Чоловік писав повідомлення коханці, а відправив його дружині. «Пупсику, вибач, але завтра ніяк не вийде. Сімейні плани, сама розумієш. Цілую». «Пупсик? Серйозно?» — пробурчала жінка й пішла до вітальні з телефоном у руці.

Чоловік писав повідомлення коханці, а відправив його дружині. «Пупсику, вибач, але завтра ніяк не вийде. Сімейні плани, сама розумієш. Цілую». «Пупсик? Серйозно?» — пробурчала жінка й пішла до вітальні з телефоном у руці.

Лера мила посуд після вечері, коли телефон, що лежав на столі, дзинькнув, сповіщаючи про повідомлення в одному з месенджерів. «Мабуть, Леся, обіцяла скинути фотографії квартири, яку вони з чоловіком найняли на днях», — подумала вона. Донька вже п’ятий рік жила за кордоном. Спочатку вчилася, стажувалася, тепер працювала. Бачилися вони рідко, але спілкувалися щодня.

Валерії не терпілося подивитися на ту квартиру, про яку Леся розповідала з таким захватом. Тому вона залишила в раковині тарілки з чашками, витерла руки й взяла телефон. Однак повідомлення було не від доньки, а від чоловіка. Дивно, з чого це Міша раптом вирішив їй написати, лежачи на дивані в сусідній кімнаті? Жінка вже хотіла пожартувати на цей рахунок, але прочитала текст, і всяке бажання сміятися зникло.

«Пупсику, вибач, але завтра ніяк не вийде. Сімейні плани, сама розумієш. Цілую».

«Пупсик? Серйозно?» — пробурчала вона й пішла до вітальні з телефоном у руці.

Чоловік розвалився на дивані перед телевізором. Намічався животик, сивина на скронях, але загалом він був у непоганій формі, виглядав молодо, слідкував за собою. Здавалося, останнім часом навіть ретельніше, ніж раніше. І, мабуть, набагато краще, ніж жінка.

— Тобі доведеться написати пупсикові ще раз, — спокійно сказала вона. — Боюся, вона не отримала твого послання.

Міша підскочив так різко, що окуляри впали з носа. Він втупився в дружину, потім заплющив очі, провів долонею по обличчю, начебто вирішив умитися.

— Я що, тобі це відправив?

Отак Валерія й дізналася, що в чоловіка є інша жінка. Хтось місяцями, роками мучиться підозрами, зходить з розуму від ревнощів, навіть детективів наймає. А Лєра ні про що не підозрювала, і все стало зрозумілим в одну мить. І шансів відіграти назад, вдати, що не помітила, не лишилося. Втім, вона б ним і не скористалася. З якої речі?

— Давно це триває? — запитала жінка.

— Ні, що ти, тільки минулого місяця…

— І, Боже, яке полегшення! — перебила вона. — Чого ж одразу не сказав, мовляв, кохаю її, сили нема. Давай-но, Лерунцю, розбіжимося. Навіщо було брехати?

Міша встав з дивана й хотів підійти ближче, але вона зробила крок назад, і чоловік зупинився.

— Я не збирався говорити… — він зняв окуляри й потер очі. — Ну, тому що це не так. Я її не кохаю.

— А, он як. Залишилося тільки сказати, що я не так зрозуміла. Давай забудемо, зробимо вигляд, ніби нічого не було, і продовжимо жити далі.

— Послухай, Лєро, ну нам справді треба поговорити, — благально промовив чоловік. — У нас же ніколи такого не було…

— І зауваж, не я перша почала, — знову обірвала його міркування. — Ні, Міша, говорити ми з тобою ні про що не будемо. Наговорилися. Досить. Варіантів два: або ти зараз йдеш, або я, — вона зітхнула. — Власне, може, це й на краще. У нас же з тобою давно не ладналося, а тепер кожен піде своєю дорогою.

— Не ладналося? — трохи розгублено промовив Міша, і Лєру охопила зла радість. Вона теж зуміла його сьогодні чимось вразити. — То хто з нас збирає валізи?

Квартира була спільною, юридично кажучи, спільно набутою. Пішов, звичайно, Міша. Лєра й не сумнівалася, що він так вчинить. А як же інакше? Наостанок чоловік сказав, що ділити майно не збирається. Житло лишиться дружині, а він собі квартиру зніме.

— Я адресу тобі потім повідомлю, — сказав він, закінчивши зі зборами й стоячи з валізою та сумкою біля дверей.

— З якою метою? Навіщо мені ця інформація? — здивувалася вона. — Я до вас з пупсиком у гості вже точно не збираюся. І закрила двері за тепер уже колишнім чоловіком.

За мить прийшло повідомлення від доньки. Десяток яскравих, красивих фотографій, вид з вікна на море й питання: 

— Як там тато?

— О, тато наш добре, — сказала єера й прислухалася до себе. Ясно, що зараз у неї шок. Не кожного дня таке трапляється. А крім шоку…

Лєра сказала Міші правду. В останній час у неї складалося відчуття, що все у них іде не так. Щось змінилося, причому не на краще. Побралися вони одразу після закінчення університету. Вчилися на паралельних групах. Почали зустрічатися на третьому курсі. Вирішили, що навчання все ж треба завершити, а вже потім думати про весілля. Це було виважене рішення, але родичі та друзі все одно їх відмовляли. «Рано, куди поспішати, треба на ноги стати». Та закохані нікого не слухали, були впевнені, що все вийде.

Не помилилися, треба сказати. Сімейні пари навколо них створювалися й незабаром розпадалися. Люди сварилися, скаржилися на непорозуміння, а в них усе йшло добре. Обоє знайшли роботу, разом вели побут, допомагали одне одному в усьому, підтримували. Коли Міша пішов з роботи й вирішив розпочати свою справу, Лєра не скаржилася на безгрошів’я, не пилила чоловіка, нормально сприйняла те, що дохід з’явився тільки через рік, сама працювала й утримувала родину.

Міша ніколи не говорив, що місце жінки на кухні. На рівні з дружиною займався домом та донькою, робив з нею уроки, водив до школи, ходив на батьківські збори. Народження Лесі, до речі, родину не підкосило, як часто буває в молодих сім’ях з появою дітей. І донька з’явилася на світ у вдалий час, коли мама й тато були готові до цього кроку.

І іпотеку вони легко виплатили, і доньку змогли вивчити там, де вона мріяла, і у відпустку завжди їздили разом. Отаке от новомодне «треба відпочити одне від одного» їм не було потрібне. Завжди знаходилося, чим поділитися зі своїм чоловіком, про що поговорити, що обговорити.

Одним словом, все йшло гладко, і срібне весілля здавалося прологом до золотого й діамантового.

А потім наче зображення пожовкло, потріскалося, фарби злиняли. Почалося це, мабуть, років три тому. Донька до того часу повністю стала на ноги, освоїлася в іншій країні, біля теплого моря, працювала, познайомилася з майбутнім чоловіком, і незабаром вийшла заміж. Міша й Лєра, що звикли хвилюватися за неї, жити її життям у певному сенсі, раптом усвідомили, що більше це не потрібно.

Ну й що? Адже обоє працювали, і в обох було хобі. Лєра робила м’які іграшки, які потім продавала або дарувала, а Міша був захопленим рибалкою. Як і раніше, були теми для розмов, і все так само ходили вони до театру й їздили на природу. Але… але вогонь згас. У всьому почала відчуватися безглуздість.

Так, добре. Подивилися чергову прем’єру, прочитали й обговорили книгу чи фільм, спіймав Міша рибину кілька кілограмів вагою, а Лєра смайструвала купу ведмедиків і собачок. Ну а далі що? Заради чого? Нові сенси з’являтися не бажали.

Лера зрозуміла, що їй нудно, що не має значення, чи поруч Міша. Він як меблі — є, і є. Можна годинами не помічати присутність чоловіка. Не хотілося більше наряджатися, щоб йому сподобатися. Та він же й нічого не скаже, не похвалить ні зачіску, ні сукню, якщо, звісно, сама не запитає. Зникло бажання обійматися при зустрічі. Лінь було вести розмови. А до чого, коли думку один одного наперед відомо?

Можливо, варто було якось стріпнутися, змінити життя, щось почати. Але Лєра думала: «А чи справді вона хоче починати саме з цією людиною, про яку все давно знає, всі реакції якої, тіло й душу, вивчені вздовж і впоперек? Що він може їй запропонувати? Чим зможе здивувати?»

Однак, як показала практика, Міша здивувати зміг. Тільки подив виявився не з приємних. Видно, не сама Лєра потай руйнувала їхній шлюб. Міша не тільки думав про це, але й робив конкретні кроки. Що ж, він завжди був людиною дії.

Отже, залишившись на самоті в квартирі, що тепер належала лише їй, стоячи посеред кімнати, жінка думала, що все, що сталося, мабуть, на краще, і йому, так, і їй теж буде легше, краще. Міша наважився на те, на що вона не могла відважитися. І, звичайно, було нерозумно на нього сердитися.

Отже, Лєра чекала, коли ж з’явиться полегшення від Мішиного відходу. Але радості чомусь не було. Рана в серці була, і порожнеча була, і відчуття скоєної помилки.

З того дня минув рік. За цей час Лєра пройшла кілька стадій і навіть по кілька разів одну й ту саму стадію проходила. Був біль і був гнів, тому що, як не крути, навіть якщо в неї самої й мелькали думки про розставання, але далі цього справа не заходила. А Міша взяв і обрав іншу жінку. Віддав їй перевагу, дивився на неї, говорив з нею, запрошував кудись, намагався їй сподобатися, посміхався, цілував і так далі. І була туга, тому що самотій ходити по спорожнілій квартирі, знаючи, що чоловік у чиїйсь компанії щасливий, а ти самотній і не потрібен нікому, — важко.

Було й відчуття полегшення, і навіть певний азарт, ейфорія від скинутих кайданів. Нікому нічого не винна. Лєра змінила зачіску, схудла, купила купу різноманітних нарядів, сходила на масаж, записалася в басейн. Класичні кроки розлученої жінки.

І чоловіки були. До цього в її житті був лише Міша. Вона й не знала, як це — ходити на побачення з іншою людиною, спілкуватися з нею, слухати, що він говорить, як сміється. З одним із тих трьох, з ким Лєра сходила на побачення, навіть зав’язалося щось схоже на тривалий роман.

Наразі, через рік після розлучення з чоловіком, Лєра завела нові стосунки. Влад був славним, розумним, з почуттям гумору, чарівним. Познайомилися на виставці, отже, він розбирався в мистецтві, багато читав, працював у галузі дизайну. Донька, власне, поставилася до розставання батьків нормально. Тобто вона, звісно, була в шоці, засмучена й усе таке, але, поринувши сама в сімейне життя, уже розуміла, що всяке буває.

Їй, до речі, не розповіли про татового «пупсика». Сказали, що стосунки себе вичерпали, розійшлися батько з матір’ю за обопільною згодою. Міша був добрим батьком, і Лєра вважала несправедливим налаштовувати доньку проти нього. А це б сталося, знай вона правду. Як би Міша не вчинив, він не заслуговував на те, щоб позбутися доньки, її поваги й прихильності.

Міша був вдячний Лєрі за це. До речі, спілкувалися вони мало. Можна сказати, не спілкувалися взагалі, хіба що під час пари спільних дзвінків з донькою. Та ще коли йому потрібно було забрати речі, що лишилися. Чоловік намагався дзвонити й писати, вітаючи колишню зі святами. Але вона жодного разу не відповіла на повідомлення й не взяла трубку. І якщо чесно, до кінця першого одинокого року без чоловіка, зустрічаючись з іншою людиною, Лєра вже точно зрозуміла, з якої причини це неможливо.

Сьогодні було 22 листопада. Лєра збиралася до ресторану. У неї була зустріч із Владом. Вона якраз нафарбувала очі й роздумувала, який тон помади обрати, коли їй подзвонили. Номер був незнайомий. Жінка хотіла скинути дзвінок, але все ж вирішила відповісти. Перервати розмову вона завжди встигне.

— Шмельова Валерія Львівна? — запитав жіночий голос. Лєра напружилася. Такі питання, як правило, нічого доброго не обіцяють.

— Так, це я. А хто питає?

— З дев’ятої міської лікарні турбуємо. Ваш чоловік у нас. Терміново приїжджайте. Ваш контакт був у його телефоні.

Лєра завмерла. Можна було одразу сказати, що вона Міші ніяка не дружина, але це було неправдою. Вони не розлучилися офіційно, якось не зібралися. Він не наполягав. Жінка теж не могла розпочати процедуру. Довелося б зустрічатися, пояснювати щось стороннім людям, документи збирати. А раз не розлучилися, то за документами вона проходила як дружина. Невже в телефонній книжці в нього Лєра досі як дружина записана? Вона ж перейменувала контакт із «Улюблений чоловік» на «Михайло Шмельов».

— Що з ним? — ледь вимовила вона.

— Якийсь недвалий випадок, — коротко відповіли їй й проінструктували, куди підійти.

Лєра примчала до лікарні через півгодини. Мабуть, варто було подумати про те, що й «пупсик» може опинитися там же, але ця думка не спала на думку Лєрі. Втім, жодного «пупсика» в клініці не було.

— Потрібно вирішити, чи робитимемо операцію, підписати згоду на оперативне втручання, — сказали їй. — Ваш чоловік зробити це не в змозі.

Лікар говорив і говорив, сипав медичними термінами. Лєра нічого не тямила. Усі думки в голові наче злиплись в один грудок і перетворилися на одну єдину: 

— Він виживе?

Лікар подивилася на Лєру.

— Виживе. Звісно. Питання в тому, як йтиме відновлення, тому прямо зараз вам необхідно зосередитися й ухвалити рішення.

— Можна мені його побачити? На секундочку?

Їй не дозволили. Підписавши згоду на операцію, Лєра сіла на стілець у коридорі й відмовилася йти.

— Можете мене на руках винести, сама я з місця не зійду, поки не дізнаюся, чим закінчиться операція.

Зрозумівши, що боротися з нею марно, жінку залишили в спокої.

Вона сиділа, дивилася в одну точку й твердила про себе: «Господи, поможи. Господи, спаси й збережи». Більше ні про що не могла думати. У якийсь момент повз пройшла медсестра, нахилилася до Лєри й неголосно, співчутливо сказала: «У вас телефон вібрує в сумці, чуєте? Відповідайте, раптом щось термінове».

Жінка побачила, що дзвонить Влад. Чотири пропущених. Хвилюється, чекає в ресторані. Справді, треба б відповісти. Якось не по-людськи ж виходить.

—Привіт», — сказала вона. — Пробач, треба було попередити. У мене чоловік до лікарні потрапив.

Влад став охкати й ахати, говорити чергові, пристойні до випадку слова.

—Ти вибач мене, — м’яко сказала Лєра. — У нас таки нічого не вийшло б. Не в тобі справа. Ти чудова людина. От тільки я тебе не кохаю. Я Мішу свого кохаю й не переставала кохати ніколи, розумієш? Просто ми з ним обоє…

Вона заплакала. Їй хотілося багато сказати, пояснити. І головним було прийшло на думку порівняння, що кохання — воно як маленька дитина. За ним треба доглядати, його треба радувати, леліяти й берегти. Йому треба допомагати. Іноді воно капризує, але важливо це подолати, дати йому вирости, подорослішати. Діти ж проходять різні етапи в своєму розвитку, й іноді вони бувають нестерпні, але при цьому вони дають сили жити й дарують стільки радості.

Потім Лєра згадала, з ким вона розмовляє, вибачилася ще раз, попрощалася й вимкнула телефон. Ще через 2 години до неї підійшов лікар і сказав, що операція пройшла успішно. Усе гаразд, Міша одужає.

— Підіть додому, Валеріє, переодягніться, відпочиньте, поїжте, зрештою.

Лєра була в вечірній червоній сукні, яка, звичайно, виглядала недоречно. А ще на ній було різне взуття. На лівій нозі чобіт, а на правій — ботильйон.

— А коли я зможу зайти до Міші? А можна мені його зараз побачити?

— Він відходитиме від наркозу. Це може зайняти кілька годин. Вам краще…

— Не краще, — уперто сказала Лєра й знову сіла на стілець. — Я погляну на нього, коли він прокинеться, а потім одразу піду. Чесно слово, але не женіть мене, прошу вас, лікарю.

Він хотів заперечити, але махнув рукою.

— Ніякого з вами ладу. Сидіть, коли хочете.

Через кілька годин Лєрі дозволили увійти, поглянути на Мішу. Він не спав. І обличчя його осяялося, коли він побачив дружину.

— Міш… — тільки й змогла сказати Валерія, побачивши його блідого, слабкого в павутині проводів і трубок. Поруч щось пікало, мигало, шипіло. Апарати допомагали Міші жити.

— Яка ж ти в мене гарна, — прошепотів він.

Вона раптом побачила себе збоку. Розчіхрана, заплакана жінка 53 років у безглуздій, недоречній у шовковій сукні й різному взутті, з розмазаною тушшю. «Оце вже точно, краси нікуди, — подумала Лєра й знову заплакала. Здавалося, за все життя стільки сліз не пролила, як за цей вечір.

Минув ще один рік. Міша повністю одужав. Вони з Лєрою знову жили разом, тільки не там, де раніше. Виявилося, що стосунки з «пупсиком» закінчилися того ж вечора, коли все викрилося й Міша пішов від Лєри. «Це з самого початку була дурна помилка. А вже коли я зрозумів, чим вона обернулася, дивитися не міг ні на себе, ні на неї. Весь час Міша був сам, багато переосмислив і врешті прийшов до того самого висновку, що й Лєра. Він кохає свою дружину, і ніхто інший йому не потрібен, навіть якщо вже надто пізно».

Але, як виявилося, ніколи не буває надто пізно, поки ми живі. Є шанс усе виправити. І подружжя ним скористалися.

— А я завжди знала, що ви одне без одного не зможете, — сказала донька. — Рано чи пізно ви б таки помирилися. Це питання часу.

— Знала вона, — бурмотливо відгукнулася жінка. — Ми самі гадки не мали, а вона, бач, знала.

Відразу ж зрозуміло, коли в людей справжнє кохання. А кохання не грип, не застуда, не може воно просто взяти й пройти.

Як і було сказано, жило подружжя не там, де раніше. «Якщо вже починати з нуля, даючи собі другий шанс, то варто змінити обстановку», — вирішили вони. Продали свою квартиру, машину й перебралися в Одесу, до доньки ближче й до моря, як Лєра давно мріяла.

— Не пізно життя з ніг на голову перевертати? — запитала одна з подруг, проводжаючи сім’ю на потяг. — Не страшно вам?

— Ми ж удвох. Чого нам боятися? — відповіла Лєра. Вона ясно посміхнулася Міші, а він узяв її за руку.