Чоловік щоночі зникав «у справах». Ліза готувалася почути правду про зраду, але поїздка за місто відкрила зовсім іншу таємницю
Ліза напружено вдивлялася в Романа. Він пив свою каву, дивився у вікно і ніби до чогось готувався. Це здавалося жінці дивним. До чого можна було готуватися, якщо Роман лише 40 хвилин тому повернувся з роботи?
— Ти будеш вечеряти? — запитала Ліза, багатозначно дивлячись на чоловіка.
Роман подивився на дружину так, ніби думки його були далеко від неї. Сам він фізично знаходився поруч, а от розумом, ніби відсутній.
— Ні, я поїв на роботі, — розсіяно відповів Роман. — Зараз мені потрібно буде відлучитися.
Почути ці слова Ліза боялася найбільше, але саме вони й здалися цілком логічними, судячи з поведінки чоловіка. Для Романа останнім часом було в порядку речей зібратися серед вечора і від’їхати кудись. Тільки от куди від’їжджав чоловік і навіщо, Лізі залишалося лише здогадуватися.
— Відлучитися…
Ліза здивувалася.
— Ти приїхав додому лише хвилин 40 тому. Щось сталося?
— Справи, дорога, справи. Це робота, нічого не вдієш.
І так тривало останні кілька місяців. Роман, хоч і не кожного дня, але досить стабільно от так по вечорах збирався і від’їжджав за якимись неясними справами. А Ліза залишалася вдома на самоті, поринаючи у нелегкі роздуми і приходила до висновку про те, що, швидше за все, їхньому шлюбу настає кінець.
Було так важко думати про це, адже Ліза продовжувала любити Романа. І вона розуміла, що ніколи й нікого не буде любити так сильно, як його. Ліза не була розлучницею. Вона зустріла Романа в той період його життя, коли він уже перебував на стадії розлучення зі своєю першою дружиною. Чоловік тоді не планував нових стосунків. Він усіма силами прагнув до того, щоб побути на самоті й не заводити навіть легких інтрижок і зв’язків з жінками. Однак доля розпорядилася по-своєму, і плани Романа порушилися.
Чоловік працював майстром з установки вхідних і міжкімнатних дверей, тому найчастіше проводив час у роз’їздах, відвідуючи квартири й будинки своїх клієнтів. Ліза якраз була однією з тих, хто в той час робив у квартирі ремонт. І однією з статей її витрат була таки установка нових міжкімнатних дверей. Жінка тоді тільки-но купила нову квартиру, в якій не було ремонту, тому починати все доводилося практично з нуля.
Установка дверей була якимось проміжним етапом у процесі ремонту, тому можна було сказати, що найважчі роботи були позаду, а попереду залишалася обробка квартири, купівля нових меблів і створення затишку. Ліза працювала вдома, вона займалася рекламою в інтернеті й працювала на себе, тому найчастіше перебувала у себе в квартирі, спочатку страждаючи від ремонтних робіт, а потім і зовсім звикнувши до них і майже їх не помічаючи.
Роман того дня запізнився на установку через проблеми з попереднім клієнтом, який не з’явився вдома до моменту установки двері. Графік робіт зсунувся, і Ліза нервувала через те, що її власний робочий день збився через несвоєчасний початок роботи майстра.
Вона збиралася висловити претензії на адресу майстра, що з’явився на порозі її квартири, але несподівано передумала. Перед нею стояв чоловік, побачивши якого вона втратила мову. І справа була не стільки в зовнішності Романа, бо з виду він був звичайним молодим хлопцем, робітником, з розторощеним волоссям і дворічною щетиною на обличчі. Вона не змогла накинутися на нього з претензіями через його посмішку. Посмішка збивала з пантелику й робила неможливим початок сварки.
— Довго чекала? — запитав він, весело входячи в квартиру Лізи, знімаючи черевики й ставлячи поруч валізу з інструментами.
Перед цим він ввічливо привітався й представився, що теж одразу розташувало молоду жінку до симпатичного працівника.
— Не те щоб дуже, але незручність ви мені створили, — промовила вона.
Але в голосі Лізи не було й краплі бажання сваритися. — Просто мені потрібно було від’їхати до замовника, а тепер доведеться затриматися вдома.
Роман знову посміхнувся своєю сліпучею посмішкою, від якої в Лізи підкосилося ноги. Але хіба можна бути таким милим і доброзичливим? Може, вона йому теж сподобалася. Ліза посміхнулася у відповідь, вирішивши забути про прикру неприємність із запізненням установника.
— Скільки часу ви будете працювати? — запитала вона.
— Десь години три, — сказав Роман. — До мене ще напарник під’їде, тоді справа, може, посунеться і піде швидше.
— Було б чудово, — відповіла Ліза.
— Я спеціально викликав напарника, бо розумію, що сам не встигну все зробити вчасно.
— Ви про всіх клієнтів так піклуєтеся? — запитала Ліза, а сама все ж не могла відвести погляду від Романа.
— Звичайно, якість обслуговування у нас має залишатися на висоті, попри все. Задоволений клієнт обов’язково повернеться до нас ще раз, ну або порекомендує нас іншим.
Ліза трохи знітила. Вона думала, що дійсно сподобалася йому. А виявилося, що справа просто в тому, що вона потенційно перспективний клієнт. По її обличчю було помітно, що вона розчарована відповіддю Романа, але він тут же це підмітив.
— Ну й, зрозуміло, до гарних дівчат у мене особливе ставлення.
Ліза усміхнулася.
Напарник Романа так і не приїхав, а установка трьох дверей зайняла трохи менше трьох годин. Ліза розуміла, як вимотався її майстер, тому вирішила зіграти роль гостинної господині.
— Тоді, може, ви вип’єте чаю? — запропонувала вона і раптом зловила себе на думці про те, що ніколи раніше не дозволила б собі такої сміливої поведінки.
Вона завжди боялася незнайомців, а цей чомусь розташував її до себе так, що вона навіть запропонувала йому чай. Вони пили чай усього кілька хвилин, але за ці миттєвості Ліза зрозуміла, що пропала. Вона завжди була спокійною й розсудливою, не схильною до залицянь представників чоловічої статі, а тут ніби її підмінили. Чоловіків Ліза вважала хитрими, які вміло дістаються поставлених цілей. Але тут раптом захотілося, щоб Роман поставив перед собою мету, хоч подивитися на неї. Раніше з Лізою такого ніколи не було.
Раніше дівчина закохувалася. Одного разу вона відчула прив’язаність до викладача, який був старший за неї років на 10. Але Ліза списала це на відсутність батька в сім’ї, й тому, постраждавши кілька місяців через чоловіка, дівчина відмовилася від цих стосунків.
Поява Романа в її житті все змінила. Їхні стосунки зав’язалися одразу після того самого спільного чаювання. Тоді він йшов з її квартири, не взявши номер телефону й не запитавши, вільна вона чи ні. Просто наступного дня він знову з’явився на порозі її дому, і дівчина не була цьому здивована. Вона ніби чекала Романа, підозрюючи, що їхня розмова й посиденьки просто не могли закінчитися ось так, без продовження.
— Здрастуй, — сказала Ліза, в очах якої не було ані здивування, ані незадоволення через те, що Роман явився до неї в гості без запрошення.
— Здрастуй, — сказав він. — Ти ніби мене чекала.
Вона знизала плечима.
— Можливо, чекала, але чомусь була впевнена в тому, що вчора ти пішов від мене не назавжди.
Ось так просто вони перейшли на «ти». І в той вечір Роман залишився в квартирі Лізи до ранку. Це було не в її правилах залишати не дуже добре знайомого чоловіка в себе вдома, тим більше того, якого вона знала ледве один день, але щось було в Романі таке, що змусило її переступити через свої кордони, заплющити очі на переконання й стати щасливою жінкою.
— Я ще одружений, — зранку сказав він.
Ліза тут же напружилася. Він тільки міцніше стиснув її плече, відчувши, що дівчині некомфортно від його слів. Ліза сама того не бажаючи згадала свій минулий досвід і на хвилину уявила собі, що знову допустила помилку, зв’язавшись з чоловіком.
— Навіщо ти говориш це зараз? — запитала вона, дивлячись йому в обличчя. — Чому не сказав учора, коли лягав зі мною в ліжко?
— Бо знав, що впущу тебе.
— А тепер не впустиш? — У її голосі залунали нотки обурення. — Думаєш, тепер я, провівши з тобою ніч, легко закрию очі на твой сімейний стан?
— Мій сімейний стан взагалі тут ні до чого, — сказав Роман. — Я розлучаюся й на даний момент одружений тільки по документах. З дружиною я не живу вже більше місяця. Перебрався до матері.
— Це має мене заспокоїти й виправдати той факт, що ти залишився в мене, якщо одружений на іншій, — уточнила Ліза.
— Сподіваюся на те, що я виправданий.
Роман розсміявся і поцілував Лізу в плече. Але не могла вона встояти проти такого потоку ніжности й ласки. Вона танула в його обіймах, забуваючи про все. Вона не могла опиратися його чарівності й ставленню до себе. Він був якимось особливим, не схожим на інших. І для Лізи Роман став найближчою людиною за найкоротший час.
Жінка не могла собі уявити, як провести хоч би один день без свого Романа. Він приїжджав до неї кожного дня, і одного разу вона подивилася в його паспорт, залишений ним на столі. На сторінці сімейним станом була зроблена запис, якій на той момент було майже 2 роки. Якась Світлана була офіційною дружиною Романа. Відмітки про розлучення не було, що значило те, що Роман Лізі не брехав. А чи було правдою те, що вони з цією Світланою розлучаються, цього Ліза не знала, тому залишалося тільки сліпо довіряти людині, в яку була закохана.
Сам Роман про свою майже колишню дружину не говорив, а в Лізи язик не повертався запитати його про те, що стало головною причиною розлучення подружжя. Напевно, були якісь підстави, серйозні причини для того, щоб припинити подружні стосунки. Але в чому вони полягали, Ліза не знала й через це переживала.
Вона все чекала, коли ж Роман сам заговорить про свою дружину, про те, на якій стадії перебуває їхнє розлучення, але він мовчав, а жінка не хотіла його турбувати своїми розпитуваннями, які він сам міг сприйняти за спробу допиту.
Минув приблизно місяць після початку їхніх стосунків, коли Роман повернувся додому в піднесеному настрої. Він жив з Лізою на той час уже протягом місяця. І жінка відчувала себе якоюсь другою дружиною, що було для неї неправильно й неприйнятно. Потрібно було щось вирішувати, щоб не бути другою після Світлани дружиною Романа, тієї самої Світлани, яку Ліза ніколи не бачила.
— Не хочеш нічого в мене запитати? — звернувся він до Лізи, і голос його звучав загадковим і веселим.
— Про що саме? — поцікавилася вона, розуміючи, що трапилося щось добре, чим Роман терміново хоче з нею поділитися.
Він вийшов у передпокій, а звідти повернувся з папером у руці. Він простягнув його Лізі, але майже одразу молода жінка зрозумла, що в руках у чоловіка було свідоцтво про розірвання шлюбу. Її серце радісно забилося. Збулася її мрія. Її давні надії виправдалися, значить, чоловік не обманював її.
— Я рада, — Ліза слабо усміхнулася, відчуваючи, як тремтять від хвилювання губи.
З того часу минуло чотири з гаком роки. Ліза й Роман жили спокійно й щасливо. Через півроку після офіційного розлучення Романа й Світлани вони офіційно одружилися. Тоді Роман і розповів Лізі про те, що його колишня дружина одразу після отримання свідоцтва про розірвання шлюбу поїхала в інше місто. І Ліза зрозуміла, що ніколи вже не побачить першу дружину свого коханого чоловіка.
А тепер він став пропадати вечорами, і чомусь Лізі здавалося, що це пов’язано з його першою дружиною. Була якась недомовленість між ними в тому, що стосувалося першого шлюбу Романа. А ще був момент, коли Ліза випадково почула телефонну розмову свого чоловіка, в якій він вимовив ім’я Світлани. Чи та ж це була Світлана чи інша. Але з того часу Ліза собі місця не знаходила.
У той вечір, коли Роман черговий раз поїхав у справах, Ліза вирішила поговорити з ним начистоту. Сенсу приховувати одне від одного паралельне життя не було. Обоє залишалися молодими й могли ще побудувати нові стосунки. Правда, Ліза не була впевнена в тому, що вийшло б у неї це швидко. Занадто сильно вона була закохана в свого чоловіка, продовжувала любити його, попри роки й на те, що він міг виявитися зрадником. Мабуть, і зраду б Ліза йому простила, тільки думати про це зовсім не хотілося.
Роман з’явився ближче до десятої вечора. Обличчя було стурбованим, ніби він хотів сказати щось, але ніяк не міг зібратися з духом. Ліза вдивлялася в обличчя чоловіка, все чекала, коли він почне розмову. Але ні, він так і не заговорив, а вона побоювалася запитати. Страшно було їй дізнатися правду про те, що в Романа є інша, з якою він регулярно зустрічається, обманюючи свою дружину.
Потім раптом Роман перестав від’їжджати по вечорах. Ліза все чекала, коли ж чоловік знову вигадає робочі справи, щоб відлучитися з дому. Але минув день, другий, третій, майже тиждень, а Роман продовжував залишатися вдома. А в один із вечорів раптом звернувся до Лізи.
— Мені треба тобі дещо розповісти.
Серце Лізи тьохнуло. Ось воно — витримав тиждень без свого іншого життя, а тепер дозрів і зараз поставить крапки над і. Лізі хотілося втекти з дому й сховатися, щоб не чути зізнання чоловіка, але вона впоралася з собою.
— Говори, — невпевнено відповіла вона.
— Поїдемо в одне місце, — сказав Роман.
Ліза здивувалася. Може, Роман одразу й познайомити її хоче зі своєю новою обраницею, але ні, не виглядало обличчя чоловіка схожим на обличчя людини, яка готується познайомити дружину з коханкою.
Разом спустилися вниз, сіли в машину, поїхали в сторону передмістя. Ліза все думала, куди вони їдуть. Потім, коли машина зупинилася, раптом зрозуміла, мурашки по тілу пробігли. Соціально-реабілітаційний центр для дітей. Роман вийшов з машини, допоміг вийти Лізі.
— Перш ніж ми увійдемо туди, хочу розповісти тобі дещо, — сказав він. — У мене є дочка.
Ліза зробила глибокий вдих, щоб не знепритомніти. Потім подивилася в обличчя Романа.
— Давно, три з половиною роки.
Ліза нахмурилася. Більше 4 років вони разом. Дитині три з половиною. Що це значило?
— А хто мати й чому ми приїхали в цей центр?
Роман відвів очі в сторону, потім обернувся до дружини.
— Це дочка від Світлани. Коли ми розлучалися, вона не сказала мені про те, що чекає дитину. Поїхала ображеною й була при надії. В іншому місті народила дочку, потім повернулася назад, бо захворіла. Її не стало, коли дочці було 3 роки. Опіку над дівчинкою оформила бабуся Світлани, але бабуся, на жаль, відійшла у засвіти 3 місяці тому. Але вона встигла подзвонити мені й розповісти правду про дівчинку. Світлана до останнього не говорила мені про те, що в мене є дочка, і бабусі забороняла говорити. Загалом, знадобився час на встановлення батьківства, оформлення опіки, щоб Олю не забрали в дитячий будинок.
— Ти нічого мені не говорив, — пробурмотіла Ліза, а самій уже не терпілося побачити дочку Романа. Треба ж, у нього є дитина. Вони більше двох років намагалися мати дітей, але в них не виходило. А тепер в їхньому житті з’явиться трирічна донечка. Ліза одночасно й ображалася на чоловіка й була вдячна йому. Роман сам вирішував усі питання з опікою, не турбуючи дружину й до останнього не змушуючи її хвилюватися через дитину. Правда, самій Лізі ці відлучки чоловіка з дому й дивацтва в його поведінці дорого коштували.
— Я не хотів говорити раніше часу, — відповів Роман. — Поки робили тест на батьківство, поки оформляли папери, я хотів довести справу до кінця, а потім уже розповісти все тобі. Тепер ми можемо забрати Олю до себе. Ти не проти?
— Звісно ж, я не проти. Це ж твоя дочка.
Роман раптом обійняв Лізу й міцно притиснув її до себе. Вона відсторонилася від нього, і на обличчі чоловіка здалося занепокоєння.
— Ходімо швидше до дівчинки, вона ж тебе чекає. — Ліза потягнула чоловіка за руку, і Роман усміхнувся дружині тією самою посмішкою, яка колись звела її з розуму.
Ліза побачила Олю одразу — маленьку дівчинку з серйозними очима, яка сиділа біля вікна й стискала в руках плюшевого зайця. Вона підвела голову, коли Роман назвав її по імені, і на мить завмерла, ніби боялася помилитися.
— Тату… — несміливо сказала вона.
У цю секунду Ліза зрозуміла все остаточно. Про вечори, про мовчання, про страхи, які вона носила в собі. Вона опустилася поруч і простягнула дівчинці руку.
— Привіт, Олю. Я — Ліза. Якщо захочеш, я буду поруч.
Дівчинка подивилася на неї довго й уважно, а потім зробила крок уперед і міцно вхопилася за її пальці.
Дорогою додому Роман мовчав, але це було вже інше мовчання — тепле, спокійне. Ліза дивилася у вікно й усміхалася. Вона більше не боялася запитань і відповідей.
Іноді життя не руйнує шлюб, а просто розширює його. Для ще однієї маленької долоні.
