— Чому моя зарплата має йти на ваші сімейні потреби? — запитала я чоловіка, слухаючи черговий терміновий «запит» від свекрухи.
Анна втомлено присіла на край дивана, розглядаючи відбитки пальців на екрані смартфона. У банківському додатку знову горіло червоне повідомлення про списання великої суми. Вона роздратовано скривилася — їхні з Максимом заощадження знову зменшилися.
З кухні долинав приглушений голос чоловіка. Максим знову розмовляв телефоном з мамою. Анна прислухалася.
— Так, мамо, звісно, я все розумію… Ні, не хвилюйся, щось придумаємо.
Анна важко зітхнула. За три роки спільного життя такі розмови стали буденністю. Ольга Павлівна постійно зверталася до сина по допомогу: то дах протікає, то паркан завалився, то машина зламалася. І кожного разу Максим знаходив спосіб допомогти матері, навіть якщо це руйнувало плани їхньої молодої сім’ї.
— Кохана, ти не спиш? — Максим обережно зазирнув до кімнати, переминаючись із ноги на ногу.
— Ні, переглядаю наші фінанси, — Анна розвернула телефон екраном до чоловіка. — Може, поясниш, куди пішли ці гроші?
Максим винувато опустив очі:
— Розумієш, у мами знову виникли невеличкі труднощі…
— Знову? — Анна різко вирівнялася. — Максиме, ми ж домовлялися!
Це ж наші спільні заощадження на відпустку!
— Ань, але що я мав робити? — Максим сів поруч. — У мами справді серйозна ситуація. Потрібно терміново полагодити дах на дачі, інакше до осені там усе згниє.
Анна відсунулася від чоловіка:
— І чому це має вирішуватися за рахунок наших грошей? У твоєї мами є пенсія, є заощадження.
— Ти ж знаєш, що їй самій не потягнути такий ремонт, — Максим спробував узяти дружину за руку, але Анна відсторонилася.
— А ми, значить, маємо забути про свої плани? — її губи стиснулися в тонку лінію. — Ми цілий рік збирали на цю поїздку. Я собі в усьому відмовляла, щоб ми нарешті могли відпочити.
Максим потер перенісся, ніби намагаючись зібратися з думками.
— Люба, це ж моя мама. Як я можу їй відмовити?
— Дуже просто — сказати «ні», — різко відрізала Анна. — Знаєш, скільки разів за останній рік ми допомагали твоїй мамі? Я навіть спеціально порахувала — сім! І кожного разу це були «термінові» й «невідкладні» витрати.
У кімнаті повисла важка тиша. Анна дивилася у вікно, де мрячив дрібний дощ. У голові крутилися спогади: як вони з Максимом мріяли про відпустку — тепле море, золотий пісок, жодних турбот… А тепер ця мрія знову відкладалася на невизначений термін.
— Аню, — тихо покликав Максим, — давай поглянемо на це з іншого боку. Мама все життя піклувалася про мене, підтримувала в усьому.
Хіба я не повинен допомагати їй тепер?
— Повинен, — згодилася Анна. — Але не коштом нашої родини. У нас теж є свої плани, свої мрії. Чому ми маємо від усього відмовлятися?
Дзвінок у двері обірвав розмову. Анна здригнулася — вона здогадувалася, хто міг з’явитися в такий час. На порозі стояла Ольга Павлівна — елегантна, як завжди. Свекруха тепло посміхнулася:
— Аню, як я рада тебе бачити! — вона швидко чмокнула невістку в щоку. — Максиме, синочку, ти розповів?
Анна напружилася. Ця усмішка нічого доброго не віщувала.
— Мамо, ми якраз обговорювали… — почав Максим, але Ольга Павлівна перебила його:
— Я тут подумала, — вона пройшла на кухню, по-хазяйськи вмикаючи чайник, — може, ви мені не просто грошима допоможете, а й руками?
Заодно й на природі відпочинете.
Анна стиснула руки, намагаючись зберегти спокій:
— Ольго Павлівно, у нас були інші плани на відпустку.
— Які ще плани? — вона махнула рукою. — Оці ваші закордонні поїздки? Та це все тільки гроші на вітер. А тут і користь буде, і час разом проведемо.
Максим розгублено переводив погляд з матері на дружину. Анна бачила, як він вагається, не знаючи, чий бік обрати.
— Мамо, розумієш… — несміливо почав він.
— Що тут розуміти? — Ольга Павлівна дістала з сумки якісь папери. — Я вже все дізналася: і матеріали підібрала, і бригаду знайшла. Потрібно тільки доплатити… А якщо ще й своїми силами допоможете, то взагалі дешевше вийде.
Анна різко встала зі стільця:
— Вибачте, мені треба перевірити пошту.
Вона зачинилася у спальні, намагаючись заспокоїтися. З кухні долинав упевнений голос свекрухи, яка розписувала всі «переваги» «сімейного ремонту». Анна відкрила ноутбук і машинально почала проглядати робочі листи.
І раптом її погляд зупинився на одному повідомленні. Компанія, де вона працювала, відкривала філію в іншому місті. Шукали досвідчених співробітників, готових до переїзду. Умови були більш ніж привабливі…
Анна заплющила очі. Може, це знак? Шанс почати все з чистого аркуша — без постійних прохань свекрухи, без поступок власними мріями?
За дверима почулися кроки.
— Аню, — покликав Максим, — можна зайти? Мама хоче обговорити деталі…
Анна мовчала, втупившись у екран ноутбука. Усередині наростало дивне відчуття — суміш образи, розчарування й рішучості. Треба щось змінювати. І змінювати кардинально. Вона відкрила пошту й почала набирати відповідь на пропозицію про переїзд. Пальці тремтіли, але з кожним словом її рішучість міцнішала.
— Аню? — знову покликав Максим.
Двері до спальні прочинилися. На порозі стояла Ольга Павлівна, а за її спиною — розгублений Максим.
— Аню, доню, чого ти ховаєшся? — свекруха пройшла в кімнату й присіла на край ліжка. — Давай поговоримо, як дорослі люди.
Анна повільно закрила ноутбук. Лист залишився недописаним, але рішення в голові остаточно визріло.
— А про що говорити, Ольго Павлівно? — вона намагалася, аби голос звучав рівно. — Ви ж усе вирішили за нас.
— Та не говори так, — свекруха м’яко посміхнулася. — Я ж бачу, як ви з Максимом живете. Гроші лежать без руху, а в мене дах тече. Хіба не логічно допомогти матері?
Анна підвелася й відійшла до вікна:
— Логічно? А наші плани, наші мрії — це, виходить, нелогічно?
— Та які там мрії, Аню? — Ольга Павлівна махнула рукою. — Море, пляж… Та все це потім. А от родина — це головне. Ми ж маємо підтримувати одне одного.
— Маємо? — Анна розвернулася до свекрухи. — Чому саме ми «маємо»? Чому моя зарплата постійно йде на ваші потреби?
Максим здригнувся:
— Аню, не треба так…
— Ні, треба! — Анна стисла руки. — Я втомилася мовчати. Кожного разу одне й те саме — термінові витрати, невідкладні потреби. А наші мрії й потреби нікого не цікавлять?
Ольга Павлівна піджала губи:
— То ось як? Для вас я чужа людина?
— Мамо, Аня не це мала на увазі, — Максим спробував згладити ситуацію. — Просто ми справді довго планували цю поїздку…
— Не виправдовуйся, Максиме, — урвала його мати. — Я все зрозуміла. Твоя дружина вважає мене чужою.
Анна втомлено потерла скроні:
— Я цього не казала. Я лише хочу, щоб із нами рахувалися. Щоб наші плани теж щось важили.
— Люба, — Максим підійшов ближче, — давай знайдемо компроміс. Можемо відкласти поїздку на кілька місяців, допоможемо мамі, а потім…
— А потім знайдеться щось іще, — гірко всміхнулася Анна. — Завжди знаходиться щось важливіше за наші плани.
Наступні дні минули в напруженій тиші. Анна з головою поринула в роботу, намагаючись якомога менше бувати вдома. Максим пробував налагодити розмову, але всі його спроби розбивалися об холодну ввічливість дружини.
А потім Анна побачила сповіщення з банку. Великий переказ на рахунок Ольги Павлівни. Руки затремтіли, коли вона набирала номер чоловіка.
— Максиме, що це? — голос Анни тремтів від стриманих емоцій.
— Пробач, люба, — у голосі Максима чулася втома. — Але мамі справді потрібні ці гроші. Я думав, ми все обговорили.
— Обговорили? — Анна різко засміялася. — Ти просто поставив мене перед фактом. Навіть не запитав моєї думки!
— А що б це змінило? — в голосі Максима промайнуло роздратування.
— Ти ж усе одно була б проти.
— Справа не в цьому, — Анна стиснула телефон. — Ти зрадив мою довіру. Це були наші спільні гроші!
— Аню, не драматизуй, — видихнув Максим. — Це ж лише гроші. Родина важливіша.
— Важливіша чого, Максиме? — тихо, але різко сказала Анна. — Важливіша поваги? Важливіша довіри?
Ввечері вони знову говорили. Точніше, говорив переважно Максим — про обов’язок перед батьками, про сімейні цінності, про те, що гроші — не головне. Анна мовчки слухала, втупившись у одну точку.
— Ти зовсім мене не слухаєш, — нарешті помітив Максим.
— Слухаю, — тихо відповіла Анна. — І розумію одне: ти ніколи не станеш на мій бік. Для тебе я завжди буду другою після мами.
— Це несправедливо, — Максим насупився. — Я ж люблю тебе, але й мама…
— Саме так — «але», — перебила його Анна. — У нас завжди є це «але». Я втомилася, Максиме. Втомилася почуватися чужою у власній сім’ї.
Анна підвелася й попрямувала до дверей.
— Куди ти? — схвильовано запитав Максим.
— Мені потрібно подумати, — вона обернулася. — Про нас. Про наш шлюб. Про те, чи є в нього майбутнє.
Анна вийшла на вулицю. Вечірнє повітря освіжило голову. У пам’яті сплив недописаний лист про переведення в інше місто. Може, настав час його закінчити?
Анна довго блукала вечірніми вулицями. Думки плуталися, але одна ідея все більше набирала сили — змінити своє життя. Вона повернулася додому, коли місто вже засинало. Максим спав на дивані, телефон зі звичним повідомленням від мами лежав поруч.
Вона тихо пройшла повз нього в спальню й увімкнула ноутбук. Недописаний лист про переведення в інше місто все ще чекав на неї. Анна глибоко вдихнула й натиснула «Відправити».
Дні потяглися повільно. Вона мовчала, Максим намагався жартувати, заговорював про поїздку, обіцяв, що «потім усе зміниться». Але Анна знала: ніякого «потім» не буде.
Коли прийшло офіційне підтвердження від компанії, вона спокійно склала валізи. Максим довго дивився на них, мов на вирок.
— Ти справді їдеш? — голос його тремтів.
— Так, — Анна вперше за довгий час посміхнулася, але усмішка була спокійною. — Я хочу дати собі шанс.
— А як же я? — у його очах було стільки розгубленості, ніби він щойно зрозумів, що втрачає її.
— Максиме, я стільки разів чекала, що ти обереш нас, а не її, — Анна стисла в руках ручку валізи. — Але завжди знаходилося «але». Мені потрібно вчитися жити для себе.
Вона поїхала тихим ранковим потягом. Місто зустріло її яскравим сонцем і запахом кави з маленьких вуличних кав’ярень. У новому офісі її зустріли тепло: колеги допомогли облаштувати робоче місце, керівник особисто привітав із початком нового етапу.
Перші тижні були важкими, але вперше за довгий час Анна відчувала легкість. Увечері вона поверталася у свою невеличку, але затишну орендовану квартиру, ставила чайник і писала у щоденнику:
“Я не тікаю. Я починаю жити.”
І щоранку, виходячи з дому, вона відчувала, що зробила правильний вибір.
Максим писав повідомлення, дзвонив. Спочатку просив повернутися, потім ображався, зрештою просто перестав наполягати. Анна відповідала рідко, але без образи. Вона відпустила минуле.
Минуло кілька місяців. Анна впевнено почувалася на новому місці, з’явилися друзі, плани на майбутнє, і навіть мрія — власна невелика квартира у цьому місті.
Одного ранку, дивлячись у дзеркало, Анна вперше за довгий час усміхнулася сама собі:
“Я нарешті обрала себе.”
