Ігор стояв перед знайомими дверима, тримаючи букет білих троянд у руках. Під’їзд не змінився. Ті самі потерті стіни бляклої зелені, той самий запах сирості й котячих слідів. Пів року він наважувався на цю зустріч: репетирував слова перед дзеркалом, записував їх на диктофон, переписував заново.
— Що ж я наробив… — прошепотів він і натиснув дзвінок.
За дверима почулися кроки — важкі, упевнені, не жіночі. Двері відчинилися. Перед Ігорем стояв високий хлопець із широкими плечима й серйозним поглядом. Дмитро — його син. Сімнадцятирічний юнак, який колись ледве діставав батькові до плечей.
— Привіт, тату, — сказав він без усмішки.
— Привіт, Дімо… Сину, я хотів поговорити з мамою. Приніс квіти.
— Мами немає. Вона на роботі. Пішла у третю зміну — хоче достроково погасити іпотеку.
Дмитро не рухався, стояв у дверному отворі, як жива стіна.
— А коли вона буде?
— Через годину. Але не впевнений, що захоче тебе бачити.
— Дімо, я розумію, ти сердишся, — сказав батько.
— Серджуся? — усміхнувся хлопець. — Тепер ні. Просто дивуюся. Шість років мовчання — і раптом з’явився з квітами.
Ігор відчув, як горло стискає. Шість років тому він стояв у цьому ж передпокої й пакував останні речі.
— Я це все купував, отже, маю право забрати, — казав він тоді Ніні.
Жінка мовчки дивилася, як чоловік виносить телевізор, холодильник, пральну машину. Стояла посеред порожньої кімнати в сірому халаті.
— Сподіваюся, ти будеш щасливий, Ігорю, — промовила вона тоді. Без сліз. Просто констатувала факт.
— Можна я почекаю? — тихо спитав Ігор тепер.
Дмитро знизав плечима й відійшов убік.
Чоловік зайшов у квартиру — й завмер. Це вже не було те місце, яке він залишив. Замість порожніх кімнат його зустрів справжній затишок. Саморобні меблі з дерева, м’які подушки на дивані, живі квіти на підвіконнях, книжкові полиці до самої стелі. На стіні — диплом про другу вищу освіту, на ім’я Ніни Іващенко. «Психологія».
— Мама отримала заочно диплом, — пояснив Дмитро, помітивши батьків погляд. — Чотири роки вчилася. Після двох змін — вечорами.
На іншій стіні — фотографії: Дмитро з медалями на шахових турнірах, Ніна у білому халаті серед колег. Сімейні світлини, на яких не було місця Ігорю.
— Вона все це сама зробила? — тихо спитав він.
— А хто ж іще? — відповів син, сідаючи навпроти. — Дідусь допомагав меблі зібрати. Мамин тато. Пам’ятаєш його?
Ігор пам’ятав — мовчазного чоловіка, який завжди дивився з обережністю. Як виявилося, не дарма.
— Дімо, я хочу все повернути, — нарешті вимовив Ігор. — Усе виправити.
— Що саме повернути? — підняв брову Дмитро. — Телевізор, холодильник? У нас тепер усе є. І навіть краще, ніж було.
— Я про сім’ю, — сказав Ігор.
Син довго мовчав, потім підійшов до вікна.
— Знаєш, тату, є така річ. Називається «запізно». Коли мамі було важко — ти будував нове життя. Коли я пішов у десятий клас і мені потрібна була порада, ти мовчав шість років. А тепер приходиш з квітами.
— Я неправильно вчинив з мамою, з тобою… Але це не означає, що все втрачено…
— А я думаю, що саме це й означає, — тихо сказав Дмитро.
У цей момент у замку повернувся ключ. Ігор підвівся. Квіти знову затремтіли у руках. У дверях з’явилася Ніна — у темно-зеленому медичному костюмі, стомлена, але по-своєму красива. Волосся стало коротшим, обличчя — спокійним.
— Ігорю? Що трапилося? — запитала здивована жінка.
— Нічого. Я… просто хотів поговорити.
Ніна спокійно зняла куртку, повісила на гачок.
— Дімо, іди до себе, будь ласка.
— Мамо, я не хочу тебе залишати одну.
— Все гаразд, справді.
Дмитро неохоче пішов до своєї кімнати, але двері не зачинив. Жінка сіла на диван. Чоловік залишився стояти.
— Гарні квіти, — сказала вона. — Сідай. Кави?
— Не треба, Ніно. Я прийшов прости вибачення.
— За що саме? — її спокій вибив його з рівноваги. Він був готовий до сварки, до докорів — але не до цього.
— За все. За те, що пішов, що забрав речі, що мовчав шість років.
Ніна кивнула.
— Приймаю твої вибачення.
— І все?
— А що ще? — вона ледь усміхнулася, але в очах блиснула втома. — Ігорю, я довго сердилася, ображалася. Потім просто втомилася ображатися. У мене син, робота, іпотека. Моє життя з сином налагодилося.
— Я хочу допомогти. Грошима, квартирою… — сказав чоловік.
— Не потрібно, — спокійно відповіла вона. — Ми впораємося.
Ігор озирнувся довкола. Так, вони справді впоралися.
— Ти здобула другу освіту?
— Здобула.
Вирішила, що бути медсестрою — замало. Тепер працюю психологом у реабілітаційному центрі. Допомагаю людям збирати уламки життя.
Він зрозумів натяк. І те, що він — один із тих, кому потрібна допомога, щоб зібрати власні уламки.
— Ніно, а ми могли б спробувати знову?
Вона довго мовчала, потім підійшла до вікна.
— Коли ти пішов, я думала, що не витримаю. Не знала, як виховуватиму сина, як платитиму за квартиру. Плакала щоночі у порожніх кімнатах.
— Пробач мені, — прошепотів він.
— Я пробачила, — тихо відповіла вона. — Уже давно. Але це не означає, що я готова повертатися туди, де нам було не добре разом.
— Ми можемо побудувати щось нове.
— Можемо, — кивнула вона. — Але не ми. Ти можеш побудувати нове. А я вже побудувала. І мені тут добре.
Ігор зрозумів. Справді пізно, як сказав син. Деякі мости, коли їх спалюєш, не відбудуєш.
— Але ми можемо спілкуватися. Як люди, які колись любили одне одного.
— Звісно. Діма буде радий. Він скучив за тобою, хоч і не зізнається.
— А ти?
Ніна подивилася на нього. В її очах не було образи. Лише сум і спогади того, що колись не змогли зберегти те хороше, що між ними було.
— Я теж сумую за тим Ігорем, який був добрим. За тим часом коли ми мріяли разом.
— Я змінився.
— Знаю, це видно. Але змінилася і я. І Діма змінився. Ми стали іншими людьми, розумієш?
Ігор кивнув. Розумів.
У кімнату вийшов Дмитро.
— Ну що, батьки помирилися?
— Ми ніколи не сварилися, — спокійно відповіла Ніна. — Просто життя розвело нас у різні боки.
У цей момент задзвонив телефон. Ніна поглянула на екран і насупилася.
— Алло… Так, це я. Що? Коли? — її голос тремтів. — Гаразд, я їду.
Вона вимкнула телефон і розгублено подивилася на Ігоря.
— Тато в лікарні. Серце.
— Я відвезу, — одразу сказав Ігор. — Машина у дворі.
Ніна секунду вагалася, потім кивнула.
— Дімо, збирайся, їдемо до дідуся.
— Тату, потім покажу свої медалі, хочеш? — запитав син, швидко надягаючи куртку.
— Звісно, сину.
Ігор залишився на вечерю. Вони розмовляли про шахи, роботу, плани Дмитра на вступ. Як давні друзі, що давно не бачилися. Йдучи, Ігор обійняв сина — міцно, по-чоловічому.
— Я буду приходити, якщо можна?
— Можна, — сказала Ніна. — Тільки попереджай заздалегідь.
На порозі він озирнувся.
— Знаєш, я думав, що без мене ви не зможете, — сказав чоловік.
— А ми змогли, — усміхнулася вона. — Виявилося, що ми вміємо жити. І навіть добре жити.
— Я радий. Справді радий.
І це було правдою. Вперше за шість років Ігор щиро радів за когось, крім себе. Спускаючись сходами, він думав про те, що справедливість — річ складна. Він колись вважав справедливим забрати усе, що купив. Але чи було справедливо залишити сім’ю в порожній квартирі? Мовчати шість років? Може, справедливість у тому, що кожен отримує те, що заслужив. Ніна заслужила щастя, збудоване власними руками. Дмитро — матір, яка стала йому і батьком, і другом. А він, Ігор, заслужив ці шість років самотності.
Чи заслуговує він на другий шанс, не повернути минуле, а створити нове? Покаже час. Букет білих троянд залишився на кухонному столі. Ніна поставить їх у вазу. Не тому, що пробачила остаточно, а тому, що квіти не винні у людських помилках.
