Чоловік залишив свою дружину й пішов до молодої. Хотів почати життя наново, з чистого аркушу, а не зустрічати старість зі своєю жінкою. Драйву захотів. І отримав його у вигляді пелюшок, дитячих сумішей і безсонних ночей.
— Галю, ти стала прісною, розумієш, мов вчорашня каша, без цукру й масла. У нас тут з тобою якийсь день сурка, а я ж мужик. Я ще ого-го. Мені 52, а не сто років. Мені потрібен драйв, емоції, а не от це все. «Купи хліба, винеси сміття». Я жити хочу.
Сергій кидав сорочки у валізу. Неохайно так кидав, ніби демонстрував свою зневагу до їхнього тридцятирічного шлюбу. Це не був спонтанний психоз. Ні, тут відчувалася підготовка. Валізу він дістав з антресолей ще зранку, поки Галина варила каву. Галина стояла у дверному прорізі кухні, витираючи руки вафельним рушником. Рушник був старий, з півнями, звичний до нудоти, як і вона сама для нього, мабуть.
— Сергію, ти чого? — голос у неї сів, став сиплим, чужим.
— Який драйв? У нас дача недобудована. Ти ж хотів веранду.
— Та до біса веранду. — Сергій різко застібнув блискавку, та скрипнула.
— Я Юлю зустрів. Їй 29. Двадцять дев’ять років, Галю? З нею я відчуваю, що я живий. Ми дитину плануємо. Я хочу все з чистого аркуша. Сина виховати хочу, поки сили є, поки я ще міцний. А з тобою що? Пенсія, грядки й серіали ввечері. Вибач, я пас.
Галина мовчала. Слова падали в неї, мов каміння у колодязь. Гучно й важко, та дна не досягали. Приголомшена. Все здавалося якимось безглуздим жартом. Та яка Юля, який чистий аркуш. У них же іпотека лише рік як закрита. «Здохну вільним». Діти, Віталій і Аня, вже дорослі, роз’їхалися. Вони з Сергієм планували у санаторій в Трускавець восени. Він же сам спину лікувати хотів. А тепер — “ого-го”.
Він пішов через 15 хвилин, забрав машину, свої спінінги й валізу з м’ятими сорочками.
Галина залишилася стояти в коридорі. У дзеркалі відбивалася повна жінка з погаслими очима в домашньому халаті. 50 років. Життя, здавалося, захлопнулося разом із вхідними дверима.
Галина проходила стадії розпачу за підручником, хоча підручників цих ніколи не читала. Спочатку просто лежала, дивилася в стелю, вивчала тріщинку в кутку. Вона звикла жити в режимі обслуговування. У Сергія гастрит – значить, усе на пару. Жодних гострих соусів. У Сергія тиск — треба нагадати про пігулку о 8 ранку й о 8 вечора. Ці нескінченні сорочки. Він любив, аби комірці стояли, тому їх крохмалила. А тепер піклуватися про кого? Руки за звичкою тяглися щось поправити, пригладдити, а предмета турботи нема. Порожнеча.
У Сергія життя било ключем. Правда, іноді здавалося, що б’є розвідним ключем по голові, але він собі в цьому не зізнавався. Чоловік переїхав до Юлі. Квартирка у неї була орендна, маленька, студія. Зате пахла не корвалолом і борщем, а якимись солодкими духами й ваніллю. Перший час він ходив гордим, відчував себе героєм блокбастера. Іде вулицею з молодою красунєю. Вона сміється. Брала за руку. Чоловіки, які проходили повз, оберталися, заздрили. Ну точно, друга молодість.
— Сергію, ти в мене такий крутий, — шепотіла Юля вночі. І Сергій вірив, він літав.
Потім Юля виношувала дитину. Дві смужки на тесті Сергій сприйняв як медаль за відвагу. Подзвонив другові.
— Бачиш, Петровичу, порох у порохівницях ще є. Хлопця чекаємо. Спадкоємця.
Але ейфорія — штука недовга. Почалися будні. Юля змінилася. З легкої, усміхненої німфи вона перетворилася на вередливу, вічно незадоволену жінку. Гормони шаленіли, мов шторм у 10 балів.
— Мені душно. Відчини вікно! — кричала вона через п’ять хвилин.
— Мені віє. Ти що, хочеш, щоб я застудилася?
Їй була потрібна увага, постійна, безлімітна увага. Сергій приходив з роботи, він працював начальником ділянки, весь день на ногах, у пилу, у лайці прорабів, і мріяв лише про одне: впасти на диван, увімкнути телевізор і витягнути ноги. Як із Галею. Але дивана не було. Була Юля.
— Сергію, нам треба у меблевий. Мені цей комод не подобається. Він тисне на психіку. І штори потрібні блэкаут. Поїхали.
— Юлю, я втомився, ноги гудуть. Давай у вихідні.
— Ти мене не любиш. Я ношу твого сина, а тобі лінь мене відвезти.
І він віз. Плентався у пробках, бродив нескінченними лабіринтами магазину, завантажував коробки. Тиск скакав, у вухах шуміло, перед очима мушки. Але скаржитися молодій дружині соромно. Він же мачо, він же “ого-го”. Він потай ковтав таблетки в туалеті, запиваючи водою з-під крану, і натягував на обличчя бадьору посмішку.
А Галина помітила дивну річ. Минуло місяці чотири. Вона стояла в супермаркеті з кошиком і зрозуміла, що рахунок на касі став меншим, значно меншим. Раніше левова частка бюджету йшла на Сергія. Його машину, то резина, то масло. Його хобі, дорогі вудки, снасті. Його м’ясо. Він любив стейки, гарне вино. Тепер гроші залишалися, а прибирання стало в рази менше. Ніхто не розкидав шкарпетки, не кришив печивом на дивані, не забризкував дзеркало у ванній зубною пастою.
Того вечора вона вперше не стала варити суп, подивилася на каструлю й подумала: «А навіщо? Я його не хочу». Купила собі шматок гарної червоної риби, авокадо, баночку вершкового сиру, зробила салат, налила келих сухого білого, сіла на кухні, ввімкнула джаз на телефоні. Було смачно й спокійно.
Подзвонила дочка Аня.
— Мамо, ти сидиш?
— Сиджу. Що трапилося?
— Ти бабусею станеш. У нас буде малюк.
У Галини всередині щось тепле розлилося. Не паніка, не страх, «о боже, я стара», а радість тиха така, світла.
— Вітаю, доцю, це щастя.
— Мамо, ти тільки не переймайся, ми самі впораємося.
— Та я чим зможу, то поможу, звичайно, — легко відповіла Галина.
Реальність має властивість бити під дих, коли її не чекаєш. Особливо якщо ти в рожевих окулярах. У Сергія народився син, Матвій. Сергію стукнуло 53 роки.
Забирав із пологового будинку він свою другу жінку з розкішшю: кулі, квіти, лімузин. Кредитна картка трохи схудла, та хіба це важливо? Фотографії в соцмережах. «Я — тато!» Друзі ставили лайки, писали: «Супер».
Ейфорія тривала рівно три дні. Потім почався пекло. Матвій не спав. У нього були коліки, потім зуби, потім просто «не хочу спати, хочу ревіти». Юля виявилася зовсім не готовою до материнства. Вона сама була ще дитиною, звиклою жити для задоволення, хоча за віком, мала б подорослішати ще раніше.
— Сергій, він реве. Зроби щось. Ти батько чи хто? Вставай.
І Сергій вставав о другій ночі, о четвертій ранку, ходив по кімнаті, заспокоюючи сина. Спина боліла, руки неміли. «Ну чого ти ревеш?» — шепотів він синові, ледве стримуючи роздратування. «Дай поспати, батьку, на роботу».
На роботі він клював носом прямо на планерках, забував підписувати накладні, плутав цифри.
— Петрович, ти здаєш, — сказав якось директор, дивлячись на нього поверх окулярів. — Мішки під очима, картоплю можна зберігати. Може, у відпустку підеш? Чи на пенсію вже час?
Слово «пенсія» пролунало, мов вирок. Сергій подивився у дзеркало в туалеті. Звідти на нього дивився змучений старий, сіра шкіра, глибокі зморшки, згаслий погляд. Де той мачо? Де друга молодість? Замість молодості він отримав хронічний недосип і радикуліт від тягання візочка на третій поверх. Ліфта у будинку не було.
Юля дратувала своєю безпорадністю, своїми претензіями.
— Ти мало заробляєш, — довбала вона. — Підгузки знаєш, скільки коштують? А масаж? А суміш? Мені треба в салон. Я на чучело схожа.
Сергій мовчав. Йому нічого було відповісти. Він розумів: йому не можна на пенсію, йому не можна хворіти. Йому тепер пахати років двадцять, поки Матвійко інститут не закінчить. Сімдесят три йому буде. Сімдесят три. Ця думка заганяла в крижаний піт.
Минув рік. Галина стала бабусею. Дочка народила чудового онука Мішу. Галина приїжджала до них пару разів на тиждень. Приїжджала гарна, пахнуча свіжістю й дорогим парфумом. Брала візочок.
— Ідіть, діти, у кіно сходіть чи відпочиньте, я погуляю.
Вона гуляла із задоволенням, насолоджувалася восени шелестом листя, кумедним сопінням онука, а ввечері поверталася у свою тиху, чисту квартиру. Приймала ванну з піною, читала книжку, спала до ранку в м’якому ліжку, зірочкою, як хотіла. Вона не відчувала себе самотньою. Вона відчувала себе цілісною, самодостатньою.
Сергій перетворився на тінь. Юля сиділа у декреті й дичавіла від побуту. Грошей катастрофічно не вистачало. Допомогу вже дорослим дітям він підкидав іноді. Чоловік, хоч і пішов, але сумління гризло. Квартира в оренді, дитина, кредитка була спустошена. Сергій перестав зустрічатися з друзями. Соромно було. Вони там про рибалку, про лазню, а він про те, яка суміш дешевша й де акція на підгузки. Та й сил не було.
Це був сонячний жовтневий день. Бабине літо. Повітря прозоре, тепле, павутинки літають. Галина неспішно йшла центральною алеєю парку. Вона котила візочокз Мішенькою, який мирно спав. Донька побігла за кавою в кіоск, і Галина насолоджувалася моментом. На ній було бежеве пальто, стильний шарф, легкий макіяж. Вона посміхалася своїм думкам.
Назустріч йшов чоловік. Він штовхав візочок, причому робив це нервовими ривками. Дитина у візочку заходилася плачем. Чоловік був у спортивних штанах з витягнутими колінами, неголений, якийсь сірий. Він тряс візочок.
— Та замовкни вже…
Вони порівнялися. Галина підвела очі й Сергій подивився. Вони завмерли. Контраст був настільки великим, що перехожі могли б зупинитися подивитися. Галина — спокійна, щаслива жінка, у якої «зміна бабусі» скоро закінчиться, і вона піде жити своє життя.
І Сергій — загнаний, сутулий «молодий тато», у якого цей марафон тільки почався, і фінішу не видно.
У його очах, коли він упізнав її, промайнуло щось страшне: туга. Дика, щеняча туга за минулим, за спокоєм, за борщем, за прасуваними сорочками. Галина дивилася на нього й не впізнавала — де той чоловік, що збирав валізу рік тому? Перед нею стояла глибоко нещасна людина. Сергій зупинився, руки на ручці візочка тремтіли.
— Галю! — хрипко видавив він. — Привіт.
— Здравствуй, Сергію.
— Ти чудово виглядаєш, правда? Помолодшала.
— Дякую. Ти теж змінився.
До них підбігла Аня з двома стаканчиками кави.
— Ой, тато, привіт. — Вона здивувалася, але сухо чмокнула батька в щоку. — Як справи? Як братик?
— Нормально, — буркнув Сергій, відводячи очі.
— Мамо, тримай капучино. Підемо. Ми в театр запізнюємося. Я ж квитки взяла, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, звісно. Підемо.
Галина взяла стаканчик, поправила шарф, подивилася на колишнього чоловіка востаннє.
— Прощавай, Сергію, бережи спину.
Вона розвернулася й пішла алеєю легкою ходою. Поруч крокувала доросла донька, котила візочок. Вони про щось сміялися. Від них віяло благополуччям і свободою.
Сергій залишився стояти. Він дивився їм услід, поки бежеве пальто не сховалося за поворотом. Дитина у візочку заходилася в новому нападі плачу. До нього підбігла захекана Юля. Волосся розпатлане, в руках пакети.
— Ти чого стоїш? — засичала вона. — Дитина реве, а він ворон рахує. Ти купив пюре? Я ж просила брокколі. Ти що, забув? Сергію, ти взагалі чим слухаєш?
Сергій повільно перевів погляд на дружину, на її викривлений рот, на сердиті очі. Він зрозумів: це назавжди. Ну чи на років двадцять. Він сам обрав цю долю. Він — дідусь, який за чудовою помилкою канцелярії став татом. І зворотного квитка в тиху гавань не продають ні за які гроші. Є час виховувати дітей, а є час нянчити онуків. І горе тому, хто переплутав ці пори року. Сергій зітхнув, взявся за ручку візочка й пішов геть під скрипучий голос молодої дружини й плач свого пізнього, такого жаданого й такого важкого другого шансу.
