Чоловік виставив мене з квартири, коли я відмовилась працювати за двох. Він думав, що я без нього не зможу, але все виявилося навпаки.
— Ти знову затрималася на роботі? — запитав Женя, коли Катя ввійшла у квартиру.
— У нас аврал, звільнили двох дівчат зі зміни. Мене поставили старшою. Хтось же має робити роботу, — відповіла вона, знімаючи взуття. — А ти що вдома цілий день робив?
— Я знову вакансії дивився. Відправив пару резюме.
— Невже немає якихось підробітків на цей час, поки ти шукаєш гідне місце? Ти ж бачиш, що грошей зовсім не вистачає, — Катя закотила очі. — Ти третій місяць удома. Вакансій тисячі.
— Не починай, Катю, — відмахнувся Женя. — Я чекаю на відповідну пропозицію. Я не збираюся працювати за копійки.
— А я повинна, так? — уїдливо спитала Катя. — Сьогодні я з самого ранку приймала товар, потім двоє клієнтів влаштували сварку через розбиту упаковку. А ввечері мені довелося самій закривати зміну. Ти дивився на годинник? Уже одинадцята!
— Хіба я щось від тебе вимагаю? — підвищив голос Женя.
— Смішно… — Катя повільно присіла на край дивана. — Слухай, а ти хоч раз подумав, як мені важко?
— А мені легко, чи що? Я теж втомився — морально.
— Ти втомився від неробства?
Женя мовчав. Катя встала й пішла на кухню. Там, як завжди, безлад. Немитий посуд, порожній холодильник, запах несвіжого сміття.
— Ти обіцяв купити продукти. Ми третій день їмо макарони з кетчупом, — кинула вона через плече.
— Я забув, — пробурчав він із кімнати.
— Забув? — Катя розвернулася. — Тоді я тобі нагадаю: у цьому домі живуть двоє дорослих людей. Один працює за двох, другий — шукає сенс життя.
— І що ти пропонуєш?
— Що я пропоную? Щоб ти влаштувався кудись. Та хоч на той самий склад, щоб підзаробити. Я хочу приходити додому й відчути, що в мене є партнер, а не маленька дитина.
Женя промовчав. Він підійшов ближче і, дивлячись Каті в очі, промовив:
— Я не збираюся йти на якийсь там підробіток. Це тебе все не влаштовує в мені! Тоді пропоную більше не мучитися й розійтися.
— Серйозно? Отак просто? Після двох років шлюбу?
— А що? Боїшся, що молодість минула? — усміхнувся чоловік.
— Та ні… Просто рада, що не витратила на тебе більше часу.
Катя кілька секунд дивилася на нього, ніби намагаючись знайти хоча б іскру співчуття чи бажання щось виправити. Але перед нею стояв усе той самий упертий, скривджений хлопчик, який переплутав лінь із гордістю. Вона відвернулася. Повільно пішла до спальні. Кожен рух давався з труднощами, ніби на плечі тиснули численні образи.
Відчинивши шафу, Катя на автоматі стала збирати речі у валізу. Пара джинсів, футболки, одна гарна сукня й робоча форма. Нічого зайвого. Жодних «пам’ятних дрібничок», фотографій чи спільних подарунків — вони раптом втратили будь-який сенс. Женя не пішов за дружиною. Він залишився сидіти у вітальні, неуважно гортаючи стрічку в телефоні. Коли Катя повернулася до коридору з валізою в руках, Женя тільки невдоволено підвів очі.
— Ну от бачиш, як просто ти погодилася, — промовив він із кривою усмішкою.
— Усе набагато складніше, ніж тобі здається, — спокійно відповіла Катя. — Просто тобі цього ніколи не зрозуміти.
Вона вдягла куртку, накинула шарф і, не озираючись, зачинила за собою двері. На сходах пахло вогкістю. Катя викликала ліфт, щоб якомога швидше вийти на вулицю. Опинившись біля під’їзду, Катя зробила глибокий вдих. Усе ще прохолодний, але такий приємний весняний вечір одразу огорнув молоду жінку ароматами квітучих дерев. Більше жодних сварок, виправдань і порожніх обіцянок.
Поки вона чекала на таксі, телефон у кишені завібрував. Це було повідомлення від Жені: «Не смій повертатися. У тебе був тільки один шанс.» Катя усміхнулася. Їй і в голову б не прийшло повертатися.
Минуло три місяці. Катя жила в невеликій, але затишній квартирі на околиці міста. Перший час ночами прокидалася в холодному поті — усе мерехтів скрип вхідних дверей, кроки по коридору, невдоволене бурчання Жені. Потім стало легше.
Женя продовжував нагадувати про себе. Спочатку були повідомлення: «Я сумую…» «Повертайся…» Катя не відповідала. Читала, зітхала й видаляла. Іноді — навіть без образи, скоріше з легким жалем про даремно витрачений час.
Трохи згодом, коли свідоцтво про розірвання шлюбу було на руках, Женя все ще продовжував писати повідомлення колишній дружині. «Думаєш, ти найрозумніша? У тебе все одно нічого не вийде без мене.» «Ти бездарність! Знаєш про це?» «Я жив із тобою з жалю.»
Він телефонував. Залишав голосові: то похмуро п’яні, то злі, зі звинуваченнями. Вона слухала перший раз — для пристойності. Потім просто поставила номер у чорний список. На його останню спробу — довге повідомлення про те, що він «все усвідомив і тепер став іншим», Катя тільки усміхнулася. Справжня зміна приходить у тиші та справах, а не в істеричних нічних монологах.
Одного вечора, повертаючись додому після зміни, вона побачила біля свого під’їзду знайому постать. Це був Женя. У якійсь м’ятій залапаній футболці, він стояв, тремтячи від вітру, і, побачивши її, пожвавішав.
— Катю, давай поговоримо? Ну, хоча б п’ять хвилин, — заторохтів він, роблячи крок їй назустріч.
Катя зупинилася за два кроки.
— Про що? Ти знову скажеш, що я нікуди не годжуся? Чи що мені без тебе погано? — спокійно спитала вона.
— Я був не в собі… Я тоді переживав… — забурмотів він, але голос звучав невпевнено, з нотками колишньої образи.
Катя мовчки дивилася на Женю й не впізнавала. Де той статний чоловік, у якого вона була закохана? Зараз він виглядав інакше. Можливо, це почуття Каті зараз були іншими й рожеві окуляри впали з її очей.
— Ти мав рацію, — нарешті промовила вона. — Я справді нікуди не годжуся.
Женя хотів щось заперечити, але вона вже повернулася й пішла до під’їзду. Не поспішаючи, впевненим кроком.
Минуло ще два тижні. Робота стала своєрідною терапією для Каті. Вона викладалася по повній: приходила першою, йшла останньою. Керівництво було задоволене, колеги ставилися з повагою — хай і стриманою, але щирою. Усе йшло рівно, поки одного разу, у звичайнісінький будній день, до торговельної зали впевнено не ввійшла Ірина Володимирівна — мати Жені.
Катя спершу не повірила своїм очам. Жінка впевнено йшла в її бік із таким виразом обличчя, ніби прийшла забрати старий борг.
— Ось і ти, — кинула вона, навіть не привітавшись. — Значить, тут тепер сама залишилася, так?
Катя ледь помітно напружилася, почувши подібне.
— Ірино Володимирівно, будь ласка, не влаштовуйте сцену. Якщо хочете поговорити, давайте вийдемо з торговельної зали.
— Ну звісно! Нехай усі знають, яка ти насправді! — сплеснула руками свекруха. — Мого сина до нитки обібрала! Залишила з порожніми кишенями й валізою образ!
Поруч застигли двоє покупців, поклавши покупки назад у кошики, і вже не приховували цікавості. Співробітниця з сусідньої каси кидала стривожені погляди. Катя відчула, як у серці підіймається образа, але спробувала говорити тихо:
— Це неправда. Коли я йшла, я взяла тільки свої речі. І ви це знаєте. Крім того, при розлученні я ні на що не претендувала. Тож ваші претензії безпідставні.
— Та ну? — вдавано здивувалася Ірина Володимирівна. — А його улюблений ноутбук? А навушники? А мікрохвильовка?
— Усе це куплено було на мої гроші. Перевірте чеки, якщо сумніваєтеся, — відкарбувала Катя.
Жінка обурилася.
— Він казав, що ти щомісяця просила в нього гроші! Що весь час скаржилася, що тобі мало! А сама? Одяг собі купувала, косметику!
Катя помовчала. Гучний голос Ірини Володимирівни почав привертати увагу інших покупців. За касою хтось уже почав знімати на телефон. Колега прошепотіла:
— Катю, може, відведеш її?
— Вам треба поговорити? Давайте відійдемо, — тихо сказала Катя, звертаючись до свекрухи. — Поговоримо на складі. Тут не місце, щоб з’ясовувати стосунки.
— Правда очі коле? — із лукавою усмішкою спитала Ірина Володимирівна, але пішла за нею, голосно цокаючи підборами.
Вони зайшли в невелике приміщення. Катя причинила двері й обернулася.
— Ірино Володимирівно, я нічого не просила в Жені. Я сама тягнула сім’ю: платила комунальні, купувала їжу, техніку. А він… він просто лежав на дивані. Ви можете в це не вірити — це ваше право. Але годі приходити до мене зі звинуваченнями. Це вже переходить межі.
— А ти думала, усе так просто закінчиться? — не вгамовувалася жінка. — Він переживає. Він зламаний! А ти ходиш тут, як ні в чому не бувало! Працівниця місяця, хай йому грець!
— Ваш син — дорослий чоловік. Час перестати бачити в ньому бідного хлопчика, якого всі кривдять. Він сам зробив свій вибір. Наступного разу я викличу поліцію, якщо ви знову так увірветеся.
Ірина Володимирівна дивилася на неї мовчки. Губи тремтіли — то від обурення, то від сорому. Нарешті, вона попрямувала до виходу.
— Ну нічого. Подивимося, скільки ти протримаєшся сама. Такі, як ти, довго не тримаються.
Катя не відповіла. Вона залишилася в кімнаті ще на хвилину — перевести подих. Потім повернулася в торговельну залу, наче нічого не сталося.
Минуло кілька років. Катя змінила роботу: тепер вона працювала в затишному магазині одягу в торговельному центрі. Клієнти часто поверталися — не тільки за речами, а й за обслуговуванням. Саме тут Катя одного разу познайомилася з Олексієм.
Він зайшов до них у відділ обрати сорочку для важливої зустрічі. Олексій був трохи розгублений, і Катя, як завжди, з ввічливою усмішкою допомогла підібрати кілька відповідних варіантів. Олексій не поспішав іти. Їхні погляди перетнулися, він щось ніяково пожартував — вона розсміялася. На виході він затримався і, ніяковіючи, спитав:
— Можна я попрошу у вас номер? Просто…
Здається, Катя зніяковіла сильніше за молодого чоловіка. Вона знову усміхнулася й кивнула на знак згоди.
Кілька тижнів потому вони почали зустрічатися. Двоє дорослих людей, яким було добре одне з одним. Олексій виявився надійним, спокійним і працьовитим чоловіком. За рік вони зіграли скромне, але душевне весілля. А невдовзі Катя дізналася, що при надії.
Тепер вона була в декреті, термін підходив до кінця. За місяць мав з’явитися на світ їхній первісток — хлопчик. Олексій дбайливо піклувався про дружину: щовечора приносив фрукти, вкривав теплим пледом і стежив, щоб Катя більше відпочивала.
Вони гуляли торговельним центром, і Катя неспішно обирала речі для малюка й придивлялася до візочків. Олексій тримав її за руку, усміхаючись як хлопчисько. І раптом… удалині вона побачила Женю. Він виглядав майже так само, як і раніше. Ті самі мішкуваті джинси, безформна куртка, згаслий погляд. Він йшов зі стаканчиком кави з автомата, дивлячись собі під ноги.
Катя хотіла було відвернутися — але було вже пізно. Женя підвів голову й завмер. Секунда — і він, наче за командою, рвонув у її бік, майже бігцем, розштовхуючи перехожих. Катя машинально стала трохи ближче до Льоші. Він здивовано подивився на чоловіка, що біг до них, але нічого не сказав.
Женя підбіг і зупинився як укопаний. Він побачив не просто Катю. Він побачив її руку в руці іншого чоловіка. Побачив її очі — спокійні й чужі. І найголовніше — її округлий живіт, який не змогло приховати пальто.
— Ти… — видавив він. — Ти чекаєш дитину?
— Так, — спокійно відповіла Катя.
Женя мовчав. На обличчі змішалися злість, образа й якесь співчуття до самого себе. Він подивився на Льошу, потім знову на Катю.
— Швидко ти… усе забула, — промовив він із удаваною образою.
— Я не забувала. Просто не живу минулим, — спокійно відповіла вона.
Олексій подивився на Женю неприємним поглядом. Вони пішли далі, залишивши Женю стояти серед натовпу. Його погляд довго стежив за знайомим силуетом, поки той не розчинився в галасливому, яскравому просторі торговельного центру.
