Чоловік повернувся додому пізно і Валерія запідозрила його у зраді. Як Антон не намагався довести, що ніякої зради не було, вона йому не вірила. Виставила чоловіка ввечері на двір, а взимку темніє рано. Ось він і пішов у темряві на вокзал, збирати думки й скоротити час.
Антон повернув ключ у замку, натиснув на ручку й обережно відчинив двері. Роздягався, намагаючись не шуміти й не шелестіти одягом, аби не розбудити дружину. Але варто було йому увійти в кімнату, як клацнув вимикач, і спалахнула люстра під стелею.
— З’явився, — промовила Лєра, стоячи навпроти Антона. За її спиною миготіли різнокольорові кулі на штучній ялинці. Лєра любила прикрашати її завчасно, щоб у домі відчувався святковий настрій.
— Ти не спиш? — спитав Антон зненацька.
— Чекала, щоб подивитися в твої безсоромні очі. А навіщо прийшов? Ну й залишався б там.
— Де? — уточнив Антон, злегка схиливши голову набік.
— Там, звідки прийшов. — Лєра говорила рівним голосом. І це було поганою ознакою.
— Лєро… — Антон ступнув до дружини й спробував обійняти її, але вона відсахнула його руки й відійшла.
— Я ж попереджав, що після роботи зайду до Кирила. Ми посиділи, випили… Я дуже втомився, просто з ніг валюся.
— А чому тоді ти тверезий? — Лєра принюхалася.
— А я пішки йшов, щоб протверезіти. — Антон винувато посміхнувся. — Лєро, пізно вже, давай завтра поговоримо.
— Тобі б казки складати. А позавчора ти де був? А тиждень тому? Завтра не буде. Ні, воно буде, але тебе завтра тут не буде. Я втомилася чекати, думати, де ти й що з тобою. Забирай свої речі й іди. — Лєра кивнула в бік великої спортивної сумки.
Антон теж подивився на сумку. Жінка не жартувала, вона виглядала рішучою й серйозною.
— Лєро, ну що ти заводиш сварку на порожньому місці? Ну куди я піду серед ночі? Я вранці піду. Хочеш, подзвони Кирилу, запитай у нього, хоча, він, напевно, спить уже.
— По-твоєму зрада — це дрібниці?
— Та не було ніякої зради, скільки можна говорити?! Та й було це давно, — почав дратуватися Антон.
— То значить таки було?!
Антон із зітханням закосив очі.
— Що ти чіпляєшся до слів? Усе, досить. Мені набридло… — чоловік шумно втягнув у себе повітря, підійшов до сумки, зкинув її на плече.
Біля дверей він озирнувся.
— Не пожалкуєш?
Лєра відвернулася до вікна, не відповіла.
У передпокої Антон з гуркотом скинув із плеча сумку на підлогу, взувся, нервово зірвав куртку з вішака. Дуже хотілося ляснути дверима, але він стримався. Унизу затримався біля поштових скриньок. Засунув руку в кишеню й стиснув у долоні зв’язку ключів. «Кинути в поштову скриньку?» Подумавши трохи, Антон витягнув із кишені порожню руку й рішуче вийшов на вулицю.
Лампочка над під’їздом освітлювала лише ґанок, увесь двір тонув у темряві. У будинку навпроти горіло одне вікно. Вдалині пройшурхала шинами машина. «І куди тепер?» — задумався Антон. Найближче до нього жив друг Валерка. Прийду у такий час, його дружина не зрозуміє. Та й не хотілося когось напружувати.
Вдалині пролунав гудок поїзда. «Вокзал!» Залізничний вокзал усього за три зупинки від його дому. Пересидить там, а завтра вирішить, що робити. І раптом заспокоївшись, Антон закрокував до вокзалу. Підморозило. Зовсім скоро Новий рік, а снігу ще немає.
Увійшовши в зал очікування, чоловік порядково видихнув, одразу скинув сумку на вільне пластикове сидіння, плюхнувся поруч, із задоволенням витягнув гудучі від утоми ноги. Він не збрехав дружині, справді йшов додому пішки від Кирила, а це зупинок вісім.
Біля закритого газетного кіоску стояли двоє молодих хлопців у поліцейській формі. Один із них кинув цупкий погляд на Антона, щось сказав другому. Чоловіку не було чого ховати й боятися, він ні в чому не винен. Документи при ньому. Не його першого дружина вигнала з дому. І все ж він внутрішньо стиснувся, коли поліцейські направилися в його бік. Зараз вони підійдуть до нього, вимагатимуть документи чи квиток, допитуватимуться, навіщо прийшов на вокзал, якщо нікуди не збирався їхати. Але поліцейські пройшли повз нього до виходу.
Антон розслабився. У нього була відстрочка за станом здоров’я. Через пошкоджену руку не брали назад на передову. І поліцейські, коли бачили протез, не чіпали чоловіка. І яка муха сьогодні Лєрку вкусила? Стільки часу минуло, він уже викинув із голови той випадок, а вона пам’ятає. Образливо. Адже він не зрадив дружині, а вона не вірить, досі підозрює його й ревнує…
Думку Антона збив чийсь кашель. Не вистачає ще підхопити тут якусь заразу. Друг Федька не був одружений і перебував у активному пошуку другої половинки. Місяць тому він познайомився з черговою дівчиною, запросив її до себе, а вона прийшла з подругою. Ось він і подзвонив Антону, умовив прийти, взяти на себе її подругу.
Антон вирішив виручити друга. Благими намірами, як то кажуть. Лєрку він любив, з розуму зходив по ній свого часу. І жили вони добре. Сварилися, звісно, але думки розлучитися ніколи не виникало, тим більше зраджувати їй. Він планував посидіти трохи, потім відвести подругу, провести її додому, залишивши Федьку зі своєю дамою наодинці.
Так усе й було. Подруга Федьчиної дівчини виявилася гарною. На місці Федора він обрав би саме її, але про смаки не сперечаються. Антон одразу зрозумів, що теж сподобався дівчині. Випили, закусили, Федька запропонував потанцювати.
Дівчина довірливо притулилася до нього слухняним тілом. Антон поклав руки їй на талію, відчув долонями пружне тіло. Від її волосся приємно пахло. Дихати раптом стало важко, у скроні віддавали удари серця.
Який одружений чоловік хоч на мить не хотів би опинитися вільним? Ось і Антону на мить раптом захотілося залицятися до Жанни. І ім’я в неї… Звучить, як жадана. У Антона ніби земля пішла з-під ніг після першого танцю. Але в останній момент він отямився й… втік. Якби хоч на мить затримався, точно зрадив би дружині.
Тільки вдома виявив слід помади на комірі сорочки, кинув її в пральну машину, але Лєрка виявила й влаштувала сцену. І от уже місяць вона зводила його ревнощами. Ані умови, ані Федьчині свідчення не допомагають. Антон і думати забув про цю Жанну… Ні, не забув. Досі пам’ятав запах її волосся. Але це не пристрасть, не кохання, якесь тимчасове затьмарення.
Приємний жіночий голос із динаміка повідомив, що до другої платформи прибуває швидкий потяг… Народ у залі очікування пожвавився, потім знову затих. Лише хтось усе говорив і говорив монотонно, не розібрати ні слова.
Антон повертався на жорсткому сидінні, влаштовуючись зручніше, і зустрівся поглядом з чоловіком. Йому можна було дати років п’ятдесят, а можна й значно більше. Все через сиве волосся. Навіть щетина на підборідді, і очі сумні.
Кілька секунд вони дивилися один на одного, потім Антон відвів погляд. Чоловік підійшов до нього.
— Дозволите? — спитав, дивлячись на порожнє сидіння поряд.
— Будь ласка, — відповів Антон, здерши плечем.
Зрозуміло. Любитель почесати язиком. Розмовляти й відкривати комусь свою душу, як і лізти в чужу, Антону не хотілося. Йому треба обдумати ситуацію, що склалася, й вирішити, що робити далі, а тут…
— Вибачте, ви який потяг чекаєте? — спитав чоловік, сівши поруч.
— Ніякий, — відповів Антон і відвернувся, показуючи, що не має наміру розмовляти.
— Я так і подумав. З дружиною посварилися?
— Яке вам діло? — спитав Антон із роздратуванням.
Кілька людей повернули голови в їхній бік. Але побачивши, що сварки не буде, відвернулися.
— Просто спитав. Я теж нікуди не їду. Немає в мене кого зустрічати й проводжати. Один я на всьому білому світі. Живу я недалеко. Коли мучить безсоння, приходжу сюди, роблю вигляд, ніби когось зустрічаю.
Антону не хотілося ображати чоловіка. Може, і справді, йому немає з ким поговорити? Та й робити нічого, за розмовою час швидше пролетить.
— Що, ні дружини, ні дітей? — спитав він.
— Дружина на кладовищі. Та й не були ми з нею розписані. Її син давно живе за кордоном, а своїх дітей у нас не було. Батьків не стало, от і виходить, що немає нікого в мене. Я ж з села, приїхав до міста після армії, влаштувався працювати шофером, зняв квартиру в однієї жінки. Вона тільки перший місяць плату за квартиру з мене взяла. Потім не брала. Я допомагав їй по господарству. Готувала вона добре, підгодовувала мене, а то й чарку наливала…
Томочка була старша за мене набагато, але виглядала добре. Якось само собою сталося і ми стали жити з нею, як сім’я. Спочатку сусіди язиками чесали, посміхалися над нами, потім звикли.
Я заміж її кликав, а вона відмовлялася. Говорила, що в матері мені годиться. Що якщо зустріну молоду дівчину, так легше піти буде без штампа в паспорті. Я всім зобов’язаний їй. Вона навчила мене одягатися, правильно говорити, книжки читати змушувала.
Я ж гарний був, дівчата звертали на мене увагу. Одна прямо проходу мені не давала. Ось із нею якось і згрішив. Вона навіть до Томи приходила, плакала, говорила, що не може жити без мене, просила відпустити.
— Не пішов? — зацікавився Антон.
— Ні. Міг, звісно, піти, завести сім’ю, дітей. Томочка мене не тримала, не дорікала. Тільки шкода стало її. — Чоловік зітхнув. — Мені з нею добре було. З роками, звісно, різниця у віці стала помітнішою, відчутною. Але я вже звик до неї…
А потім вона захворіла. Проганяла мене, мовляв, не діло молодому чоловікові біля старшої жінки сидіти. Через два роки вона злягла, майже не вставала. Я купав її, годував з ложечки. Сам готував, прав… Стільки всього з нею пережили.
Три роки вона хворіла, а потім… Її не стало… — Чоловік провів долонею по обличчю, ніби змахував сльозу. Але очі його були сухими.
— Вона мені квартиру заповіла. Я дізнався тільки після того, як її не стало. Ти не думай, я не через квартиру з нею був. Навіть у думках не було такого. Син її після похорону приїжджав, намагався мене вигнати з квартири. Ми ж так із нею не розписалися. Але нічого в нього не вийшло. Я й зараз живу в її квартирі.
— Але ви ж молодий ще, могли б одружитися…
— Ні, минув мій час. Ось і приходжу сюди, коли не спиться. Серед людей легшає.
Знову оголосили про прибуття потяга. Кілька людей вийшли із залу очікування. Чоловік мовчав. Його історія зворушила Антона. Він просто не знав, що сказати. Їхні з Лєрою сварки здалися дрібними й порожніми, несерйозними. На Антона раптом навалилася втома. Ліг би зараз у постіль і заснув… Він мимоволі зітхнув.
— А ти через що з дому пішов? Бачу, що одружений. Зрадив? — раптом спитав чоловік.
— Ні, але вона не вірить мені. Навіяла собі щось, мучить себе й мене.
— Нічого, простить. Жінки бояться самотності. Діток немає? Будуть ще. Що робити збираєшся?
— Не знаю. Вигадаю щось.
Вони знову замовкли. Ляснули вхідні двері вокзалу, почулися квапливі кроки.
— Антоне! — раптом лув голос Лєри.
Антон схопився їй назустріч.
— Як ти мене знайшла?
— Ти пішов, а в мене серце не на місці… Знала, що до друзів ти не підеш. А куди міг ще піти, крім вокзалу? Прости мені. Характер у мене дурний. Ходімо додому.
Антон уже взявся за сумку, але тут згадав про чоловіка.
— Як вас звати? Ми так і не познайомилися. Я Антон.
— Михайло Сергійович, — чоловік теж підвівся й подав руку, вони обмінялися рукостисканням.
— А це моя дружина Валерія, — представив радісно Антон.
— Гарна. Хороший він у вас, Лєро, тримайтеся його. Я давно живу, усього бачив. Рідко, хто слухав мене. Бувало, і проганяли. Людині що треба? Крапельку тепла людського, слова доброго.
Михайло Сергійович пом’явся, кивнув, із чимось погодившись, і попрямував до дверей.
— Ну що, підемо? — Лєра зазирнула Антонові в очі.
— Підемо, — усміхнувся він і зкинув сумку на плече.
Вони з Лєрою вийшли з будівлі вокзалу.
Місто спало. Де-не-де в будинках горіли вікна. Ні машин, ні людей, лише в тиші лунали їхні кроки. Антон розповів історію випадкового знайомого.
— Уявляєш? Вони навіть не були розписані, а він не кинув її, доглядав за нею.
— Не знаю. Якось не віриться, — задумливо промовила Лєра. — Зазвичай чоловіки кидають хворих дружин і дітей, а тут…
— Може, чаю? — спитала вона вдома.
— Ні, давай спати. І не злякалася ночі на вокзал іти? Я б не простив собі, якби з тобою щось сталося. — Антон обійняв дружину.
Він заснув не одразу. Дивна якась ніч була. Стільки всього сталося. Йому здавалося, що він пережив разом із Михайлом Сергійовичем його життя. Але в нього є своє. Лєра уві сні притулилася до нього теплим м’яким боком, закинула на нього руку, ніби боялася, що він піде. Ну куди він піде від неї? Так, характер у дружини не цукор, але він досі любить її. І буде любити все життя…
