– Не дивись на мене так, Лєн. Господи, та скажи ти хоча б слово! — Ігор ніяк не міг потрапити петелькою куртки на гачок у передпокої.
У цій його незграбності було стільки жалюгідної, стільки винуватої, що мені на секунду навіть стало приємно.
Я не відповіла. Мовчання — це найгучніша зброя, ви ж знаєте. Я просто стояла в дверному прорізі кухні, витираючи й без того сухі руки вафельним рушником.
На мені була домашня сукня — бездоганна, ані плямки, ані зайвої складки. А на плиті під кришкою тліла печеня, яку він сьогодні явно не заслужив.
Від чоловіка пахло чужим життям.
Сумішшю диму (він «зривався» тільки на нарадах) і тієї приторної, липкої ванілі, яку зараз чомусь люблять молоді практикантки.
Цей запах врізався в стерильну чистоту нашого передпокою, як брудні черевики в білий килим.
— Вечеря на столі, — нарешті промовила я.
Голос звучав рівно. Я вчилася цьому тону роками. Тон святої, яка все розуміє, все терпить і несе свій хрест з гордо піднятою головою.
Він став ідеальним чоловіком лише після того, як я перестала його помічати.
Ігор метушливо скинув взуття. Він боявся мене. Боявся цього крижаного спокою більше, ніж будь-якого крику. Якби я скандалила, він міг би захищатися, огризатися, ляснути дверима. А проти моєї святості у нього не було прийомів.
Ідеальна вечеря з гірким присмаком.
Ми сіли за стіл. Я поклала йому на тарілку найкращий шматок м’яса.
— Їж, ти, мабуть, стомився на роботі, — сказала я тихо.
Він здригнувся. Жував, ховаючи очі в тарілку, а його телефон, що лежав екраном униз на скатертині, раптом коротко завібрував. Ігор здригнувся, накрив апарат долонею, ніби захищаючи від невидимої загрози.
— Робочий чат? — запитала я з м’якою, всепрощаючою усмішкою.
— Так, Лєнусю, там… поставки горять.
Я знала, що ніяких поставок немає. Я знала, що там, на тому кінці, зараз, можливо, хтось чекає від нього повідомлення: «Я вдома, Цербер годує». Але я не стала перевіряти. Навіщо руйнувати те, що дає мені таку владу?
Тоді, розливаючи йому чай — міцний, з бергамотом, як він любить, — я ще не здогадувалася, що моя ідеальна роль, яку я грала п’ятнадцять років, розсиплеться всього за дві доби.
Вранці я поїхала. Відрядження, всього на два дні — підписати документи і перевірити філіал. Ігор проводжав мене з полегшенням, яке навіть не намагався сховати. Для нього ці два дні були канікулами від почуття провини.
У купе мені дісталася сусідка — повна протилежність мені. Огрядна, галаслива жінка років шістдесяти, з короткою зачіскою «їжик», пофарбованою у вогненно-рудий колір.
Вона одразу зайняла собою весь простір: розклала на столику контейнери з куркою, дістала термос, голосно відчитала когось по телефону, не соромлячись у виразах. Звали її Жанна.
— Що, мила, туга в очах? — запитала вона, ледь ми рушили, з хрустом відламавши шматок огірка. — Чоловік, небось, душу п’є? Чи діти невдячні?
Я хотіла ввічливо відмовчатися, уткнутися в книгу. Але щось у ритмі коліс, у сірому пейзажі за вікном, у цій безцеремонній попутниці розв’язало мені язика. Чи просто накопичилося?
— Чоловік, — коротко відповіла я.
— Гуляє? — Жанна не питала, вона стверджувала.
— Трапляється. Він слабка людина.
— А ти, значить, сильна? — вона прищурилася, наливаючи чай з термоса. — Терпиш, прощаєш, вогнище зберігаєш?
Я поправила неіснуючу складку на спідниці:
— Я зберігаю сім’ю. У нас син, онуки скоро будуть. Куди він без мене? Він же загине. Я йому і побут, і здоров’я, і все… А ці його захоплення — це пил, вона до нас не пристає. Я вище за це.
Жанна раптом розсміялася. Голосно, хрипко, так, що на нас обернулися з коридору.
— Ой, не можу! «Вище за це»! — вона витерла виступившу сльозу. — Слухай, мати, а тобі ж це вигідно.
Я завмерла. Всередині піднялася холодна хвиля обурення.
— Що ви таке говорите? Мені боляче, взагалі-то. Я ночами плачу в подушку.
— Та годі тобі, — Жанна махнула рукою з великим перснем. — Якби тобі було погано по-справжньому, ти б пішла. Чи виставила б його валізу за двері. А ти сидиш тут, вся така правильна, прасована, і насолоджуєшся
— Чим насолоджуєся? — мій голос здригнувся.
«Тобі німб голови не тисне?»
Жанна нахилилася до мене через столик, і її очі, несподівано розумні й ціпкі, впилися в мене:
— Владою ти насолоджуєшся. Поки він коїть — він винуватий. Поки він винуватий — він у тебе на гачку. Ти ж вдома ходиш, як ікона, правда? Дивишся на нього сумно: «Ось, мовляв, який ти, а я тобі все одно сорочки прасую».
Вона зробила паузу, даючи словам осісти.
— Подумай сама. Якщо він раптом стане вірним, ідеальним, перестане бігати наліво — хто ти тоді будеш? Просто дружина. Звичайна, як усі. А зараз ти — Свята Великомучениця Олена. Тобі німб голови не давить, дорога?
Я хотіла їй заперечити. Хотіла сказати, що вона груба жінка, яка нічого не розуміє у високій жертовності. Але слова застрягли в горлі.
Перед очима постала вчорашня картина: Ігор у передпокої, його винувата спина, і моє почуття… так, переваги. Я відчувала себе величезною, великодушною і чистою на тлі його маленької інтрижки.
— Ти тримаєш його у заручниках своєї святості, — добила мене Жанна. — Йому з тобою дихати неможливо, от він і біжить на сторону за повітрям. Там він хоча б чоловік, а вдома — школяр перед строгим директором.
Потяг збавив хід, під’їжджаючи до стонції. Я дивилася у вікно на пропливаючі гаражі і розуміла. Ця випадкова жінка була права.
Усю дорогу я мовчала. Всередині мене руйнувався звичний світ. Я п’ятнадцять років «прощала» не заради нього. А тому що прощати мені подобалося більше, ніж бути просто щасливою.
Додому я поверталася раніше часу. Угода завершилася швидше, і я поміняла квиток, не попередивши Ігоря. Мені хотілося застати його зненацька? Раніше — так. Раніше я б мріяла спіймати його на гарячому, щоб моя корона засяяла ще яскравіше.
Але тепер я їхала з іншим почуттям. З порожнечею.
Я відчинила двері своїм ключем. У квартирі було тихо, але в повітрі знову висів той самий запах — солодка ваніль.
У передпокої стояли чужі жіночі чоботи. Дешеві, з шкірзаму, з дурною блискучою пряжкою.
Серце не йокнуло. Я акуратно поставила сумку, зняла пальто і пройшла в кухню.
На столі — дві чашки з недопитою кавою і відкрита коробка цукерок. Моїх улюблених цукерок, які я купила до Нового року.
Із спальні донісся приглушений сміх і шепіт.
У будь-який інший день я б сіла на стілець, склала руки на колінах і стала б чекати. Чекати, коли вони вийдуть, щоб спалити їх своєю крижаною мовчанкою. Щоб подивитися, як Ігор блідне, як він починає белькотати виправдання.
Але сьогодні я просто взяла чайник. Налила води. Клацнула кнопкою.
Цей звук — голосне клацання закипаючого чайника — в тиші квартири пролунав приголомшливо.
Шепіт у спальні миттєво стих. Повисла та сама, знайома до дзвону в вухах пауза.
Через хвилину двері спальні привідчинилися. Ігор визирнув у коридор — в одних штанях, розпатланий, обличчя сіре від страху.
— Лєно? — його голос зірвався на хрип. — Ти… ти вже повернулася?**
Я повернулася до нього. Він зігнувся, готуючись до звичного сценарію: до моїх сліз, до величного «Забирайся», до мого сумного відїзду до мами. Він чекав удару моєю святостю.
Я подивилася на нього. І вперше за двадцять років шлюбу побачила не «свого чоловіка», а просто стороннього, лисіючого, переляканого чоловіка в м’ятих штанях.
— Чай будеш? — запитала я. — Чи ви… поспішаєте?
Це не був сарказм. Я запитала це так само буденно, як питають «котра година». І саме ця інтонація налякала його сильніше, ніж будь-який скандал.
Ігор кліпнув. Його обличчя пішло червоними плямами. За його спиною в прорізі дверей мигнула якась строката блузка, почулося перелякане зітхання.
— Лєн, ти… ти чого? — він зробив невпевнений крок до мене, простягаючи руки, ніби хотів перевірити, справжня я. — Ти кричи. Давай, лаяйся! Бий тарілки! Чого ти мовчиш?!
Із спальні, боко, намагаючись не стукати підборами (вона все-таки встигла взутися), вислизнула гостя.
Молода, років тридцяти, з пишною укладкою, яка була модною років десять тому. Вона перелякано подивилася на мене, чекаючи, мабуть, що зараз у неї полетить чашка або прокляття.
Я спокійно відпила чай. Він був гарячим, палив губи, і це було єдине, що мене зараз хвилювало.
— Дівчино, — покликала я її, коли вона вже схопилася за ручку вхідних дверей.
Вона вдарилася в одвірок. Ігор закрив обличчя руками.
— Ви хустинку на вішаку забули. Зелену таку. Заберіть, а то Ігор вічно все плутає, буде потім шукати.
Дівиця схопила хустинку і вилетіла з квартири кулею. Ляснула дверима. Ми залишилися одні.
Ігор гепнув на табурет навпроти мене. Він виглядав так, начебто це я вчинила щось, а не він. Його трусило.
Звичний механізм зламався: він натиснув на кнопку «каяття», а система не видала йому ні прощення, ні покарання. Система просто відключилася.
— Лєно, я винуватий, — почав він заїжджену платівку. — Біс потягнув. Це нічого не значить. Ти ж знаєш, я тільки тебе…
— Бутерброд будеш? — перебила я, намазуючи масло на хліб. — З ковбасою.
Він подивився на мене з непідробним переляком.
— Ти що, кепкуєш з мене? Лєно! Я накоїв! Прямо тут!
— Я знаю, — кивнула я. — Постільну білизну ти сам попереш. Пральна машина у ванній, порошок на полиці. Режим «бавовна», шістдесят градусів. Впораєшся?
І тут я зрозуміла, що відчуваю. Я шукала в собі біль, обраду, гнів — але там було порожньо і дзвінко, як в осінньому лісі після дощу. Та тяжкість, яку я таскала на голові п’ятнадцять років — мій невидимий мученицький вінець, — раптом зникла.
Виявляється, бути святою дуже виснажливо. Потрібно постійно тримати обличчя, контролювати рівень чужої провини, дозувати докори. Потрібно бути моральним компасом для дорослого чоловіка. А я втомилася працювати компасом. Я звільнилася.
— Ти мене виженіш? — тихо запитав Ігор. В його очах читалася паніка дитини, яка загубила маму в супермаркеті.
— Навіщо? — щиро здивувалася я. — Живи. Квартира спільна. Кімнат три, місця вистачить. Тільки, Ігоре…
Я відклала бутерброд і подивилася йому просто в очі. Спокійно, без того самого «значення», якого він так боявся.
— Обіду більше не буде. І вечері теж. І сорочок прасованих. Я тепер готую тільки на себе. І перу теж. А ти — сам. Ти ж доросла людина, впораєшся. І, будь ласка, якщо в тебе будуть гості… міняй розклад. Я не хочу перетинатися в коридорі, це незручно.
— Лєнка, ти чого… — він поблід остаточно. — Ми ж сім’я. Ну, похитнувся, з ким не буває? Ну прости ти, давай посваримося як люди, а потім помиримося!
Він хотів емоцій. Він жадав моїх сліз. Мої сльози були б підтвердженням того, що він усе ще важливий, що він — центр мого всесвіту. А мій спокій перетворював його на пусте місце. На сусіда.
— Я не ображаюся, Ігоре, — сказала я і встала, щоб поставити чашку в мийку. — Я просто тебе розлюбила. Ось прямо зараз. Поки чай пила.
Минув місяць.
Ми все ще живемо разом. Розлучення в процесі, але ділити майно довго, та й поспішати мені нікуди.
Знаєте, що найцікавіше? Ігор став ідеальним. Він приходить додому рівно о сьомій. Він сам прасує свої сорочки (криво, але сам). Він пилососить квартиру по суботах і дивиться на мене побитою собакою, чекаючи похвали або хоча б незадоволеного погляду.
Але я його не бачу. Я бачу чоловіка, який живе в сусідній кімнаті. Іноді ми стикаємося на кухні, я киваю йому і варю собі каву.
Мій «німб» зник. Без нього виявилося дивно легко ходити, шия не болить.
Учора ввечері він не витримав. Я сиділа в кріслі з книгою, а він тупцював біля порога.
— Лєно, ну скільки можна? — його голос тремтів. — Краще б ти мені скандал влаштувала! Не можна ж так… байдуже. Це жорстоко!
Я відірвалася від сторінки.
— Жорстоко — це змушувати мене грати роль твоєї мамочки та сумління двадцять років поспіль, Ігоре. А зараз я просто живу своїм життям.
Він пішов у свою кімнату і тихо притулив двері. А я подумала: як же права була та Жанна в потязі. Ми так боїмося втратити чоловіка, що втрачаємо себе. Тримаємося за свою жертовність, як за рятівний круг, не помічаючи, що це камінь на шиї.
Я зробила ковток чаю. Вперше за багато років він був смачним. Не гірким від образи, не соленим від сліз. Просто чай.
