Чоловік поїхав у відрядження. Жінка викинула його речі, які він роками збирав на балконі, створивши безлад. Коли він Леонід повернувся, дружина повернула все так, що він їй дякував.
— Тільки спробуй зачепити цей карбюратор, Ларо. Я тебе прокляну. Це ж справжня сталь. Зараз таку не роблять. У ній вуглецю більше, ніж у твоїх кремах від зморшок.
Леонід стояв у дверях балкона, розкинувши руки, ніби біблійний пророк, що захищає священну гору. Тільки замість скрижалей за його спиною нагромаджувалася гора хламу: лисі покришки, від яких несло гумою, стопки журналів «За кермом» за дев’яносто восьмий рік і той самий карбюратор, жирний, як чебурек з вокзалу.
— Льоню, — голос її тремтів від стриманого обурення. — Нам ступити ніде. Я вчора хотіла речі повісити, так зачепилася халатом за твою лижу. Ледве не злетіла з сьомого поверху разом із нею. Їм 30 років. Ти на них востаннє вставав ще у сімидесяті роки.
— Це «Фішер», — скрикнув Леонід, любовно гладячи пересохлу деревину. — Вони каші не просять. А раптом снігові замети? Транспорт стане, як я за хлібом піду?
— У нас снігу й на свята не випросиш. У кращому випадку у березні мете і то, тиждень.
Сперечатися було марно. На будь-яке прохання розгрібати цей авгієв стайник Леонід реагував так, наче в нього просять останню сорочку.
— Гаразд, — сказала вона, різко розвертаючись на підборах. — Живи зі своїми скарбами. Тільки коли тебе завалить на смерть коробками від відеокасет, я ДСНС викликати не буду. Я просто замурую двері.
Це було тиждень тому. А сьогодні вранці Леонід, поцмокнувши дружину в щоку й наказавши берегти фортецю покатив у відрядження до Чернігова. Налагодження обладнання, на 5 днів. Лариса зачинила за ним двері. Клацнув замок. Тиша.
«Ну все», — подумала Лариса, і всередині неї запрацював невидимий моторчик. «Або зараз, або я збожеволію».
Вона вийшла на балкон. Запах стояв специфічний: суміш пилу, старого лаку і чогось кислого. Можливо, це були огірки, які Льоня закатав у 2015-му й забув. Вона штовхнула носком тапочка зламаний принтер. Той відгукнувся жалібним пластиковим скрипом.
— Прости, друже! — прошепотіла Лариса злорадно. — Твій час склався.
Вона дістала телефон. Камера клацала, як затвор автомата. Ракурс ліворуч: гора лисої гуми. Ракурс праворуч: клубок іржавого дроту. Крупний план: монітор з опуклим кінескопом, який важив більше, ніж сама Лариса.
За 15 хвилин оголошення полетіли в мережу. Місцеві пабліки «Віддам», чат будинку, чат району. Текст вона писала з натхненням, якби продавала б/у техніку. «Віддам даром, самовивіз. Терміново. Принтер. Всередині багатий внутрішній світ із запчастин. Лижі вінтажні. Покришки для клумби або для постапокаліптичного декору. Забирайте все, інакше викину в жерло вулкана.
Перший дзвінок пролунув через 3 хвилини.
— Ало, — прохрипів чоловічий голос. — А дріт мідний чи алюміній?
— Яка вам різниця? — жваво відповіла Лариса. — Вона безкоштовна.
— Їду, — буркнув голос.
І почалося. Квартира перетворилася на прохідний двір. Але Ларису це не лякало. Навпаки, вона відчувала азарт полководця. Вона стояла в передпокої, вказуючи напрямок, як регулювальник.
Першим прийшов Кузьмич, чоловічок невизначеного віку в замасленій кепці. Він подивився на клубок дроту та іржаві куточки з таким жаданням, з яким чоловіки зазвичай дивляться фінал Ліги чемпіонів.
— Господарська ви жінка, — схвально крякнув він, навантажуючи на плече кілограмів 30 заліза. — Чоловік-то не приб’є?
— Чоловік витримає, — відрізала Лариса. — Забирайте ще он ту коробку з болтами, і я вам дам 100 гривень на проїзд.
Кузьмич пішов щасливий, грюкаючи залізом на весь під’їзд. Слідом з’явилися студенти. Вони нагадували молодих горобців. Їм був потрібен монітор і системний блок.
— Нам для інсталяції, — пояснив один, поправляючи окуляри. — Робимо арт-об’єкт «Смерть аналогової епохи».
— Та хоч смерть, хоч народження, — махнула рукою Лариса. — Тільки не впустіть на паркет.
Принтер забрав якийсь дідусь, сказав, що розбере на моторчики для онука. Лариса навіть допомогла йому донести агрегат до ліфта. Коли принтер назавжди сховався у кабіні, вона відчула, ніби з душі звалився камінь. Або не камінь, а шматок пластику вагою у 5 кг.
Але найскладнішим були покришки. Чотири величезні смердючі колеса. Вони лежали в кутку, як сплячі бегемоти. Ніхто не хотів їх брати. «Кому потрібне це сміття?» — писали в чаті.
Лариса не здавалася. Вона оновила оголошення. «Шикарні основи для лебедів. Прикрасьте свій двір. Ексклюзивний дизайн протектора. Його майже немає. Доплачу 500 грн тому, хто вивезе всі чотири».
За годину в двері подзвонили. На порозі стояла парочка. Хлопець із дівчиною, обидва в татуюваннях і з пірсингом.
— Ми за гумою, — сказав хлопець басом. — Нам для квесту потрібно. Типу антураж із закинутого бункера.
— Рідні мої! — Лариса ледь не поцілувала їх. — Беріть. Ось вам п’ятихатка. Купіть собі морозива чи пива, що ви там п’єте.
До вечора першого дня балкон спустів наполовину. Але залишалася «комора смерті». Там, у надрах шафи, Леонід зберігав найцінніше: старі куртки, які ще можна на дачу, зламані вудки та коробки з невіданою фігнею.
«Ну, з Богом», — сказала вона і потягнула за ручку шафи. На неї висипалася гора запилених ганчірок. Лариса чхнула тричі поспіль.
— Будь здорова, Ларо, — сказала вона сама собі. — Ти виживеш.
Наступні 2 дні пройшли в тумані. Лариса мішками тягала сміття на смітник. Сусіди косо дивилися, бабусі біля під’їзду шепотіли: «Невже Лариска переїжджає? Чи може Леоніда вигнала?» Лариса тільки загадково посміхалася і тягла черговий пакет, з якого стирчала ніжка зламаного табурета.
В одній із коробок вона знайшла свої старі туфлі, які вважала загубленими 5 років тому. Льоня, виявляється, запихнув їх у коробку з написом «Різні дроти».
— Ах ти ж хом’як! — вигукнула вона. — От, Льоню, тримайся!
До середини балкон був порожнім, незаймано чистим. Лариса стояла посередині і не вірила своїм очам. Виявляється, там була підлога, плитка. Вона навіть забула, якого вона кольору. Виявляється, бежевого.
Вона мила балкон півдня, терла, змиваючи бруд десятиліть. Вода у відрі ставала чорною миттєво. Вона міняла воду разів двадцять. Руки роз’їло від хімії, спина нила, але всередині розгорявся вогонь перемоги. Коли останнє скло засяяло, пропускаючи заходяче сонце, Лариса зрозуміла: «Назад дороги немає. У цю порожнечу не можна повертати хлам. Ця порожнеча вимагала краси».
Вона дістала заначку. Гроші, відкладені на чорний день.
«Чорний день скасовується», — вирішила вона. «Оголошується світлий день».
Ввечері приїхала доставка: плетене крісло-гойдалка, ротанг, м’яка подушка кольору слонової кістки. Воно було таким затишним, що хотілося в ньому жити. Маленький круглий столик на вигнутих ніжках і гірлянда — довга нитка з теплими жовтими лампочками. Лариса розставила меблі, повісила гірлянду під стелею, запалила світло.
Балкон перетворився. Це вже не був склад забутих речей. Це була веранда паризької кав’ярні. Це була палуба круїзного лайнера. Лариса відкрила пляшку сухого білого, налила підколу, сіла у крісло. Воно м’яко колихнулося, приймаючи її втомлене тіло. Вона зробила ковток і глянула на місто. Вогні машин унизу зливалися в річки. Вікна будинків горіли теплим світлом.
«Господи», — прошепотіла вона. — Як же добре. Вона сиділа так годину, може дві, просто дихала. Повітря на балконі було свіжим, без домішок старої гуми. Це був запах свободи.
П’ятниця, вечір. Дзвінок. Лариса видихнула, поправила зачіску й відчинила. Леонід неголений, втомлений, з кволим букетиком, але задоволений.
— Привіт, господине. Як фортеця? Стоїть?
Лариса обійняла його, відчуваючи напругу в плечах.
— У сенсі? — він напружився. — Щось сталося?
Лариса витримала паузу.
— Умий руки. Їж борщ. Не з порога.
За столом Леонід не витримав, відсунув тарілку.
— Ну, говори. Трубу прорвало?
— Гірше. У вівторок приходили. Комісія з ЖЕКу з пожежним інспектором. Майор якийсь злий, як собака.
Леонід випустив виделку.
— Навіщо?
— Рейд, «Безпечне житло». Балкони перевіряли, побачили наш склад і одразу протокол. Скупчення горючих матеріалів, загроза життю всьому під’їзду. — Вона говорила швидко, рубаючи повітря долонею. — Репетував так, що шибки дрижали. Виписав штраф — 50 000 грн для початку — і підпис, очистити за 24 години, інакше суд.
Очі в Леоніда стали круглими.
— 50 000 грн? Та це ж приватна власність!
— Я йому так і сказала, а він мені — кодекс під ніс. Я так злякалася, Льоню. Ти недоступний. Довелося найняти людей. Вивезли все підчистую. Я ледь умовила штраф не виписувати.
Леонід зблід, схопився й ринув до балкона, сподіваючись, що це лише страхітливий сон. Розчинив двері. Замість звичних барикад — порожнеча, плитка, захід сонця й самотнє плетене крісло під гірляндою.
— Мій «Фішер», — простогнав він. — Журнали…
— Я нас врятувала! — вигукнула Лариса з кухні. — Скажи дякую, що не розорилися.
Леонід застиг. Йому було боляче, наче відрізали шматок життя. Але потім він глянув у далечінь, сьомий поверх. Вперше за роки коробки не закривали вигляд на парк. Повітря — море.
Він обережно, боком, опустився в крісло. Ротанг скрипнув, приймаючи вагу.
— Ох, — вирвалося в нього. Обличчя, спочатку зле, почало розслаблятися. — Звіри, — буркнув він, але вже без люті. — Зовсім з’їхали з глузду бюрократи. А крісло звідки?
— Сусідка віддавала, — збрехала Лариса, виходячи з келихом напою.
Леонід зробив ковток, погладив підлокітник.
— Ти молодець, Ларко, боєць. Інша б розгубилася.
— Я старалася, Льоню.
Він помовчав, дивлячись на міські вогні.
— А знаєш… просторо. І дихати легше. І зручно, чорт забирай. Каву можна пити.
— Треба, Льоню.
Раптом він змінився в обличчі, голос став тривожним.
— А валіза на антресолі, без ручки, ту… ти не торкалася?
— Ні, антресолі не перевіряли.
— Фух! — видихнув чоловік. — Слава Богу, там підшипники рідкісні.
Лариса вткнулася носом йому в плече, ховаючи посмішку. Підшипники вона переживе. Головне — балкон їхній. Леонід допив вино й подивився на зорі.
— Красиво. Треба телескоп купити. Місця-то тепер — хоч завались.
— Купимо, — кивнула Лариса.
Але спочатку вона купить друге крісло. Це тепер її особистий курорт. І жоден майор цього не відніме.
