінчив фарбування наступного дня. Ігор спеціально відпросився з роботи – стояв поряд, подавав інструменти, як пацан на побігеньках. Марина спочатку посміювалася, потім і сама включилася – утрьох робота пішла швидше.
– Персиковий і справді кращий, – визнав Ігор, коли зняли малярну стрічку. – Теплий такий. Затишний.
– А ти хотів сірий! – Марина тицьнула його ліктем.
– Це я для солідності пропонував, – усміхнувся Артем. – Але ваша дружина наполягла – каже, чоловік любить, коли світло.
Надвечір спальня перетворилася. Свіжа, ніжна, що пахне новизною. Артем збирав інструменти, коли Ігор кашлянув:
– Слухай, Артеме. Може, відзначимо закінчення ремонту?
– Та я за кермом.
– Тоді чаю! – Марина вже несла піднос. – З тортом! Спеціально купила – святковий.
Сиділи на кухні. Артем розповідав байки з ремонтів – де тільки не працював. Марина сміялася. Ігор дивився на неї і думав – дурень. Ледь не втратив через власну дурість.
– До речі, – Артем поліз у кишеню. – Ледь не забув. Візитка моя. Раптом ще щось знадобиться. Ванну там освіжити чи кухню.
– Обов’язково! – Марина сховала візитку. – Ви тепер наш сімейний майстер!
Коли Артем пішов, вони залишилися вдвох. Постояли в дверях спальні, розглядаючи обновку.
– Знаєш, – Ігор обійняв дружину ззаду, – я теж сюрприз готував. Путівку купив. На море. На річницю.
– Правда?! – вона обернулася.
– Ага.
Марина притулилася до нього:
– Головне – ти повернувся.
Він поцілував її в маківку:
– Більше нікуди не піду. Навіть у відрядження – тільки з тобою.
– Брешеш же!
– Ну, буду попереджати. І майстрів усяких не ревнувати. Обіцяю.
Вони стояли, обійнявшись, у своїй оновленій спальні.
– Ігорю? А давай постер повісимо. Наш весільний.
– Давай. Просто зараз давай.
І чорт з ним, що молоток гуркотить о десятій вечора.
Сусіди зрозуміють.
Щастя ж ремонтують.
