З чоловіком ми прожили чудове життя. Разом керували фірмою, побудували будинок, маємо ще декілька квартир, які здаємо в оренду. Ми разом об’їздили пів світу. Ми були чудовою парою. Ми були друзями, партнерами, Ми мали спільні мрії і цілі. Єдине, що нам не судилося мати разом це дітей. Ми довго намагались здійснити і цю мрію. Звертались до лікарів, навіть до нетрадиційних, але дитячий сміх у нашому домі так і не пролунав.
Вже три місяці, як я сама. Три місяці, як мого коханого чоловіка не стало. Три місяці сліз і відчаю. Я вже ніколи не почую його голос, не обійму і ми разом ніколи не будемо сидіти на підлозі перед каміном.
Я важко переживала втрату. Все сталось так раптово. Ми ще стільки планів мали.
Але вчора зранку все змінилось. Просто все. Життя перекинулось з ніг на голову.
Я прокинулась, але вставати не бажала, я не маю сили навіть підвестися. Тому Просто лежала і дивилась у стелю. Раптом з цього стану мене вивів дзвінок у двері.
“Блін, хтось з роботи” – подумала я, і змусила себе підвестися.
Я навіть не спитала хто там, а байдуже відчинила. На порозі стояла молода дівчина. Я її не роздивлялась, все тоді було розмите і як в тумані.
– Ви хто? – спитала я.
– Коханка Андрія. – відповіла дівчина і опустила очі.
Земля пішла з під ніг, я вхопилась за двері і все наше життя полетіло перед очима. Як? Чому? Коли? У нас же було все добре. Такого не може бути. Де він? Я хочу спитати його. Його немає, немає і ніколи вже не буде. Хто це?
Я насилу з себе видавила – “хто?”.
Дівчина почала плакати – ” я не хотіла приходити. Зовсім не хотіла. Але він не приходить три місяці, я чекаю дитину, він обіцяв допомогти. Я не маю змоги сама утримувати дитину. А щось робити вже пізно. Я мусила прийти”
Так, говорили ми дуже довго. Їх стосунки тривали вже рік, і виявляється він зовсім не збирався від мене йти. Марті було достатньо фінансової підтримки і більшого вона не вимагала. Я їй розповіла, що сталося з Андрієм, про проблеми зі здоров’ям, які мав. Марта довго плакала, але в цих сльозах не було туги за ним.
Вона весь час повторювала – він же обіцяв нас забезпечити. Я не хотіла лишати дитину, він наполіг, сказав, що у нас все буде. Що не варто перейматися. І що я тепер? У мене нічого немає.
Я її відвезла додому лиш ввечері. Ніч я не спала. І досі сиджу за столом і дивлюсь в одну точку. Я не знаю, що робити. Про чоловіка не думаю взагалі. Ні, думаю, мабуть і добре, що його немає.
Дитина. Його дитина не дає мені спокою. Я чула, що Марта не хоче її. Може їй запропонувати відмовитися від неї? А якщо вона не захоче? Виконати обіцянку Андрія і забезпечувати їх? Так я матиму хоч можливість бачити малюка.
Забути про них? Іти далі?
Ні, такого точно вже не забути.
Мені байдужі тепер всі навколо, окрім малюка, який має з’явитися на світ. І як би я себе не переконувала, що не я його мати, але ніяк не можу позбавитись відчуття, що та дитина мені рідна.
