Чоловік весь час ревнував дружину й підозрював її у всьому. Проте жінка мовчати не стала. Вона повела себе точно так, як її Андрій, щоб він відчув весь абсурд ситуації на собі. Кульмінацією став колючий светр, який пара й досі зберігає, як символ “виховання” чоловіка.

Чоловік весь час ревнував дружину й підозрював її у всьому. Проте жінка мовчати не стала. Вона повела себе точно так, як її Андрій, щоб він відчув весь абсурд ситуації на собі. Кульмінацією став колючий светр, який пара й досі зберігає, як символ “виховання” чоловіка.

А з цим стовпом ти, значить, теж перемигувалася, поки автобус чекала. Я ж бачив, Катю, я все бачив. Ти стояла й усміхалася бетону, так ніби тобі шубу пообіцяли.

Андрій метався по кухні, розмахував руками, як вітряк у ураган. У його очах світилася та сама свята впевненість інквізитора, який точно знає, що вона винна, навіть якщо вона просто варила борщ. Катя сиділа за столом, меланхолійно помішуючи охолоджений чай. Ложечка дзенькала об фарфор. Дзинь-дзинь. Цей звук здавався єдиним, що стримувало її від того, аби не натягнути каструлю з супом чоловікові на голову.

Ну скільки можна? П’ятий рік шлюбу, а відчуття, ніби вона живе в реаліті-шоу “Останній герой”, де головний приз — спокійний вечір без допиту.

— Ти мовчиш? — Андрій різко зупинився, уперши руки в боки. — Звісно, мовчиш. Соромно? А я ж перевірив твою деталізацію дзвінків. Хто такий сантехнік ЖЕКу? Чому дзвінок тривав три хвилини? Про що можна говорити з сантехніком три хвилини, якщо не про прокладку?

— Про гумову прокладку для крана, Андрюшо, — тихо сказала Катя.

— Не бреши мені! — Він картинно вхопився за серце. — Я свята людина. Я все для родини. Я на інших баб навіть не дивлюся. А ти… ти виводиш мене своїми таємницями.

Він пішов у спальню, голосно хлопнувши дверима, аби продемонструвати глибину своєї образи. Катя залишилася сама. Зазвичай у такі моменти вона бігла вибачатися за те, чого не скоїла. Але сьогодні… сьогодні в серці було дивно порожньо, наче хтось у голові перемкнув тумблер із положення “жертва” на положення “мисливець”. Вона згадала, як Андрій любив повторювати: “Ревнощі — це ознака любові й турботи”. Ну що ж, якщо це любов, то Катя вирішила залюбити його, щоб на все життя вистачило. Залюбити добре і по-родинному.

Вранці Андрій прокинувся не від будильника, а від того, що хтось прискіпливо, не кліпаючи, дивився на нього. Він розплющив очі. Над ним зависала Катя. У руках вона тримала лупу, звичайну лупу, якою водять по маркам. Розглядала.

— Ти чого? — хрипко запитав він, відсахуючись до стінки.

— Ц-с-с. — Вона приклала палець до губ. — Не ворушись, я шукаю сліди.

— Які сліди?

— Чужих губ, Андрюша. Або, може, мікрочастинок пудри? Ти вчора з роботи прийшов підозріло задоволений, посміхався. Кому ти посміхався?

Андрій остовпів. Він звик, що вранці дружина — це кава-бутерброд і сонний поцілунок у щоку. А тут — Шерлок Холмс у шовковому халаті.

— Ти з’їхала з глузду? Я вчора втомився, як собака.

— Собаки теж бувають різні, — парирувала вона, зістрибуючи з ліжка. — Давай телефон.

— Навіщо?

— Як навіщо? Перевірка безпеки. Ти ж сам говорив: довіра — це коли нічого ховати. Пароль той самий? День народження твоєї мами. Як мило і як передбачувано. Будь-яка хижачка підбере за секунду.

Катя вихопила гаджет у ошаленого чоловіка й взялась гортати переписки, коментуючи вголос.

— Так. “Сергійович, звіт готовий”. Занадто сухо. Напевно, шифр. Що значить “готовий”? Ти готовий до чого? До зради? “Купи хліба”. Це мені. Ну тут ти майстер маскування. А це що? Додаток “Погода”. Навіщо тобі погода в Анталії? Андрію, у тебе там запасний аеродром? Англійку завів?

Андрій сидів на ліжку, ляскаючи повіками. Ситуація була настільки абсурдною, що він навіть не зрозумів, що відповісти. “Ну, баба біситься, буває. ПМС, напевно”. Він вирішив, що найкраща тактика — ігнорування. Одягнувся, буркнув: “Я на роботу” — і вискочив з квартири. Наївний. 

Він думав, це разова акція. Катя вичекала рівно п’ятнадцять хвилин. Час, щоб він дійшов до машини та виїхав з двору. Потім набрала його номер.

— Ти де? — запитала вона замість вітання.

— Їду, Катю. Ну припини. Включи відеозв’язок.

— Я за кермом.

— Значить, тобі є кого ховати на пасажирському сидінні? Включи, я сказала. Я хочу бачити, що ремінь безпеки не перетискає твою совість.

Андрій, лаючись, приліпив телефон на магніт.

— Ось бачиш, пусто. Доволі?

Андрій кинув трубку. Катя усміхнулася. Це був тільки початок.

Удень вона з’явилася до нього в офіс. Андрій працював начальником відділу продажів. У великому приміщенні, де кожне слово чути на іншому кінці зали. Катя увійшла. У руках у неї був величезний пакет.

— Андрюшенько. — Її голос дзвенів, немов дзвоник, перекриваючи гул принтерів. — Сонечко моє вітрене.

Колеги — чоловік двадцять — миттєво затихли. Андрій, який у цю мить лаяв стажиста, вдався в крісло. Він нелюбив публічні прояви почуттів, а вже такі гучні — тим більше.

— Катю, ти що тут робиш?

Вона підійшла до його столу, по-господарськи відсунула купу накладних і вивантажила перед ним термос та контейнер з котлетами.

— Я принесла тобі обід, котику. Ти ж у мене такий слабенький.

Вона голосно розсміялася, поправляючи йому комір.

— Ну й взагалі, пильне око за тобою потрібне. Он, подивись. — Вона обвела рукою офіс. — Навколо самі спокуси.

Катя втупилася на молоду секретарку Лєну, яка сиділа за сусіднім столом і фарбувала ніготь.

— Дівчинка! — гаркнула Катя так, що Лєночка випустила пензлик. — А чого це ви в такій короткій спідниці? Ви не бачите, що в мене чоловік — людина захоплююча? У нього ж тестостерон скаче, як курс долара. Майте совість. Прикрийте ноги текою.

— Катю, припини, — прошипів Андрій, червоний, як рак. — Ми на роботі.

— Ось саме! На роботі треба працювати, а не флюїди пускати. Я, Андрюшенько, тепер часто буду заходити перевіряти мікроклімат. А то знаю я вас, мужчиків. Варто дружині відвернутися — ви вже носом чужі парфуми вдихаєте.

Вона пішла, залишивши Андрія посеред тиші. Хтось усміхнувся. Лєночка налякано натягнула спідницю. Андрій сидів, втупившись у монітор, і мріяв провалитися крізь землю разом зі стільцем.

Вечері вдома сварки не було. Андрій просто боявся роззявляти рота. Наступні три дні перетворилися для Андрія на пекло, філігранно вибудоване його ж методами, тільки зведеними в ступінь абсурду.

Катя створила чат під назвою “Де Андрій?”. Туди вона додала свекруху, двох найкращих друзів, начальника (якимось дивом дістала номер) й ту саму секретарку Лєночку. Кожні півгодини в чат прилітало повідомлення від Каті.

14:00. Об’єкт на зв’язку. Хто бачить Андрія? Він не відповідає вже чотири хвилини.

15:15. Мамо, ваш син не бере трубку. Ви його таким безвідповідальним виховали чи це вплив вулиці?

14:30. Лєночко, він дивиться на вас? Якщо дивиться — кліпніть двічі в чат смайликом.

Друзі реготали й кидали меми. Мама пила корвалол і дзвонила Андрію з криками: “Що у вас відбувається?”. Начальник ввічливо попросив видалити його з цього цирку, але Андрій розумів — премію в цьому кварталі він побачить лише уві сні.

Але Катя на цьому не зупинилася. Андрій любив одягатися стильно. Приталені сорочки, італійські туфлі. Він вважав себе красунчиком. І, чесно кажучи, це підживлювало його его й давало привід вважати, що всі жінки світу хочуть його вкрасти.

У четвер вранці він не знайшов свої штани та сорочки. На стільці лежало щось. Старі, розтягнуті спортивні штани з лампосами та светр. О, це був легендарний светр брудно-болотяного кольору, зв’язаний, здавалося, з колючого дроту та вовни хворої лами. Катя знайшла його на антресолях — подарунок якоїсь прабабусі.

— Катю, де мій одяг? — Андрій стояв роздягнений, боячись доторкнутися до цього вовняного витвору.

— У пранні, милий. Машинка зламалася, зажувала, довелося замочити у ванній на пару днів.

— Мені на зустріч з клієнтами. Я не можу піти в цьому.

— Можеш, — твердо сказала Катя, поправляючи зачіску біля дзеркала. — Більше того, ти повинен. Ти занадто привабливий, Андрію. Це небезпечно. Баби — народ хижий, на блискучке кидаються. А в цьому светрі ти будеш у безпеці. Це як оберіг. Надягай.

— Я не піду.

— Підеш. Інакше я напишу в чат “Де Андрій?”, що ти залишився вдома, бо чекаєш коханку. І мамі подзвоню, скажу, що ти запив.

Андрій надів светр. Він колов так, ніби всередині жили мурахи. Штани не сиділи. У дзеркалі відбивався не менеджер, а опрішений тракторист.

— Красень, — задоволено кивнула Катя. — Тепер я спокійна. Жодна баба не позариться. Іди, годівничок.

На роботі він став легендою. Люди приходили з інших відділів подивитися на “светр вірності”. Андрій сидів, сутулячись, і ненавидів увесь світ. Кожні десять хвилин телефон дзижчав. “Чешешся? Якщо чешешся, значить, думаєш про розпусту. Терпи, це загартовує характер”, — писала дружина.

До суботи Андрій був зламаний. Він схуд на два кілограми, здригався від звуку сповіщень і почав заїкатися. Його “святота” та впевненість у собі випарувалися, як калюжа на сонці. Він зрозумів одну просту річ. Контроль — це не любов. І ще він зрозумів, що його дружина — нестерпна жінка. Геніальна, але нестерпна.

Розв’язка настала в ресторані. Катя наполягла, що їм треба “вигуляти стосунки”. Андрій, все ще в тому ж светрі (іншого одягу йому так і не видали), сидів за столиком в кутку пафосного закладу, намагаючись злитися з інтер’єром. Катя ж була чудова. Сукня, зачіска, хижий блиск в очах. Вона не дивилася в меню. Вона сканувала заул, як радар протиповітряної оборони. Андрій несміливо потягнувся до солонки.

— Не чіпай! — раптом шикнула Катя, накривши його долоню своєю. Він смикнувся, ледь не перекинувши келих з водою.

— Та що знову? Сіль взяти не можна?

— Ти подивись, як ти це робиш, — пошепки промовила вона, свердлячи його поглядом. — З таким значенням. Повільно, плавно демонструєш пластику рук. Он та пані за сусіднім столиком вже тричі в наш бік подивилася. Ти їй знаки подаєш. Сіль — це що, шифр? “Терміново. Дуже люблю”.

Андрій окинув поглядом залу. Пані за сусіднім столиком захоплено нишпорила виделкою в салаті й навіть не дивилася в його бік. Але Катю це не бентежило.

— Припини випромінювати цю харизму, Андрію. Навіть у цьому потворному светрі ти вмудряєшся виглядати, як загадковий художник у творчій кризі. Жінки таких люблять. Сядь рівно і зроби обличчя простішим. Ти провокуєш увесь ресторан.

Андрій завмер. Светр колов шию. Піт стікав спиною градом, а в вухах шуміло. Він дивився на дружину, яка шукала загрозу в його спробі посолити їжу.

— Все… — видихнув він, опускаючи плечі. — Годі. Я здаюся.

— Що?

— Пробач.

Катя на секунду припинила свердлити поглядом нещасну пані з салатом і невинно помагала віями.

— Я, кажу, здаюся. Капітулюю. Білий прапор, Катю.

— І що саме ти зрозумів, милий?

Її голос миттєво став м’яким, як вершкове масло, хоча в очах все ще плавали хитрі думки.

— Що я — був неправий.

— Детальніше, будь ласка, для протоколу.

Андрій накрив її руку своєю. Його долоня тремтіла.

— Я зрозумів, що ревнощі — це пекло. Що коли тебе контролюють, хочеться не любити, а втекти. Що я дістав тебе своїми перевірками. Катю, прости мені, будь ласка. Видали цей додаток, прибери цей чат і спали цей светр. Благаю. Я більше ніколи, жодного разу. Навіть якщо ти додому о третій ночі прийдеш — слова не скажу.

Катя уважно дивилася на нього, вивчала.

— Обіцяєш?

— Клянуся. Чим хочеш клянуся. Машиною клянуся.

Вона усміхнулася вже по-справжньому, без сарказму. Тепло й трохи втомлено.

— Гаразд. Вірю.

Вона дістала телефон, натиснула пару кнопок.

— Чат видалений. Мамі написала, що ти знайшовся. Светр… Ну, светр залишимо на дачі для виховних цілей. Раптом рецидив.

— Не буде рецидиву.

Андрій видихнув так, наче скинув з плечей мішок цементу.

— Давай просто поїмо без допитів.

— Замов мені напій, — сказала Катя, відкинувшись на спинку стільця. — Я за цей тиждень втомилася ревнувати тебе більше, ніж ти за п’ять років. Робота в тебе, Андрюшенько, нервова. Не потягну я на півставки.

Андрій налив жінці води і подивився на неї з захопленням, змішаним з обережністю.

— Ти в мене відьма, Катька.

— Трохи є, — погодилася вона. — Але твоя. І тільки спробуй у цьому засумніватися.

Вечір пройшов ідеально. Ніхто не перевіряв телефони, ніхто не засікав час походу у вбиральню. Довіра, виявляється, зручна штука. Вона звільняє купу часу. Часу, щоб просто жити. Ну, або щоб вигадати новий план, якщо старий светр раптом знову знадобиться. Але Андрій сподівався, що до цього не дійде. Дуже вже він колючий.