Чоловік поїхав на заробітки в інше місто, проте жінці гроші не надсилав. Алла терпіла недовго, рівно до того моменту, поки потрібно було платити за орендовану квартиру. Коли чоловік повернувся в рідне місто, то сім’ї вже там не було.
Алла сиділа на кухні, притиснувши плечем до вуха старенький смартфон. На столі перед нею лежала купа квитанцій і список продуктів, у який вона вже тричі вносила зміни: вершкове масло закреслила, замість нього вписала маргарин. Солодощі й фрукти теж прибрала. До чоловіка вона не могла додзвонитися вже сорок хвилин — він не брав слухавку.
— Так, Аллочко? — Гоша нарешті зволив відповісти. — Тільки швидко, у нас тут зустріч за п’ять хвилин у торговому центрі. Що там у тебе?
— Гошо, я щодо грошей, — Алла вагалася. — Ти обіцяв переказати цього тижня. Господар квартири вже двічі дзвонив, питає про оплату. І за садочок Тимкові треба платити, там борг висить.
На тому кінці лінії запала пауза.
— Слухай, — роздратовано кинув чоловік. — Та немає в мене грошей! Я ж казав, тут зовсім інші ціни, це тобі не наша провінція. Тут за один вихід у пристойне місце віддаєш стільки, скільки ти за місяць на продукти витрачаєш!
Алла обурилася:
— Ти ж казав, що поїхав працювати! По яких це «пристойних місцях» ти там ходиш, поки ми тут на макаронах сидимо? Гошо, мені потрібно хоча б п’ять тисяч гривень. Саме цієї суми не вистачає на оренду…
— Алло, а ти запитала, є вони в мене чи ні? — обурився він. — Я зняв квартиру в центрі, бо жити в готелі — це для відряджених невдах. А мені треба відповідати новій посаді!
— Гошо, почуй мене! Твоя дитина дуже скромно харчується!
— Потерпіть, — відрізав він. — Я тут гарую як проклятий заради чого? Заради нашого спільного майбутнього! Усе, мені ніколи, офіціант несе меню. Давай, будь на зв’язку.
Чоловік кинув слухавку. Алла передзвонювати не стала.
Хвилин за тридцять екран спалахнув — прийшло фото. На знімку був соковитий шматок м’яса з якоюсь вишуканою підливою. У кадр потрапив і келих з чимось бордово-червоним. Чоловік навіть підписав фото: «Їм, можна сказати, на бігу. Важко, але треба». Алла закрила обличчя руками. Так, не плакати. Вона впорається…
За два дні прийшов дядько Коля, господар квартири. Чоловік він був непоганий, але в грошових питаннях — надзвичайно принциповий.
— Аллочко, ну як там? — він навіть не зайшов усередину, тупцював на порозі. — Уже другий тиждень пішов. Ти ж знаєш, у мене теж податки, онукам допомагати треба.
— Миколо Петровичу, вибачте, будь ласка, — Алла почервоніла аж до коренів волосся. — Чоловік у відрядженні, там затримки з переказом… Він тільки нещодавно туди переїхав, ще зарплату не отримав…
— Розумію, — зітхнув чоловік. — Але через три дні мені треба доньці гроші на її кредит віддати, я вже пообіцяв. Давай так: до п’ятниці чекаю. Якщо ні — вибач, шукатиму інших квартирантів. Мені теж жити треба…
Господар пішов, а Аллу накрили сльози. Тільки цього бракувало — ще й на вулиці залишитися! Вона схопила телефон і знову набрала чоловіка, але той скинув. Ще раз — зайнято. Лише з третьої спроби він зволив відповісти.
— Та що сталося? У мене нарада!
— Нас виселяють, Гошо! — закричала Алла. — Дядько Коля дав термін до п’ятниці. Надсилай гроші! Ти ж обіцяв переказувати щотижня!
— Ти що, вирішила на мене тиснути? — гаркнув чоловік. — Я що тобі, банкомат? Та в мене левова частка заробітку йде на оренду!
— То навіщо ти зняв таку дорогу квартиру, якщо нам жити немає за що?! — Алла не вірила власним вухам. — Тоді повертайся, знайди роботу тут!
— Щоб я назад у те болото повернувся? — Гоша засміявся. — Ні вже, люба. Я тепер зрозумів, як живуть нормальні люди. Я ходжу в такі заклади, які ти тільки в кіно бачила.
Колеги — всі солідні люди. Мені не можна втрачати статус. Якщо я прийду у мотлоху або скажу, що в мене немає грошей на таксі, зі мною ніхто справ мати не буде.
— А твоєму синові потрібні осінні чоботи, старі йому тиснуть!
— Ой, тільки не починай це ниття. Купи на базарі щось простіше.
Усе, мені час. Увечері з відділом у караоке йдемо, тож не дзвони. Не відволікай!
— У караоке?! — Алла поперхнулася водою. — Ти витрачаєш гроші на караоке, коли нам нічим платити за житло?
— Це інвестиції у стосунки з колективом, — пафосно заявив чоловік. — Ти жінка, ти не зрозумієш. Усе. Не дратуй мене. Гроші будуть, коли закриємо проєкт. Може, через місяць… Бувай!
Він вимкнувся.
Увечері до жінки приїхала подруга. Марина, побачивши обличчя Алли, одразу зрозуміла, в чому річ.
— Знову твій «столичний мешканець» виходив на зв’язок? — спитала вона.
— Ага, виходив, щоб сказати, що на нас у нього грошей немає, — гірко всміхнулася Алла. — Тимкові на чоботи не дав. Марино, я його не впізнаю! Ми вісім років разом, завжди все ділили навпіл — і горе, і радість… А тут… за два місяці людину наче підмінили!
Марина уважно подивилася на подругу.
— Алло, а ти не думала, що він там не просто працює? Людина, яка хоче заробити для сім’ї, не надсилає фото з ресторанів, коли вдома дитина макарони їсть. Він або зовсім утратив голову від «красивого життя», або…
— Або він вирішив, що ми — тягар, — закінчила за неї Алла. — Який заважає йому жити щасливо.
— І що ти робитимеш?
Алла випрямила спину.
— Знаєш, я все життя чогось чекала. Чекала, поки Гоша отримає підвищення, поки ми переїдемо, поки він подорослішає. Досить.
Марина запитально втупилася в подругу.
— Завтра я подаю на розлучення і на аліменти. І мені байдуже до його проблем. Я вже подзвонила мамі — тимчасово переїдемо до неї. Квартиру звільнимо в суботу. А Гоші я нічого не скажу. Нехай насолоджується своїм становищем, поки може.
Вже місяць Алла з сином жила у мами. Чоловік телефонував рідко, і щоразу його монологи зводилися до розповідей про те, який крутий ґаджет він собі приглядів або в якому елітному клубі тепер «свій».
Алла слухала мовчки, відповідала односкладово. Вона не казала йому, що з’їхала з орендованої квартири. І про аліменти теж мовчала. А потім спрацював бумеранг… Коли Алла вкладала Тимка спати, телефон у кишені завібрував — телефонував чоловік. Алла скинула раз, другий, третій. Але потім усе ж відповіла.
— Алло! Чуєш мене? — кричав він у слухавку. — Тут така справа… Загалом, проєкт прикрили. Ну, тобто, не зовсім прикрили, просто нас усіх… Коротше, скорочення штату.
Алла поправила ковдру синові.
— Скорочення? А як же твої зв’язки? Інвестиції в колектив?
— Та які там зв’язки! — Гоша зірвався на вереск. — Виявилося, що наш начальник — пройдисвіт, він крутив гроші фірми, а все повісили на нас. Я тепер безробітний, розумієш? У мене ні копійки, а завтра платіж за квартиру! Давай, переказуй мені гроші. Терміново!
— Грошей немає, Гошо, — спокійно відповіла вона.
— Як це — немає? — він розгубився. — Ти ж зарплату отримала! І взагалі, за ту квартиру заплатила? Якщо ні, то попроси в того діда відстрочку, а мені скинь!
— Я не платила за ту квартиру, Гошо. Ми там більше не живемо.
У слухавці на кілька секунд запала тиша, а потім він підвищив голос:
— У сенсі — не живете?! Ви де?!
— У мами. Ми переїхали через три дні після тієї нашої розмови, коли ти не дав гроші дитині на чоботи. І грошей ти від мене не отримаєш.
— Ти що, з глузду з’їхала?! — Гоша навіть заїкатися почав. — А як же я? Куди мені повертатися, якщо тут нічого не вийде?
— А це вже не мої проблеми, — Алла відчула дивну легкість. — Звернися до колег, може, допоможуть товаришеві. Ти ж у них інвестував, а не в сім’ю. Невже вони свого залишать?
— Алло, збав оберти! — галасував Гоша. — Я твій чоловік! Ти зобов’язана…
— Ти був моїм чоловіком, — перебила вона його. — Нас скоро остаточно розведуть. Не з’явишся? Ну й нічого, рішення винесуть і без тебе. І на аліменти я подала, тож готуйся: тепер тобі доведеться інвестувати у власного сина. По-повній, Гошо.
— Та я… Та я взагалі не повернуся! — Гоша перейшов на погрози. — Залишайся у своєму болоті! Я тут викручусь!
— Викручуйся, — Алла всміхнулася. — Удачі тобі, Гошо.
Вона натиснула кнопку відбою і заблокувала номер.
Алла йшла з магазину, тримаючи сина за руку. На душі було дивовижно спокійно: вона знайшла підробіток вдома, мама допомагала з дитиною, а потім купила синові міцні, добротні черевики. Життя поступово входило в нормальне русло.
Зателефонувала подруга.
— Чула новини? Твій учора до своєї матері приплентався. Кажуть, пішки від вокзалу йшов. Речі — у спортивній сумці, вигляд — хоч у труну клади. Видно, виставили його зі столиці!
Алла всміхнулася й відповіла Марині:
— Бог йому суддя. Сам винен, Марин.
Вона ще не встигла закінчити розмову, як син спитав:
— Мамо, а ми купимо морозиво?
— Купимо, сонечко. Найбільше.
Вони зайшли до магазину, і Алла більше жодного разу не згадала про людину, яка проміняла сім’ю на фальшивий статус. А тим часом на іншому кінці міста Гоша сидів на старій кухні своєї матері й слухав її причитання.
— Як же так, Гошеньку? Стільки грошей змарнував! — голосила мати. — А Алла — молодець, у матері ремонт почала, Тимка на гуртки записала. І не дзвони їй, не ганьбись! Вона тепер жінка серйозна, їй такі чоловіки — без копійки в кишені — не потрібні.
Гоша й сам це чудово розумів. Усвідомлення прийшло до нього зовсім нещодавно. Він не вберіг найголовнішого — сім’ю. Сам позбавив себе людей, які в нього вірили.
