— Чому я маю повернути тобі гроші? Ти ж мені їх подарував, — заявила дружина чоловікові
Зоя штовхнула двері й завмерла на порозі. Звичний коридор зустрів її мовчанням і дивною просторістю — зникли тумбочка з дзеркалом, вішалка, навіть килимок під ногами. Холодна підлога віддзеркалювала світло самотньої лампочки.
— Що за…
Вона кинула сумку й помчала коридором. Вітальня сяяла пусткою — ані дивана, ані журнального столика, ані торшера. Навіть телевізор зник зі своєї тумби. На стінах лишилися світлі плями від картин.
Кухня вразила ще більше — голі стільниці, розчинені шафки без вмісту, проводи від витяжки безнадійно звисали в нікуди. Зоя рвонула до спальні.
Тут на неї чекала дивна картина: ліжко стояло на місці, а на покривалі акуратними стосами лежали її речі — сукні, блузки, білизна. Поруч вежею здіймалися книжки, а на приліжковій тумбочці (єдиних уцілілих меблях) примостився ноутбук.
— Злодії? — прошепотіла Зоя, дістаючи телефон. — Але навіщо їм лишати це…
Клацання замка змусило її здригнутися.
— Я вдома! — пролунав знайомий голос Ігоря.
Зоя вискочила зі спальні.
— Ігоре! Слава богу! Нас пограбували! Усе винесли, тільки в спальні…
— Ніхто нас не грабував, — спокійно промовив чоловік, знімаючи куртку. — Це я вивіз.
— Ти? — Зоя витріщилася на нього. — Навіщо? Ремонт закінчено, вирішив оновити обстановку?
— Ні. — Ігор повісив куртку на цвяшок, вбитий у стіну. — Я подаю на розлучення. Тому забрав компенсацію за вкладення в квартиру.
Слова зависли в повітрі. Зоя кліпнула, ніби не дочула.
— Розлучення? Яке розлучення?
— Завтра йдемо до РАЦСу. Опівдні.
— Стривай, я нічого не розумію… — Зоя прослідкувала за ним у спальню, де він почав збирати свій одяг із ліжка. — У тебе хтось є?
— Неважливо. — Ігор складав сорочки в спортивну сумку. — Дітей немає, майнових суперечок теж — я все забрав. Розмову закінчено.
— Як це закінчено?! — зойкнула Зоя. — Ігоре, поясни хоч щось…
Та він уже попрямував до виходу з набитою сумкою.
— До завтра. Дванадцята нуль-нуль.
Ляск дверей. Тиша.
Зоя опустилася на ліжко посеред своїх речей і витріщилася в стіну. Розлучення? Це якась фантастика. Так, вони сварилися, але завжди мирилися. Пів року тому він так натхненно взявся за ремонт, узяв кредит.
Дзвінок у двері перервав її роздуми.
— Зоєчко, це я! — донісся голос Віри.
Зоя відчинила, і подруга, побачивши її обличчя, одразу стривожилася:
— Господи, що з тобою? Ти хвора?
— Заходь, — глухо промовила Зоя, ведучи її коридором. — Подивися.
Віра зупинилася посеред прохідної кімнати, оглядаючи стоси книжок біля стін, коробки з дрібницями.
— Злодії?
— Гірше. Ігор. Він… ми розлучаємося.
— Що?! — Віра пройшлася кімнатами, зазираючи в кожну. — Він що, з глузду з’їхав? Вивіз усе як компенсацію?
— Саме так він і сказав.
— Але ж це грабіж! — обурилася Віра. — Подавай заяву в поліцію!
— Не хочу. Нехай подавиться цим мотлохом.
— Яким мотлохом? — Віра зайшла на кухню й ахнула. — Зою, у тебе ж були шикарні меблі від бабусі! Антикваріат!
— Були. — Зоя ввімкнула чайник — єдиний уцілілий прилад. — Я сама їх реставрувала.
— Та вони напевне ціле багатство коштують! — Віра відчинила шафки й виявила одну чашку, одну тарілку. — Цей падлюка навіть посуд забрав!
Зоя знизала плечима й заварила розчинну каву.
— Але чому він залишив кондиціонер? — здивувалася Віра.
— Видно, знімати ліньки було.
Подруга ще довго обурювалася, радячи звернутися до поліції, та Зоя лише мовчала, потягуючи гарячу каву з єдиної кружки.
Удома Віра одразу виклала все чоловікові Герману.
— Уявляєш? Вивіз усе підчистку! Залишив їй одну чашку й тарілку!
— Не лізь у чужу сім’ю, — порадив Герман. — Ми знаємо лише одну сторону історії.
— Яка ще сторона? Це ж підлість!
Герман обійняв дружину:
— Не переживай. Я нічого вивозити не буду — все залишу тобі.
— Тоді залиш мені ще машину, дачу й банківську картку, — засміялася Віра.
Пролунав телефонний дзвінок.
— Де швейна машинка «Зінгер»? — без передмов атакувала свекруха.
— У мами стоїть, — втомлено відповіла Зоя. — Іноді користується.
— Поверни мені її. Негайно.
— Отже, ви в курсі, що ваш синочок мене пограбував? — не стрималася Зоя.
— Він нічого не грабував! Просто взяв невелику компенсацію за вкладені кошти.
— Спочатку даруєте мені машинку, а тепер вимагаєте повернути? Це низько!
— Заспокойся, — отруйно промовила свекруха. — Життя не казка. Мій син із тобою розлучається — змирися. А машинку поверни.
— Ідіть до біса! — гримнула Зоя й скинула дзвінок.
За хвилину телефон задзвонив знову.
— Не сподівалася на таку грубість! Тепер розумію, чому син вирішив від тебе піти!
У двері знову подзвонили. На порозі стояла сестра Інга.
— Отже, твій Ігор справді негідник. — Вона оглянула порожню квартиру. — Звідки я знаю? Віра всім роздзвонила. І правильно — нехай усі знають, який він.
— Думаєш, це допоможе повернути меблі?
— Він навіть столові прибори забрав! — обурювалася Інга, зазираючи в кухонні шафки. — Залишив тобі один комплект!
— Я думаю, він усе спланував заздалегідь, — задумливо промовила Зоя. — Дивно, але на початку ремонту він був іншим. Узяв кредит, робив усе з ентузіазмом, а потім…
— Баба. Певно, в нього хтось з’явився.
— Ні. Він ніколи не затримувався, не змінював звичок. Жодних класичних ознак.
— Тоді не знаю. — Інга сіла на ліжко поруч із сестрою. — Пам’ятаєш бабусину сервантку?
— Звичайно. Ми в ній ховалися в дитинстві.
— І все це він вивіз, — підсумувала Інга.
Тієї ж миті Ігорю телефонував друг Максим.
— Що ти наробив? Мені Жанна розповіла — ти дружину пограбував?
— Нічого я не грабував! Просто забрав своє!
— Забрати в дружини без її відома — це недобре. Навіщо так вчинив?
— Не лізь у мою справу. Ми розлучаємося.
— Усі розлучаються. Я теж планую. Але в думках немає щось у дружини забирати. Зоя ж не винна в тому, що ти з нею розлучаєшся.
— От саме винна! — вибухнув Ігор. — Я купу грошей у ремонт вклав, а вона…
— Вона тобі зрадила?
Ігор промовчав.
— Завтра йдемо до РАЦСу, — сухо кинув він. — Розмову закінчено.
— Із колишньої дружини ворога не роби, — порадив Максим. — Мало що завтра буде.
— Нізащо, — відрізав Ігор.
До кімнати ввійшла його мати.
— Твоя Зоя всьому місту вже поскаржилася! Усі вважають, що ти її обікрав!
— Нехай базікають.
— І поверни мені швейну машинку. Нею ще моя бабуся користувалася.
— Тепер мене теща на поріг не пустить.
— Запропонуй в обмін щось. Крісло, диван. Але машинку поверни!
Ігор кивнув. Мати пішла, а він оглянув свою кімнату, заставлену вивезеними меблями. Протискуватися доводилося важко. Спочатку він хотів увесь цей мотлох викинути, але потім побачив в інтернеті, скільки коштує подібний антикваріат. Продавши все, він не тільки відіб’є ремонт, а й отримає прибуток.
Ігор сфотографував меблі й виклав оголошення на «OLX». Телефон мовчав.
Зоя лежала на ліжку, втупившись у стелю. Що сталося з Ігорем? У неї не було коханців — хіба що невинні флірти на вечірках, легкі залицяння колег, які ніколи не переходили меж.
Задзвонив телефон. Віра.
— Я знаю, що сталося! Пам’ятаєш, ти посварилася з Іриною?
— Ну да. І що?
— Ірина дружить із Максимом і твоїм Ігорем. Адже ти колись відбила Ігоря в Ірини!
— Вона заміжня за Артуром! І це було десять років тому!
— Жінки не прощають таких речей, — багатозначно промовила Віра. — Втім, може, я й помиляюся.
Зоя тут же набрала номер Ірини.
— Ти все ще на мене дуєшся?
— Ні, просто багато роботи. Тому не дзвонила.
— Можна до тебе в гості?
— Ні! — різко відповіла Ірина. — У жодному разі! Колись потім, але не зараз.
Така реакція здивувала Зою. Вона поклала трубку й продовжила роздивлятися стелю.
Прийшло повідомлення від Ігоря: «Завтра о 12.00 в РАЦСі. Не забудь паспорт.»
«Добре. І ти не забудь», — відповіла Зоя.
Друга есемеска: «Не сердься. Це просто компенсація. І не став запитань про причини розлучення. Сама винна.»
Останні слова підтвердили підозри щодо Ірини.
Зоя знайшла в телефоні номер Максима.
— У мене з телефоном проблеми, — збрехала вона. — Ти в цьому тямиш. Не подивишся?
Максим несподівано погодився на зустріч.
Виходячи з будівлі РАЦСу, Зоя та Ігор не обмінялися жодним словом. Документи подано, процедуру запущено — тепер лишалося тільки чекати. Вони розійшлися в протилежних напрямках, наче два кораблі в тумані, що назавжди втратили одне одного.
Ігор ледь встиг дійти до машини, коли телефон вибухнув пронизливим дзвінком.
— Ігоре! — Ірина буквально вила в трубку. — Що за чортівня діється?!
— Що сталося? — Він притулився до капота, готуючись до чергового удару долі.
— Поліція! Тут поліція! Фотографують твої кляті меблі, нишпорять у кімнаті, притягли якихось понятих! Увесь будинок на вухах стоїть!
Світ хитнувся. Ігор нікому — навіть матері — не казав про те, що перевіз частину речей до Ірини.
— Зараз буду, розберемося. Скажи їм, що меблі мої…
— Я вже сказала! Думаєш, я дура? Але вони все одно складають якісь протоколи! Навіщо приперся зі своїм скарбом?!
Ігор завів двигун, коли знову задзвонив телефон. Мати.
— Синочку, тут таке почалося! — голос Яни Вікторівни тремтів від обурення. — Поліцейські ходять по дому, все фотографують, особливо ті меблі, що ти від дружини привіз!
— Мамо, це непорозуміння. Поясни, що речі мої…
— Понятих викликали! Сусіди повисипали на сходи! Ганьба яка! Це твоя постаралася, більше нікому!
Так, Зоя. Хто ж іще.
— Приїжджай негайно!
— За годину…
— Зараз же!
Ігор розвернув машину й поїхав до матері, але дорогою не витримав — набрав номер дружини.
— Що ти наробила?! — вихлюпнув він усю злість одразу. — Я взяв тільки те, що мені належить!
— Ти виніс із моєї квартири меблі без моєї згоди, — рівно відповіла Зоя. — Це називається крадіжкою.
— Забирай заяву! Поверну все!
— Пізно. Справу вже відкрито.
— Яку справу?!
— Ти доросла людина, маєш розуміти наслідки своїх вчинків. Тепер розплачуйся.
Ігор розвернувся знову й помчав до Зої. Треба було будь-що залагодити конфлікт.
За пів години він стояв на порозі колись спільної квартири.
— Навіщо ти це зробила? — видихнув він, переступаючи поріг.
— А ти навіщо вкрав мої меблі? — Зоя дивилася на нього з цікавістю ентомолога, що вивчає рідкісну комаху.
— Я взяв тільки те, що мені належало…
— Скажи чесно: ти вкрав чи ні?
— Так, украв! — вибухнув він. — Тепер забирай заяву!
Зоя усміхнулася й помахала телефоном.
— Дякую за відвертість.
Ігор рвонув до неї, але вона відсторонилася.
— Марно. Запис уже в Інги.
— Добре, — Ігор спробував узяти себе в руки. — Давай домовимося по-доброму. Переведу тобі гроші прямо зараз.
— Ти пропонуєш мені хабаря? Я не суддя.
Ігор лихоманково натискав кнопки банківського застосунку, а Зоя тим часом пройшла на кухню.
— Як мило! — її голос дзвенів іронією. — Ти залишив мені одну тарілку, одну чашку, один прибор. Зразок ідеального чоловіка! І навіть рушничка не забув приберегти! А два рулони туалетного паперу — це взагалі щедрість королівська!
Телефон Зої мелодійно засигналив про надходження повідомлення. Вона глянула на екран: сповіщення банку про надходження кругленької суми грошей.
— Дякую за подарунок! — обернулася вона до Ігоря.
— Який подарунок?
— Ну як же! За тиждень мій день народження. Як передбачливо з твого боку! На ці гроші куплю нові меблі замість украдених.
— Усе, тему закрито!
— Яку тему?
— Як яку? З меблями, які я взяв!
— Перепрошую, любий, але закон є закон. Крадіжка лишається крадіжкою.
— Але ж я гроші перевів!
— Я тебе не просила. Це був твій благородний порив. А тепер тобі час іти — Інга вже викликала наряд, думаю, невдовзі вони будуть тут.
— Ти мене підставила! — Ігор метався кімнатою. — Ти мені зраджувала, а тепер ще й жертву з себе будуєш!
Зоя засміялася — дзвінко й безтурботно.
— Тепер я розумію, що таке жіноча помста! Ти повний дурень, Ігоре. Ірина навішала тобі локшини на вуха просто зі шкідливості. Жодної зради не було. Ти повірив, тому що сам мені невірний.
Ігор шарахнувся від неї, і Зоя зрозуміла, що влучила в яблучко.
— Цікаво, як вправно ти приховував коханку?
Ігор кинувся до дверей, але Зоя перехопила їх, не даючи з гуркотом зачинити, й акуратно причинила. Ця дрібна деталь бісила найдужче.
На вулиці телефон знову ожив.
— Де ти пропав?! — надривалася Ірина. — Поліція сказала, що я співучасниця! А я нічого не робила!
— Ти брехала мені про дружину! — гримнув Ігор. — У неї нікого немає!
— А ти дружині повірив? — Ірина хихотнула. — Який наївний! Мені байдуже на твою жінку, мене хвилює, що поліція каже…
Ігор скинув виклик і зупинився посеред дороги. Телефон надривався — дзвонила мати. Він не відповідав. Пролунав дзвінок від друга.
— Ну, друже, ти вскочив конкретно.
— Тобто?
— Ти ж зізнався в крадіжці. Запис уже в усіх на слуху.
Ігор заплющив очі. Звісно, Зоя не стала б зберігати такого козира в таємниці.
— Це я зопару… Вона мене підловила…
— Їдь у поліцію, доки не пізно. Явка з повинною хоч пом’якшить.
Наступного дня меблі були повернені. Зоя та Інга протирали їх, розставляли книжки, розкладали речі по місцях.
— Чого ти так сяєш? — спитала сестра.
— Ігор учора зробив мені подарунок до дня народження, — Зоя не могла стримати усмішку.
— Не може бути! Спочатку все вивозить, потім дарує подарунки?
— Не скажу, але думаю, ми з тобою з’їздимо до моря.
— А як же Олексій?
— За нього заплатиш сама.
Інга тут же подзвонила чоловікові й виклала пропозицію. Олексій зрадів і погодився оплатити свою частину путівки.
— Як справи з меблями? — поцікавився він.
— Усе повернув, — відповіла Інга.
— Я ж казав, що Ігор нормальний мужик! Погарячкував, а потім схаменувся.
Сестри перезирнулися й розсміялися.
— Що ви там? — здивувався Олексій. — Ну повернув же врешті!
— Так, повернув. Увечері обговоримо деталі поїздки.
Усю ніч Зої набридливо дзвонила Яна Вікторівна. Після дзвінка о другій ночі Зоя заблокувала свекруху. А вранці подзвонив Ігор.
— Я меблі повернув. Тепер поверни гроші.
— Не можу. Їх уже немає.
— Куди поділа?
— Витратила на відпустку. Дякую за подарунок до дня народження!
— Це не подарунок!
— Звісно, подаруночок, любий. Дякую ще раз! І добре, що ти повернув украдене. Тепер відбудешся тільки переляком.
Зоя відключилася й відкрила ноутбук. На екрані замайоріли фотографії готелів, морські краєвиди, сонячні тераси. Вона вибрала найкрасивіший номер із видом на океан і натиснула кнопку «Забронювати».
Помста справді подавалася холодною. І на смак виявилася чудовою.
