Дружини, яка зазвичай поверталася зі свого офісу на годину раніше та встигала до появи Стаса розігріти вечерю, вдома цього разу чомусь не виявилося.
Чоловік увімкнув телевізор і, меланхолічно жуючи шматок копченої ковбаси, який знайшов у холодильнику, бездумно втупився на екран. Там йшла чергова постановочна судова нарада з нещирими переживаннями учасників процесу, на яких сердито стукав дерев’яним молоточком товстий буркотливий суддя в траурній мантії.
А Віка все не поверталася. Дивно. Такого не було раніше. Ніколи. Прочекавши ще з півгодини і зломивши таки чоловічу гординю, Олександр спочатку набрав її на мобільник. Той мовчав. Потім він подзвонив до офісу, в якому Віка числилася якимось там менеджером. Здається, рекламним. Трубку ніхто не брав. Нарешті, в ній почувся роздратований голос:
— Ну й чого ти все дзвониш та дзвониш? Нема тут нікого.
— Як нема? А де всі? – тупо перепитав Олександр.
— По домах порозбігалися. Ще кілька годин тому. П’ятниця ж, святе діло, — глумливо прохихикала бабуся. — Гаразд, не заважай мені, я пішла далі прибирати.
Чоловік розгублено відключився. Виходить, робочий день дружини закінчився ще кілька години тому. Куди ж поділася Віка? Може, до матері своєї чогось заїхала? Але тоді б вона подзвонила обов’язково! А раптом з нею щось трапилося? Машина зламалася чи хулігани?
Чоловік, забувши навіть про те, що голодний, став нервово перебирати контакти в телефоні. Він усе ж подзвонив спочатку до тещі, але та стурбовано сказала, що Віки в неї немає. Олександр як міг заспокоїв її, пообіцявши негайно повідомити, як тільки Віка виявиться. Потім обдзвонив усі лікарні їх, загалом-то, для немалого обласного міста, було достатньо, страшенно образився на міліцію, коли йому єхидно порадили: «Сидіть і чекайте. Нагуляється й сама прийде. А не прийде – тоді до нас. Але не раніше як через три дні». Був у Стаса ще номер подруги Віки, але та сказала, що не знає, де Віка.
Чоловік розгублено глянув на час. Була уже друга година ночі. А дружина, його тиха й вірна дружина, все не знаходилася. І тут чоловік навіть крізь бурмотіння телевізора розчув чиюсь неухильну нишпорку ключем у замку біля дверей прихожої. Двері явно хтось намагався відімкнути, але в нього це не виходило.
Олександр клацнув внутрішнім запором і двері, нарешті, розчинилися. А за ними опинилася вона, дружина Стаса, Віка Пряхіна, красуня тридцяти років від роду. Але в якому вигляді! Розлохмачена, розтрощена, похитувалася, з різким запахом …
Швидше розгублений, ніж розгніваний, Олександр відступив убік, пропускаючи дружину в дім. Віка прокоцала на підборах, що косилися, залишаючи за собою брудні сліди на підлозі, у вітальню і плюхнулася на диван.
— Н-ну й що, п-подумаєш, дружина трохи затрималася на роботі! — розв’язно виговорила вона заплутаним язиком, передбачаючи питання Стаса, який вже починав червоніти від злості. — І… ік! Маю право!
— Ти де була? Я всі телефони обірвав! — несподівано навіть для себе противним фальцетом вискігнув Олександр.
— Д-де була, т-там мене вже нема! — все ще явно напрошуючись на скандал, зареготала Віка.
— Я тебе зараз навчу! — затрясся від злості Стас і навіть підскочив до дивана й замахав на дружину.
— І нема чого т-так репетувати! Я всього лиш до подружки зайшла. Н-ну, випили ми з нею трохи, побалакали про те, про се. А що, н-неможна? Можу я раз посидіти з друзями після на… напруженого трудового дня.
— Це в якої ж подружки ти була? — смутно вловлюючи в тому, що відбувається між ним і Вікою діалозі, до болю знайомі ноти, повороти й навіть цілі фрази, але ще толком не осмислюючи їх, із підозрою примружився Стас. — Мабуть, у Наташки?
— Н-ну так, у Наташки, — тут же потрапила Віка в пастку. — Слухай, І.. Ігорчику, кінчай задавати дурні питання. Підемо краще, ви…вип’ємо, та в ліжечко.
— К-як ти мене назвала? — тепер заїкатися почав уже Стас. — Який ще Ігор?! А чиє це руде волосся у тебе на плечі, а?!! Ігорька, так?
— Д-да який там ще Ігорьок! — зневажливо махнула рукою Віка. — Він ніякий. І ти ніякий. Усі ви ні…ніякі! А Ігорьок, між іншим, ли… лисий. І взагалі, допоможи краще дружині роздягнутися. Я так стомилася, і спати хочу. А всі розпитування за…завтра!
Зрозумівши, що від Віки сьогодні нічого не домогтися, Олександр, скриплячи зубами, допоміг їй роздягнутися й поклав на дивані. Потім приніс подушку й сердито підсунув її дружині під голову, накинув плед.
— Ну, спи, спи! — пробурмотів він, здивовано розглядаючи відкриту йому сьогодні зовсім з несподіваного й аж ніяк не найприємнішого боку, яка сопіла під пледом, дружину. — Завтра поговоримо. Ще як поговоримо!
Потім він пішов на кухню, поставив чайник, закурив і поринув у тяжкі роздуми. Чорт, невже Віці так набридли його останні не рідкі загули з друзями, постійні затримки на роботі з його потім незрозумілими поясненнями, її сльозами й повчаннями на кшталт «коли ж ти заспокоїшся?», що вона вирішила відповісти йому тією ж монетою? І як її вгамувати не чинити так далі, якщо він сам-то зовсім відбився від її рук.
Віка й народжувати-то від нього не хоче — каже, не бажає залишатися одна з дитиною на руках. Мовляв, за такого способу життя Стаса вони все одно рано чи пізно розлучаться. А тут пора й самому подавати на розлучення, після такого її фінта. Якщо вона ввійде до смаку, її ж потім буде просто не зупинити.
За всього свого незрозумілого ставлення до сімейних обов’язків Стас все ж продовжував любити дружину й руки на неї ніколи не підіймав. І не підніме. Тоді що залишається?
Важко зітхнувши, Олександр сходив за мобільником, повернувся з ним на кухню, притулив за собою двері й набрав номер свого дружка Вована. Телефон довго мовчав. Нарешті в трубці почулося незадоволене:
— Стас, у тебе, що дах з’їхав? Ти подивися, котра година!
— Це, Воване… ти от що, — неголосно сказав Саша. — Ти мене вибач. Але в сауну завтра ходи без мене, гаразд?
— Як це без тебе, як без тебе? — розгублено зашепотів Вован. — Усе ж було вирішено. Нас двоє, і їх дві штуки замовлено. Ти що, кайф мені зіпсувати хочеш, так?
— Навпаки, — сказав Олександр. — Усе ж тобі одному дістанеться.
— Ні, я не зрозумів, — не здавався Вован. — Ти чого це зіскочити хочеш, а? Так друзяки не чинять. Я от, наприклад, уже підготував свою, що ми з тобою на риболовлю завтра їдемо. А точніше, уже сьогодні. А ти що, а?
— Не хочу я більше на таку риболовлю, — буркнув Стас. — Ми з Вікою завтра йдемо в цей… як його… до зоопарку. Або ні, в кіно… Та яка різниця, до дідька! Я вихідні вирішив з дружиною провести, і все тут. Маю право!
— А я? — жалюгідно спитав Вован. — Мені що, теж свій вихідний зіпсувати, чи що?
— Як хочеш, — жорстко сказав Олександр. — Поки!
І він захлопнув мобільник.
Віка в цей час, накрившись пледом з головою, думала: «А чи не переграла я?». Але тут вона згадала приголомшене й навіть перелякане обличчя Стаса, і вирішила: «Ні, самий раз. Має спрацювати!». І заснула по-справжньому…
