— Я мушу сказати правду. Поки суп гарячий, віднесу тарілочку Василю Георгійовичу, — промовила Наташа, наливаючи суп у контейнер. Вона спеціально купила багато одноразових, щоб було в чому виносити їжу чоловікові.
Денис скривився, втім, як і завжди. Усе це йому здавалося дикістю та якимось маренням. Він би зрозумів, якби дружина підгодовувала кішечку чи собачку. Але езхатька!
— І навіщо тобі це, Наташо?! Він так і буде вештатися в нашому під’їзді! Нехай шукає собі нове місце перебування.
Наташа перестала усміхатися. Іноді її дивувала (і навіть лякала) жорстокість чоловіка. Вони ж про живу людину говорять.
— А чим він тобі заважає? Василь Георгійович не бешкетує, на відміну від того ж Сашка, сусіда. Він не п’є, як сусіди з двадцять п’ятої. Від нього навіть запаху неприємного немає, тому що він раз на тиждень ходить до лазні митися. Загалом, Василь Георгійович — один із найприємніших людей у нашому під’їзді. І він би з радістю жив у своєму домі, от тільки син із дружками ганяє його звідти.
— То нехай із поліцією розбирається, — буркнув Денис.
— А він пробував. Вони ж потім їдуть, а його син знову його лупцює. От і змушений Василь Георгійович у під’їзді ночувати. Мені його шкода, я не знаю, чим ще можу допомогти. Але нагодувати старого мені точно не складно.
— Занадто ти добра. Я б його гнав звідси! Нехай у своєму під’їзді тоді сидить!
— Денисе, — хитаючи головою, промовила Наташа, — вони живуть у якомусь бараці. Там в під’їзді холодно, а зараз морози.
— Ти б його ще додому притягла.
Наташа промовчала. Хоча така думка була. Шкода їй цього чоловіка.
Василь Георгійович з’явився пару тижнів тому. Наташа поверталася додому й побачила, як на сходах сидить старий. Спочатку вона хотіла пройти повз, вирішивши, що це просто якийсь п’яниця. А потім зрозуміла, що не пахне від чоловіка алкоголем, та й взагалі, немає жодного жахливого запаху. Хіба що старим одягом.
Тоді вона спитала, чи не потрібна допомога. Чоловік якось злякався, сказав, що скоро піде. Син засне, і він піде.
І тоді Наташа з ним розговорилася. Син Василя Георгійовича пив по-чорному. Пив, а потім лють переміщав на батька. І ось Василь Георгійович не витримав, утік від нього в теплий під’їзд. Тут йому було спокійніше.
— А як же поліція? Нехай вони його вгамують! — обурювалася Наташа.
— Та викликав я. А толку? Вони приїхали, відчитали його й поїхали. А я ж потім і отримав. Ох, не знаю я, що мені робити.
— Може, вигнати його з квартири?
— Та це ж і його квартира…
— А якщо продати, а гроші поділити? — накидала Наташа варіанти.
— Та в нас будинок старий, бараком його називають. Кому там квартири потрібні? Та й немає в мене грошей, щоб це все оформити. Якщо ви не проти, я тут посиджу трохи…
— Ні, звичайно. Сидіть… Давайте я вам чаю гарячого винесу?
— Якщо не складно, донечко…
З того часу Василь Георгійович часто бував у них у під’їзді. Сусіди бурчали в загальному чаті, але Наташа захищала старого. Навіть підбивала спробувати вирішити його проблему, та нікому, крім Наташі, до нього ніякого діла не було.
Вона пропонувала звернутися до притулку, але Василь Георгійович категорично відмовлявся.
— Соромно мені, донечко! Дім свій є, а я в притулок піду. Ні вже, як-небудь перекантуюся. Та й не завжди Ванька такий, коли тверезий, можна ще з ним перебути. А влітку взагалі краса, на вулиці можна перечекати.
Наташа шукала якісь служби, які можуть допомогти з цим питанням, але толком нічого не знайшла. І все, що їй лишалося, — годувати Василя Георгійовича.
Вона навіть думала запропонувати йому в неї посидіти, але знала, що Денис сильно розлютиться. От і не робила цього. Хоча чоловіка було дуже шкода.
Під бурчання чоловіка Наташа винесла їхньому новому сусідові гарячого супу.
— Я вам зараз ще чайку принесу, — усміхнулася вона. — Я якраз шарлотку спекла, шматочок пирога дам.
— Дякую, Наташенько. Дуже ти добра до мене. Інші так дивляться, що аж соромно очі підняти. А ти така хороша.
— Годі, Василю Георгійовичу. Я б вам і з сином допомогти хотіла, та от не знаю, як.
— А тут уже нічим не поможеш, — зітхнув чоловік, беручись за ложку. — Просто терпіти. Хрест мій. Притому, ніколи я не пив. От так ось, запоями. Звичайно, любив чарку-другу в свято перекинути, але людський образ не втрачав. І звідки в нього це взялося? Раніше нормальний мужик був, працював. А потім…
Василь Георгійович махнув рукою. Він уже давно втратив віру в сина. Та й не син уже з ним живе, а хтось у його подобі. Ваня вже давно став іншим. І знав Василь Георгійович, що нічого вдіяти не може. Може, можна було б постійно в поліцію дзвонити, та знову ж, соромно… Власного сина, та до в’язниці.
Благо, в цьому під’їзді була Наташа, яка його відстояла. А Василю Георгійовичу неважко кілька годин на сходах посидіти. А вже до середини ночі Ванька, зазвичай, засинає, можна й повертатися. Хоча, бувало й таке, що всю ніч у під’їзді він проводив.
Звичайно, Василь Георгійович був дуже вдячний Наташі. За підтримку, за розмови, за відсутність осуду, за гарячу їжу. І дуже хотілося йому якось віддячити їй. Та що він може їй дати?
Але згодом Василь Георгійович зрозумів, як можна показати свою вдячність. Щоправда, так собі це буде подарунок. Але вважав він, що Наташа, та сама добра Наташа, заслуговує на правду.
Йому було дуже прикро, що обманюють її. Таких святих людей гріх обманювати, та й інші грішать, що заплющують на це очі.
Довго зважувався Василь Георгійович. Навіть думав, що розлютиться на нього Наташа, вижене з під’їзду. І куди йому йти?
А потім зрозумів, що не можна егоїстично думати лише про себе. Звичайно, він собі не був ворог, обрав час поговорити, коли знав, що немає її чоловіка вдома.
Наташа, як завжди, винесла Василю Георгійовичу поїсти. Сіла поруч із ним, усміхаючись. А чоловікові сьогодні навіть їжа в горло не лізла, хоч і їв він востаннє день тому.
— Василю Георгійовичу, сталося щось? — спитала Наташа, помічаючи, який сумний сьогодні чоловік. Зрозуміло, що в його житті мало приводів для радості, але все ж він завжди зустрічав її з усмішкою. А сьогодні сам не свій.
— Наташенько, сумно мені це говорити.
— Що таке?
— Мабуть, ти розлютишся на мене, але не можу мовчати! Ти була така добра до мене!
— Василю Георгійовичу, ви мене лякаєте. Кажіть уже!
— Чоловік твій зраджує тобі… Бачив я, як він жінку водить удень. Два рази бачив. Каюся, сподівався першого разу, що це не те, про що я подумав. Але там усе настільки очевидно… Ти можеш мені не вірити, але й сусіди бачили. Мовчать просто. Можеш запитати в них.
— Коли це було? — похолола Наташа.
— Та от востаннє вчора вдень.
Наташа здогадувалася, що в Дениса хтось з’явився. Жінки завжди це відчувають. Він із телефоном не розлучався, став затримуватися на роботі. А якраз учора Наташа повернулася додому й раптом зрозуміла, що в кімнаті лежить вологий рушник. Хоча в Наташі вже на рівні звички було вішати мокрі рушники на змійовик.
Але тоді вона вирішила, що це Денис просто забув. Хоча він ішов раніше за Наташу, вона, напевно, помітила б.
Загалом, дзвіночки були, але Наташа старалася їх ігнорувати. А тут Василь Георгійович говорить прямо. Якби це була якась колежанка, з якою Денис з невідомої причини зазирнув удень додому, він би Наташі сказав.
— Дякую, Василю Георгійовичу, — сумно промовила Наташа.
— Не хотів тебе засмучувати. Але бачити, як тебе обманюють, нестерпно. Гідна ти кращого, Наташенько.
Наташа кивнула, а потім попрямувала до своєї сусідки Тані. Думала, що вони майже подруги.
— Це правда? — спитала вона.
— Ти про що?
— Ти бачила, щоб Денис когось водив?
Наташа знала, що Таня любителька піддивитися за всіма. Така ось цікава сусідка їй дісталася, нічого від її погляду не вислизає. Та й вдома вона сидить, напевно, щось бачила.
Очі в Тані забігали, і це було промовистіше за будь-яку відповідь.
— Наташо, не моє це діло, — нарешті промовила вона.
— Як критикувати мій новий стіл — твоє! Як казати мені, в чому ходити на роботу, теж твоє! А як мій чоловік баб водить, то так одразу скромність у тебе з’явилася!
Наташа злилася. І поки злість не відступила, вона зібрала всі речі Дениса й подала на розлучення.
Звичайно, він пробував виправдовуватися. Єдине, про що не говорила Наташа, так це хто їй сказав про зради. Боялася, що влетить Василю Георгійовичу.
Але ламався чоловік недовго. Невдовзі зізнався, навіть якось із глумом зізнався. Мовляв, для будь-якого мужика це нормально.
Наташа його вигнала. Було боляче, гірко й прикро. Та найприкріше було, коли Наташа дізналася, що більшість їхніх друзів і сусідів у курсі. І хто наважився їй розповісти? Та тільки Василь Георгійович, якому боляче було дивитися на те, як кривдять Наташу.
Наташа не образилася на чоловіка, навпаки. Сказала йому спасибі, а то невідомо скільки б іще так жила.
А в якийсь момент Василь Георгійович зник. День немає, два, три. Наташа сильно занервувала, раптом син йому щось зробив.
Де вони живуть, Наташа знала. І незважаючи на небезпеку, пішла до них додому. Боротися треба за Василя Георгійовича, він це заслужив.
Але відчинив їй, на подив, сам чоловік.
— Слава богу, з вами все гаразд! — видихнула Наташа.
— Ой, проходь, донечко! Вибач, не думав, що ти будеш хвилюватися.
— А як же! Із вашим сином-то…
Василь Георгійович тяжко зітхнув.
— Немає в мене більше сина. Горілкою отруївся.
Наташа хотіла висловити слова співчуття, але не стала. Вважала це лицемірством. Не шкода їй сина Василя Георгійовича, настраждався він від нього. Тепер чоловік зможе жити спокійно, не треба буде ночувати в під’їзді.
— Ви як? — спитала вона.
— Нормально, Наташо, нормально…
Але навіть після цього жінка не кинула Василя Георгійовича. Приходила до нього, навідувала. Приносила домашньої їжі, мовляв, готує багато, за звичкою. Забуває, що тепер сама. Не викидати ж.
Насправді, ніякої звички не було. Просто Наташі було приємно допомогти цьому чудовому чоловікові, який знайшов у собі сили відкрити їй очі. І який так настраждався від власної дитини.
А Василь Георгійович завжди був радий поговорити з цією доброю жінкою. Адже якби не вона, невідомо, чи дожив би він до цих днів.
