Чоловік відправив мене на місяць у село до свекрухи вчитися розуму. Думав, я повернуся покірною. Але замість цього йому подзвонила мати й плакала у слухавку.
Сварка почалася з дрібниці. З моєї пропозиції викликати клінінгову службу перед приїздом його батьків. Діма, мій чоловік, який до того гортав стрічку в телефоні, відірвав від екрану погляд і подивився на мене.
— Клінінг? Моя мама все життя сама дім у сто квадратів і город у двадцять соток тягнула на собі! А ти від нашої двокімнатної квартири втомилася?
Я дивилася, як його обличчя наливається, і розуміла, що справа не в брудних підлогах. Справа була в міфі про його матір, Галину Петрівну, — святій жінці, яка все життя поклала на вівтар побуту, і про мене — її повну протилежність, яка не знає «справжнього життя».
Це був не перший раз, це спливало щоразу, коли я хворіла: «Мама з температурою тридцять дев’ять борщ варила»; коли скаржилася на втому: «Мама після зміни в полі ще корову доїла»; коли просила про допомогу: «Мама все сама робила й нікого не просила». Його мати була не людиною, а недосяжним ідеалом, на тлі якого я завжди програвала. Він не хотів бачити у мені партнера, а шукав у мені копію своєї матері, і, не знаходячи її, сильно сердився.
— Усе, я так більше не можу, тобі потрібно зрозуміти, що до чого. Поїдеш на місяць до моєї мами в село на перевиховання, може, вона тебе навчить цінувати те, що маєш.
Він очікував чого завгодно: сліз, криків, сварку, благань про прощення, але замість усього цього, я підвела на нього очі й подивилася спокійним поглядом. План з’явився миттєво: єдиний спосіб перемогти — це діяти.
— Добре, любий, якщо ти вважаєш, що це піде на користь нашій родині, я поїду.
Діма зніяковів, на обличчі промайнуло здивування, але воно тут же змінилося тріумфом, адже він вважав це своєю першою перемогою. Він нічого не помітив, бачив лише те, що хотів бачити: зламану, покірну дружину, готову прийняти його мудре керівництво.
Галина Петрівна зустріла мене на порозі свого сільського будинку. Вочевидь, чекала заплакану ніжну жінку на шпильках, яку зараз доведеться втішати й відпаювати чаєм з травами. Але я вийшла з машини в новеньких, жодного разу не надітих робочих черевиках, куплених напередодні за акцією, і з широкою посмішкою.
— Галино Петрівно, доброго здоров’я! Я так рада змінити обстановку! Готова до праці! З чого почнемо? Показуйте фронт робіт!
Свекруха в розгубленості кліпнула, показала мені на город — її дещо запущену гордість. План, як я зрозуміла з непевних пояснень, був простий: я мала прополоти одну грядку моркви, натерти мозолі, і наступного дня лягти з мігренню й хворою спиною. Після чого можна було б з чистою совістю доповісти синові, що «вона старалася, але не пристосована».
Натомість я, озброївшись привезеними із собою зручними інструментами — легкою сапкою та ергономічним розпушувачем, — за три дні не просто прополола, а повністю перетворила її двадцять соток. Накреслила на аркуші паперу план посадок, організувала високі «розумні» грядки, обгородивши їх старими дошками, які знайшла в сараї. А до німого подиву свекрухи, яка звикла таскати воду відрами з колодязя, замовила в інтернеті й сама, за інструкцією, змонтувала просту систему крапельного поливу.
— Галино Петрівно, це ж оптимізація! — пояснювала я їй, поки вона дивилася, як тонкі шланги самі поливають її помідори. — Діма б схвалив! Економія трудових ресурсів!
Потім почався сезон кабачків. Галина Петрівна звикла ліниво смажити їх кружальцями на вечерю й частувати надлишками сусідку. Я ж перетворила її літню кухню на промисловий цех з виробництва консервації.
— Галино Петрівно, підйом! — будила я її о п’ятій ранку. — Хто рано встає, тому Бог дає! У нас сьогодні за планом тридцять банок ікри!
Ми купували у сусідів відрами огірки, помідори, перець. Я знайшла в інтернеті сто двадцять п’ять рецептів лечо та аджики. Змусила її згадати забутий рецепт «тещиної язика» з баклажанів, закатували по п’ятдесят банок на день. Ввечері Галина Петрівна від утоми ледь доповзала до ліжка, бурмотіла щось про тиск. А я, бадьора й сповнена ентузіазму, до ночі стерилізувала банки для завтрашньої партії, насвистуючи під ніс веселу пісеньку.
— Відпочивати не можна, Галино Петрівно! Зимою Діма приїде, як буде радий домашнім заготовкам! Він же так цінує вашу працю!
Свекруха починала тихо стогнати й зрозуміла, що тихе, розмірене життя закінчилося, і що «допомога» невістки виявилася гіршою за будь-яке покарання. Почала бачити кабачки уві сні. Але вершиною мого «перевиховання» стала турбота про її інтелектуальний та духовний розвиток.
— Галино Петрівно, вам же нудно ввечері! Не можна ж весь час ці серіали дивитися! Розум має працювати! Діма завжди каже, що ви у нього найрозумніша й найсучасніша, от і доведемо йому!
Наступного дня я дістала з машини старий Дімин ноутбук, який він давно списав за непотрібністю, оплатила на рік уперед найшвидший сільський інтернет і, присунувши до враженої свекрухи стілець, урочисто оголосила:
— Вітаю! Я записала вас на онлайн-курси «Комп’ютерна грамотність для впевнених пенсіонерів»! Перше заняття — сьогодні о сьомій!
Її тихі вечори з серіалами закінчилися. Тепер під моїм чуйним керівництвом вона билася з зумом, намагалася зрозуміти, що таке «авторизація в особистому кабінеті», і виконувала домашні завдання зі створення папок на робочому столі. Я була невблаганна, хвалила її за кожен успіх, приносила чай з печивом і говорила, що пишаюся нею. Галина Петрівна дивилася на мене знесиленим поглядом і, здавалося, була готова віддати всі свої кабачки, аби я залишила її у спокої. Вона хотіла, щоб я зрозуміла тягар її життя, і я, здається, змусила її зрозуміти це краще, ніж хто-небудь інший.
Минув майже місяць. Діма у місті насолоджувався тишею та свободою, доробив складний проєкт, пару разів сходив з друзями у бар й почувався чудово. Його педагогічний експеримент, як він вважав, проходив ідеально. Я не дзвонила зі скаргами, не просилася додому, отже, процес йшов за планом. Він уявляв, як я оціню нарешті всі блага цивілізації та його турботу, чекав від мене дзвінка каяття й визнання його правоти.
Ввечері у п’ятницю він сидів з колегами в барі, й з добродушною посмішкою розповідав історію свого педагогічного тріумфу.
— …і от я їй кажу: «Поїдь до мами, попрацюй руками, зрозумієш». І що ви думаєте? Тиша, ані жодної скарги! Місяць сапає грядки — шовкова повернеться. Мама з будь-якої жінки людину зробить, у неї хватка залізна.
Друзі розуміюче кивали, один із них, нещодавно одружений, дивився на Діму із захопленням. Саме в цю мить тріумфу у нього задзвонив телефон, на екрані висвітилося «Мама». Діма самовдоволено посміхнувся й натиснув прийняти.
— Ну що, приймаю доповідь з полів! — голосно сказав він, щоб чули друзі. — Мамуню, привіт! Як там наша вихованка? Вже проситься додому?
— Сину! — почув він розпачливий голос. — Дімо, забери її! Я тебе благаю, Христом-богом молю, забери!
Діма напружився, посмішка сповзла з його обличчя.
— Мамо, що трапилося? Вона що, свариться? Відмовляється працювати?
— Гірше! — заридала в трубку Галина Петрівна. — Вона не відмовляється, у тому-то й річ! Вона перекопала весь город, він тепер блищить! Ми спим по три години на добу через ці кляті заготовки, у мене вже всі полиці в погребі заставлені! Я не можу більше бачити кабачки, Дімо! Мене від них нудить!
Він слухав цю непевну, істеричну розповідь і нічого не розумів.
— Мамо, почекай, я не зрозумів…
— А вчора… вчора! — продовжувала ридати Галина Петрівна, — вона сказала, що знайшла для мене курси англійської по скайпу! Щоб я могла з іноземцями спілкуватися, коли в круїз поїду! Дімо, я не хочу в круїз, не хочу англійську, а хочу дивитися свій серіал і спати! Забери свою дружину! Інакше я сама втечу з власного дому! Вона ж з мене всю душу витрясе своїм ентузіазмом!
Діма стояв посеред шумного бару, тримаючи в руці телефон, і відчував, як його ідеальна педагогічна поема розсипається на очах. Повернувся до столика, мовчки допив напій, кинув на стіл гроші й, не попрощавшись, вийшов. У голові була лише одна фраза його матері: «Забери свою дружину!». Схоже, щось у його плані пішло не так.
Діма, вражений і сердитий, примчав у село наступного ж дня. Очікував побачити що завгодно: зарослий бур’янами город, заплакану дружину, розгнівану матір, але реальність перевершила всі його очікування. Перед його очима постала сюрреалістична картина. Город, ідеально розчерчений на «розумні» грядки, з акуратними доріжками та системою крапельного поливу, виглядав як ілюстрація з якогось журналу про сад та город. Подивився у погріб — той був доверху заставлений рівними рядами банок із красивими, підписаними етикетками: «Лечо, урожай цього року», «Аджика гостра, зроблено з любов’ю». А в домі, за столом, сиділа його мати й із знесиленим виглядом намагалася вставити флешку в USB-порт старенького ноутбука.
Аня зустріла чоловіка на ґанку. Сяюча, відпочила, у чистому сарафані, виглядала так, наче повернулася з курорту.
— Любий, привіт! А ми тут якраз закінчили, дивись, яку красу навели! Мама твоя просто молодець, справжній боєць!
Дорогою додому Діма довго мовчав, перетравлюючи побачене. Поглядав на Анну, яка спокійно дивилася на дорогу, і не міг співвіднести її спокійний вигляд з панічним дзвінком матері.
— Аню, що це було?
— Трудотерапія, любий. Ти хотів, щоб я зрозуміла, що таке «справжнє життя» і навчилася цінувати працю. Я зрозуміла й навіть оптимізувала її за допомогою сучасних технологій, як ти мене вчив на прикладі своєї роботи. Я думала, твоя мама буде рада такій допомозі.
Минуло кілька тижнів. Міф про святую трударку, його матір, дав тріщину, а разом із ним, здається, тріснуло щось і в голові у Діми. Ввечері, після роботи, він мовчки знайшов в інтернеті телефон клінінгової служби й домовився про генеральне прибирання на найближчу суботу. А потім йому подзвонила мама, але голос у неї був не змучений, а на диво бадьорий і навіть веселий.
— Дімко, привіт! Уявляєш, я тут групу в соцмережі створила, «Дари Галини» називається! Так у мене вже все лечо на місяць уперед замовлене! Сусіди в черзі стоять! А на виручені гроші я, може, й справді у санаторій поїду, у Трускавець, підлікуюся від кабачків. Виявилося, що комп’ютерні курси, які Аня нав’язала їй силою, несподівано відкрили для неї новий світ, де працю можна було не лише вкладати в родину, але й монетизувати, отримуючи натомість не лише втому, але й визнання, і гроші.
Діма поклав слухавку, дивився на мене. Я сиділа у кріслі й із посмішкою читала книгу. У домі було чисто, пахло свіжістю після клінінгу. Він підійшов, обережно взяв із моїх рук книгу, поклав закладку й сказав:
— Аню, а давай на вихідних в кіно сходимо? Я квитки куплю.
І в цій простій пропозиції було більше правди й любові, ніж у всіх його минулих промовах про «справжню жінку». Він, здається, уперше в житті зрозумів, що «справжня жінка» — це не та, яка мовчки тягне на собі віз побуту. А та, яка здатна перевернути весь його світ і змусити його працювати за своїми, набагато розумнішими правилами.
