Маленька Даринка, восьмирічна дівчинка з великими карими очима та двома акуратними хвостиками, сиділа на краю старенького дивана в бабусиній хаті.
Її молодший братик, п’ятирічний Остап, гойдався на дерев’яному стільці, тримаючи в руках пошарпану іграшкову машинку. За вікном лив дощ, а в хаті було тихо, лише годинник на стіні цокав, наче відмірюючи час до якогось важливого моменту.
Даринка зітхнула і повторила своє питання, цього разу ще тихіше:
— Чому бабуся Зоя нас з братиком не любить?
Її мама, Олена, яка саме готувала овочі на кухні, зупинилася і глянула на доньку. Вона витерла руки об фартух і підійшла до дітей.
— Даринко, чому ти так думаєш? — м’яко спитала вона, сідаючи поруч.
— Бо вона ніколи з нами не грається, не обіймає, як бабуся Марія, і завжди бурчить, коли ми щось робимо, — відповіла дівчинка, опустивши очі. — І ще… вона ніколи не посміхається.
Остап перестав гойдатися і додав:
— І вона каже, що ми гучні, як сороки
Олена зітхнула. Вона знала, що бабуся Зоя, її свекруха, справді була сувора і не дуже балакуча. Але сказати, що вона не любить онуків? Це було не зовсім так.
Олена погладила Даринку по голові і сказала:
— Знаєте, іноді люди не вміють показувати свої почуття так, як ми цього хочемо. Але я вам дещо розповім. У бабусі Зої є своя історія, і, можливо, якщо ви її дізнаєтеся, то зрозумієте, чому вона така.
Даринка і Остап нашорошили вуха. Їм подобалися мамині історії, особливо коли за вікном дощ, а в хаті пахне свіжоспеченим хлібом.
— Розкажи, мамо! — попросила Даринка.
Олена посміхнулася і почала.
Колись давно, коли бабуся Зоя була ще зовсім молодою дівчиною, вона жила в маленькому селі на краю лісу. Тоді її звали просто Зоєю, і вона була веселою, як весняний струмок.
Її сміх лунав на все село, а очі сяяли, наче зірки в ясну ніч. Зоя любила бігати босоніж по траві, плести вінки з кульбаб і співати пісень, яких навчила її мама.
Але одного дня в село прийшла біда. Зої було лише шістнадцять, коли вона втратила батьків. Її тато пішов на фронт і не повернувся, а мама занедужала від горя і холоду, бо в їхній хаті не було чим топити взимку.
Зоя залишилася сама з молодшою сестричкою, Ганною, якій було лише п’ять років — стільки ж, скільки тобі, Остапе.
— Ого, як мені? — здивувався хлопчик.
— Так, — кивнула Олена. — Зоя мусила піклуватися про Ганну, хоча сама була ще майже дитиною. Їй доводилося працювати в полі, носити воду з криниці, шукати їжу.
Вона навчилася ховати свої сльози, щоб Ганна не бачила, як їй важко. Зоя вважала, що мусить бути сильною.
Даринка задумалася.
— То вона була, як… супергерой?
— У якомусь сенсі так, — відповіла мама. — Але супергерої теж втомлюються. І Зоя втомилася приховувати свої почуття.
Вона вирішила, що легше тримати все в собі, ніж показувати, як їй боляче чи страшно. З часом вона стала такою, якою ви її бачите — суворою, не дуже балакучою.
Але це не тому, що вона вас не любить. Просто вона забула, як це — показувати любов.
Остап насупився.
— Але ж вона могла б просто нас обійняти! Це неважко!
Олена розсміялася.
— Може, для тебе це легко, Остапе, але для бабусі Зої це наче знову вчитися ходити. Проте я знаю одну річ: у неї є дещо, що може допомогти вам її зрозуміти.
— Що? — хором спитали діти.
— Її скриня, — загадково відповіла мама. — У бабусі є стара дерев’яна скриня, яку вона тримає в коморі. Там вона зберігає свої скарби. Може, якщо ви зазирнете туди, то дізнаєтеся більше про її серце.
Даринка і Остап переглянулися. Скриня? Скарби? Це звучало як справжня пригода!
— Але ж бабуся не дозволяє нам туди лазити, — сказала Даринка.
— А якщо ми попросимо? — запропонував Остап.
Олена хитро посміхнулася.
— Спробуйте. Але будьте обережні і ввічливі. Бабуся Зоя дуже береже свої речі.
Наступного дня дощ припинився, і сонце зазирнуло в бабусину хату. Зоя сиділа на ганку, в’яжучи шкарпетки. Її сиве волосся було акуратно зібране в пучок, а очі, як завжди, дивилися кудись далеко, наче вона згадувала щось важливе.
Даринка і Остап перезирнулися, набравшись сміливості. Даринка ступила вперед.
— Бабусю, можна нам подивитися, що в твоїй скрині? — несміливо спитала вона.
Зоя зупинилася. Вона глянула на онуків, і на мить здалося, що вона ось-ось їх насварить. Але потім її обличчя пом’якшало.
— А чого це ви раптом зацікавилися моєю скринею? — спитала вона.
— Мама сказала, що там твої скарби, — відповів Остап. — А я люблю скарби!
Зоя хмикнула, але цього разу в її очах промайнув теплий спогад.
— Скарби, кажеш? Ну, гаразд. Але тільки якщо обіцяєте нічого не псувати.
Діти радісно закивали, і Зоя повела їх до комори. Там, у кутку, стояла стара дерев’яна скриня з різьбленими квітами на кришці. Вона була пошарпана часом, але виглядала так, наче ховала в собі цілий світ.
Зоя повільно відчинила скриню, і Даринка з Остапом зазирнули всередину. Там лежали старі фотографії, вишиті серветки, маленька лялька з ганчір’я, кілька листів, перев’язаних мотузкою, і навіть маленька скринька з музикою.
— Ого, — видихнула Даринка. — Це все твоє, бабусю?
Зоя кивнула.
— Це моє життя, — тихо сказала вона.
Вона дістала фотографію, на якій була зображена молода дівчина, схожа на Зою, але з широкою посмішкою. Поруч із нею стояла маленька дівчинка, тримаючи її за руку.
— Це я з Ганною, моєю сестричкою, — пояснила Зоя. — Ми тоді були щасливі, хоч і жили важко.
Даринка обережно взяла фотографію.
— Ти була такою гарною, бабусю! І… посміхалася!
Зоя зітхнула.
— Тоді я ще вміла посміхатися. Але життя вчить нас бути сильними, а не веселими.
Остап дістав ганчір’яну ляльку.
— А це що?
— Це Ганнина лялька. Я пошила її для неї, вона любила з нею спати.
Даринка помітила, що очі бабусі стали вологими. Вона ніколи не бачила Зою такою. Дівчинка обережно поклала руку на бабусину долоню.
— Бабусю, а де тепер тьотя Ганна?
Зоя довго мовчала, а потім тихо сказала:
— Вона пішла за мамою. Мені було вісімнадцять, коли я залишилася зовсім сама.
Даринка відчула, як у горлі застряг клубок. Вона уявила, як би почувалася, якби втратила Остапа. Не витримавши, вона обійняла бабусю. Остап, хоч і не до кінця зрозумів, що сталося, притулився до них.
— Ви не одні, бабусю, — сказала Даринка. — У вас є ми!
Зоя здивовано глянула на онуків. Її губи ледь помітно здригнулися, і вперше за довгий час на її обличчі з’явилася тінь посмішки.
— Ви праві, — тихо сказала вона. — Може, я й справді забула, як це — бути бабусею.
Того вечора бабуся Зоя вперше за довгий час спекла для дітей свої фірмові пиріжки з яблуками. Вона навіть дозволила Остапу допомогти їй замішувати тісто, хоч і бурчала, коли він розсипав борошно.
Даринка тим часом розпитувала бабусю про її молодість, і Зоя, хоч і неохоче, розповідала історії про те, як вона вчилася танцювати, як одного разу впала в річку, рятуючи кошеня, і як співала на весіллях у селі.
Коли пиріжки були готові, усі сіли за стіл. Зоя дивилася на своїх онуків, і її серце, яке так довго було замкнене, почало потроху відтавати.
Вона зрозуміла, що любов не завжди треба кричати на весь світ. Іноді вона живе в маленьких речах: у пиріжках, у дитячих обіймах, у тихих розмовах за столом.
— Бабусю, ти нас любиш? — раптом спитала Даринка, тримаючи в руках гарячий пиріжок.
Зоя завагалася, але потім посміхнулася — цього разу по-справжньому.
— Люблю, — сказала вона. — Просто я ще вчуся це показувати.
Остап радісно засміявся і кинувся обіймати бабусю, залишивши на її фартусі сліди від борошна. Даринка приєдналася, і вперше за довгий час хата бабусі Зої наповнилася сміхом.
З того дня Даринка і Остап частіше приїжджали до бабусі. Вони допомагали їй у саду, слухали її історії і навіть навчили її грати в “хованки”.
Зоя повільно, але впевнено вчилася бути не лише сильною, а й теплою. І щоразу, коли Даринка питала:
“Бабусю, ти нас любиш?”
Зоя відповідала:
— Люблю. І завжди любитиму.
Так закінчилася історія про те, як маленька дівчинка і її братик допомогли бабусі Зої віднайти в собі любов, яку вона так довго ховала.
Олеся Срібна
