Щодня Дарина бачила незадоволене обличчя чоловіка й не розуміла, у чому річ.
— Мишку, що знову не так?
— Усе нормально, — пробурмотів собі під ніс Михайло.
— А якщо чесно? Я ж бачу!
— Усе гаразд, я сказав.
Михайло розгорнув газету й демонстративно сховав за нею своє обличчя. Дарина знизала плечима й пішла готувати плов. За вечерею чоловік не промовив ані слова, але продовжував бути похмурим.
— Мишко, зрештою, ти можеш нормально сказати, що відбувається?
Дарина не витримувала цієї напруженої атмосфери у власному домі, яка тривала кілька днів.
— Гаразд, поговорімо.
— Невже! Нарешті!
— Дашо, скажи мені, чому я маю сам тягнути родину?
— У якому сенсі?
— У прямому! Ти кілька років не працюєш, хоча декрет давно закінчився.
— Але ти ж сам…
— Що сам? — перебив її Михайло.
— Сам спочатку був проти того, щоб твоя дружина працювала. Чи ти забув про нашу домовленість після весілля?
— Ні, не забув.
— То в чому ж тоді справа?
— Обставини змінилися, — відповів Михайло.
Дарина до кінця не розуміла, що мав на увазі чоловік. Здавалося б, жили вони у звичному ритмі, і ніхто особливо не задирав носа. Апетити у них були помірні й мова не лише про їжу. То що ж тоді відбулося? Питання, на яке жінка не знала відповіді. Мабуть, усе залишилося б як раніше, якби не мати Михайла. Ось чиї апетити справді зростали з кожним днем!
— Мамо, ну чим ти знову незадоволена? — промовив Михайло, дивлячись на сердиту матір, яка прийшла на гостину в один з вечорів.
— Ти мені посудомийку кілька місяців обіцяєш? Я не маю наміру більше мити посуд руками та псувати їх!
Вона демонстративно склавши руки, повернулася до сина спиною.
— Мамо, ну грошей не вистачило. Ти ж знаєш, працюю я один.
— Ось саме! А міг би і жінку на роботу відправити!
Катерина Степанівна працювала все життя з 18 років і ніколи не розуміла, з чого це раптом Дарина не працюватиме. Ще після весілля вона казала Михайлові, що так бути не повинно. Мати була впевнена, якщо людина працездатна, то вона зобов’язана працювати.
— Я з декрету вийшла, коли тобі ледь пів року виповнилося. Пішла працювати на завод і не скаржилася. А твоя жінка вдома сидить! Добре влаштувалася!
Її умовляння відправити невістку на роботу ні до чого не призводили, тоді вона вирішила діяти інакше. Сьогодні посудомийка, завтра пральна машина, післязавтра путівка у санаторій, і так далі. Її апетити зростали з кожним днем. А син з дитинства звик, що зобов’язаний у всьому догоджати матері. На те був і розрахунок.
— Добре, мамо. Я розв’яжу це питання й відправлю Дарину на роботу.
Причому Дарина завжди була працьовитою і зараз не розуміла, у чому її звинувачують. Ще у декреті у неї в домі завжди було прибрано й затишно. Проте виходити на роботу вона не планувала, адже чоловік хотів, щоб жінка була вдома. Що змінилося Дарина зрозуміла не відразу, але погодилася на пропозицію чоловіка шукати роботу.
Вона завантажила тарілки в посудомийну машину, ввімкнула її й пішла. Мишко глянув убік техніки й зрозумів, що мати справді має рацію. Чому у Дарини є всі зручності, а в неї — ні? Чому його мати працювала все життя, а дружина нічим особливим не займається?
Минуло пів року, як Дарина влаштувалася на роботу. Здавалося б, мати має бути задоволена. Але знайшлася нова причина.
— За ці пів року я ще не їздила відпочити. Тебе нічого не бентежить? — невдоволеним тоном говорила Катерина Степанівна синові.
— Мамо, вибач, у цьому місяці я не отримав премії.
— Я що, мало вкладала у тебе й не заслужила відпочинку? — не вгавала мати.
— Мамо, ну я ж кажу…
Михайло намагався виправдатися, але Катерина Степанівна нічого слухати не хотіла.
— У самого грошей немає, то йди та візьми в Дарини.
— Мамо, але це ж її гроші.
— У родині немає нічого мого чи твого. Усе спільне! Мені потрібна путівка, і крапка!
Довелося Михайлові взяти ці гроші зі спільних, які вони з Дариною разом відкладали протягом тривалого часу.
Потім апетити матері стали зростати ще більше. Вона захотіла облаштувати дачну ділянку, і їй знову знадобилися гроші. На той час у Михайла з роботою було зовсім погано, і він перебував під питанням скорочення. Довелося знову йти брати гроші зі спільних заощаджень. І так тривало аж до того моменту, поки Дарина не виявила, що у коробці грошей стало набагато менше.
— Мишко, де гроші? — запитала вона у чоловіка.
— Які гроші? — чоловік удав, що не зрозумів.
— Тут у шафі були наші накопичені гроші. Марку треба сплатити репетитора за місяць вперед. Не розумію, чому тут залишилося всього п’ять тисяч гривень?
Михайло опустив очі у підлогу. Він був упевнений, що зможе повернути всю суму, але через труднощі на роботі не зміг цього зробити. Так само як не міг зізнатися дружині, що брав спільні гроші без обговорення.
— Це ти їх узяв? Тільки не кажи, що ні. На сина я в житті не подумаю.
— Так, я, — чесно зізнався Михайло.
Дарина була просто обурена. Як можна було витратити одразу всі 40 тисяч гривень, і головне, куди? Раніше такого ніколи не бувало. Та й вона зайвої копійки без дозволу не брала.
— Що це означає? Куди ти їх подів?
Михайло чесно розповів, як усе було. Він брав для матері то на одне, то на інше, а коли вона попросила ще й путівку у санаторій, накопичень майже не залишилося. Проте чоловік все ще намагався виправдати свої вчинки, але Дарина навіть слухати нічого не хотіла. Вона зрозуміла, що на шиї у них якраз сиділа свекруха, виставивши Дарину у всьому винуватою.
— Зрозуміло! Тобто спочатку я була винною, а потім вона ще й почала збагачуватися моїм коштом.
Дарина довго мовчала. Дивилася у вікно, де за склом тихо мрячило, а в голові крутилися всі слова, сказані Михайлом за останні тижні. І ті, що він не сказав — теж.
— Мишко, — промовила нарешті спокійно, без крику, без образи. — Ми ж не діти. Можеш чесно сказати, що ти просто не зміг їй відмовити?
Чоловік винувато зітхнув і сів поруч.
— Мабуть, не зміг… Вона ж сама, Дашо. І я її все життя бачив такою — сильною, вимогливою, але своєю. Вона завжди для мене була… стіною, яку не можна зрушити.
— А ти подумай, — перебила Дарина, — чи не час тобі самому стати цією стіною. Не для неї. Для нас.
Жінка не плакала. Навпаки, в її голосі з’явилася якась твердість, якої Михайло раніше не чув. Можливо, саме цього він і не хотів, коли дружина перестає просити, пояснювати, переконувати. Коли просто починає розуміти.
— Я не хочу сваритися, — сказала вона тихіше. — І не хочу, щоб між мною і твоєю матір’ю були непорозуміння. Але ми маємо поставити межу. Якщо цього не зробиш ти, зробить життя. І важко буде всім.
Михайло сидів, не відводячи погляду. Вперше за довгий час він бачив у ній не лише лагідну жінку, а й людину, яка має силу.
Наступного дня він усе ж таки поїхав до матері. Дорога була довга. Катерина Степанівна зустріла його з пирогами й докором у погляді:
— І що тепер? Без путівки я, виходить?
Михайло поставив чай на стіл, сів навпроти й тихо сказав:
— Мамо, я тебе люблю. Але більше не можу так. Це неправильно — тягнути з родини гроші, які ми відкладаємо на навчання дитини. Ти мене навчила працювати, от і я кажу: час і тобі трохи подбати про себе самій.
Жінка спочатку мовчала, потім різко підвелася:
— Значить, твоя Даша налаштувала тебе проти мене?
— Ніхто нікого не налаштовував. Це я вирішив. Бо мені соромно. І перед тобою, і перед нею.
Катерина Степанівна опустила очі. Цього разу від розгубленості. Вперше син говорив не з почуттям провини, а впевнено, як дорослий. Вона мовчки кивнула.
Повернувшись додому, Михайло довго стояв біля дверей, ніби вагався заходити. Дарина саме складала речі. Побачивши його, лише спокійно запитала:
— Усе гаразд?
Він підійшов, обійняв її.
— Уперше за довгий час — так.
Вони мовчки стояли посеред кімнати, і цього мовчання було достатньо.
Через тиждень прийшла посилка — невелика коробка, обмотана скотчем. Усередині лежав рушник, в’язаний гачком, і записка: «Дарині. Вибач. Не одразу зрозуміла. Мати Катерина».
Дарина довго дивилася на рівні стібки, зроблені з турботою. Усміхнулася. Життя не стало ідеальним — зарплата все ще затримувалася, у дитини знову застуда, а у місті перекопали дорогу. Але в домі стало спокійніше. Без недомовок. Без образ. А головне — Михайло почав приходити з роботи не похмурим, а втомленим і задоволеним. Справжньо живим.
Одного вечора, коли Марко спав, Дарина налила чаю й тихо сказала:
— Мишко, я думаю відкрити невелику студію з декору. Пам’ятаєш, я колись шила текстиль на замовлення?
— Ти серйозно? — здивувався він.
— А чому б і ні? Я ж не хочу тягнути з тебе гроші. Хочу просто робити щось своє.
Він подивився на неї з тією ж гордістю, з якою колись дивився, коли вона вперше спекла торт на його день народження.
— Ти у мене неймовірна, — сказав він і підняв чашку з чаєм. — За нас.
Дарина усміхнулася. Усе було просто: чай, тиша, спокій. Але вперше за довгий час їй справді було добре — поруч сидів чоловік, не тінь, не син своєї матері, а той, з ким можна будувати майбутнє. А 40 тисяч гривень стали лише нагадуванням про ціну меж і довіри. Бо справжня сім’я — це не спільна скарбничка, а спільна відповідальність.
