— Чому на вечерю нічого не готове, і продукти не купила? — обурено спитав чоловік у Галини. — Це страйк?
Галина стояла посеред кухні й повільно розгортала в руках свідоцтво про шлюб. Два роки. Усього два роки минуло з того дня, коли вони з Аркадієм стояли в РАЦСі й клялися одне одному у вічному коханні. Тоді їй здавалося, що попереду ціле життя, повне щастя й взаєморозуміння.
— Чому на вечерю нічого не готове, і продукти не купила? — обурено спитав чоловік у Галини. — Це страйк?
Аркадій зайшов у квартиру, як завжди, близько восьмої вечора. Високий, підтягнутий чоловік тридцяти двох років з темним волоссям і карими очима. Він працював менеджером з продажу в будівельній компанії й вважав себе здобувачем у родині. Галина ж трудилася адміністраторкою в медичному центрі, але її зарплата була майже такою ж, як у чоловіка.
— Так, Аркадію, — спокійно відповіла Галина, складаючи документ у теку. — Це страйк. Можеш вважати його безстроковим.
— Що за НІСЕНІТНИЦЮ ти кажеш? — обурився чоловік, кидаючи сумку на підлогу. — Ти що, з глузду з’їхала? Жінка повинна готувати чоловікові їжу, це твій ОБОВ’ЯЗОК!
Галина підвела на нього свої зелені очі. Їй було двадцять вісім років, русяве волосся вона зазвичай збирала в хвіст, а на обличчі не було ні грама косметики — ніколи було фарбуватися, коли зранку до вечора крутишся як білка в колесі.
— Обов’язок? — перепитала вона, і в голосі зазвучали сталеві нотки. — А твої обов’язки де, Аркадію? Чи в тебе їх НЕМАЄ?
— Я заробляю гроші! — вигукнув він. — Я чоловік у цьому домі!
— А, ну так, чоловік? — Галина невесело всміхнулася. — Чоловік, який не може навіть тарілку за собою помити? Який речі по всій квартирі розкидає? Який вважає, що прання, прибирання, готування — це виключно жіночі справи?
— Так воно й є! — вперто заявив Аркадій. — Мій батько ніколи не займався домашніми справами, і дід теж. Це жіноча робота!
— Твій батько жив в інший час, — парирувала Галина. — І твоя мати не працювала, а сиділа вдома. А я, між іншим, приходжу з роботи в той самий час, що й ти. Іноді навіть пізніше.
Почалося все місяць тому. Галина прийшла в гості до своєї подруги Марини, яка нещодавно вийшла заміж за Павла. Те, що вона там побачила, перевернуло її уявлення про сімейне життя. Павло готував вечерю, поки Марина відпочивала після роботи. Потім вони разом накрили на стіл, разом прибрали посуд. Ніхто нікого не змушував, не наказував — вони просто робили все разом.
— А в нас якось само собою так вийшло, — пояснила Марина, коли Павло вийшов з кухні. — Ми обоє працюємо, обоє втомлюємося. Негарно було б звалювати все на одного.
Галина тоді задумалася. А справді — чому вона має тягнути на собі весь побут? Вона теж працює повний день, теж утомлюється. Але приходить додому й починає другу зміну: готування, прибирання, прання, прасування. А Аркадій у цей час лежить на дивані з телефоном або дивиться телевізор.
Повернувшись додому того вечора, вона спробувала поговорити з чоловіком.
— Аркашо, — м’яко почала вона, присідаючи поруч із ним на диван. — Давай спробуємо розподілити домашні обов’язки. Я розумію, що ти втомлюєшся на роботі, але я теж утомлююся. Може, робитимемо все по черзі?
Аркадій відірвався від смартфона й подивився на неї як на божевільну.
— Галю, ти чого, того? — спитав він. — Які ще обов’язки? У мене є обов’язок — гроші заробляти. У тебе — дім утримувати в порядку. Усе логічно.
— Але ж я теж працюю! — заперечила Галина.
— Ну і що? — знизав плечима Аркадій. — Це твоя особиста справа. Хочеш — працюй, хочеш — сиди вдома. Але домашні справи — це твоя єпархія.
— Тобто ти ВІДМОВЛЯЄШСЯ мені допомагати? — уточнила Галина.
— Я не відмовляюся, — ліниво простягнув чоловік. — Просто не бачу в цьому сенсу. У кожного свої обов’язки. Ти ж не лізеш у мою роботу?
— Аркадію, це НЕСПРАВЕДЛИВО! — вигукнула Галина.
— Життя взагалі несправедливе, — філософськи зауважив він і знову втупився в телефон.
Та розмова закінчилася сваркою. Галина кричала, що він егоїст і ледар, Аркадій звинувачував її в істериках і примхах. Зрештою вона грюкнула дверима спальні, а він залишився досипати на дивані.
Після тієї сварки минув тиждень. Галина продовжувала вести господарство, але з кожним днем образа усередині неї зростала. Вона вставала о шостій ранку, готувала сніданок, збиралася на роботу. Поверталася о сьомій вечора, готувала вечерю, прибирала квартиру. На вихідних — велике прання, прасування, генеральне прибирання. І весь цей час Аркадій поводився як пан: вимагав їжу вчасно, чисті сорочки, випрасовані штани.
— Галю, де мої сірі шкарпетки? — кричав він зі спальні.
— У комоді, в другій шухляді! — відповідала вона з кухні, помішуючи суп.
— Немає їх там!
— Є, подивись уважніше!
— Та НЕМАЄ їх, кажу ж! Ти знову все переплутала!
І Галина йшла в спальню, відкривала шухляду й діставала шкарпетки, які лежали прямо зверху. Аркадій навіть не вибачався — просто забирав їх і йшов одягатися.
Одного вечора, коли вона мила посуд після вечері, а чоловік як зазвичай розвалився на дивані, щось усередині неї зламалося. Вона подивилася на гору брудних тарілок, на розкидані по квартирі речі чоловіка, на нього самого — задоволеного, ситого, абсолютно впевненого в тому, що так і має бути.
— Знаєш що, Аркадію, — сказала вона, витираючи руки рушником. — Я більше так не можу.
— Що знову? — невдоволено буркнув він.
— Я втомилася бути твоєю прислугою, — чітко промовила Галина. — Або ти починаєш допомагати мені по дому, або…
— Або що? — насмішкувато перебив її чоловік. — Підеш? Та годі, Галю. Куди ти дінешся?
— Побачимо, — загадково відповіла вона й вийшла з кімнати.
Наступного дня Галина прийняла рішення. Якщо чоловік вважає, що домашні справи — це виключно її обов’язок, то нехай спробує пожити без цього. Вона перестала готувати їжу на двох — тільки собі брала щось у кафе поряд із роботою. Перестала прати його речі, прасувати сорочки, прибирати за ним розкидані всюди предмети.
Перші два дні Аркадій харчувався бутербродами й не помічав змін. На третій день почав обурюватися:
— Галю, що відбувається? Чому холодильник порожній?
— Не знаю, — знизала плечима вона. — Напевно, тому що ніхто не купив продукти.
— То купи!
— Навіщо? Мені не потрібно, я на роботі обідаю. І після роботи вечеряю дорогою додому.
— А я? Я що, голодним маю ходити?
— Це твої проблеми, Аркадію. Сходи в магазин, купи собі їжі.
— Та ти серйозно! — заволав він. — Це твій обов’язок!
— НІ, — спокійно відповіла Галина. — Це не мій обов’язок. Я не твоя домробітниця. Або просто плати мені за роботу вдома.
Минув ще тиждень. Аркадій спочатку намагався тиснути на жалість, потім погрожував, потім обіцяв подумати над її пропозицією. Але Галина залишалася непохитною. Вона бачила, як чоловік метається квартирою в пошуках чистої сорочки, як намагається сам випрасувати штани й пропалює на них дірку, як їсть самі пельмені, тому що більше готувати нічого не вміє.
— Галю, ну годі вже! — благав він чергового вечора. — Припини цей цирк!
— Це не цирк, — відрізала вона. — Це ЖИТТЯ. Те саме життя, яке я вела останні два роки. Тільки я робила все це для двох.
— Та що ти з себе жертву будуєш! — розлютився Аркадій. — Усі жінки так живуть!
— Неправда, — заперечила Галина. — Я бачила, як живуть нормальні родини. Там чоловік і жінка — партнери, а не пан і прислуга.
— Та йди ти! — вилаявся він. — Знайшла якусь підкаблучницю й тепер мені спокою не даєш!
— Ні, Аркадію, — Галина встала й підійшла до шафи. — Це ти зараз підеш.
Вона дістала з шафи теку й простягнула чоловікові.
— Що це? — незрозуміло спитав він.
— Заява про розлучення, — спокійно відповіла Галина. — Я подала її тиждень тому. Копію зняла для тебе.
Аркадій вихопив у неї папери й пробіг очима по рядках. Обличчя його почервоніло.
— Ти… ти СЕРЙОЗНО? — прохрипів він.
— Абсолютно, — кивнула Галина. — Я зібрала речі і йду. Квартира орендна, договір на тобі, тож можеш залишатися. Або з’їжджати — мені все одно.
— Та ти не зможеш! — заволав Аркадій. — Через якесь прибирання розлучатися?!
— Не через прибирання, — похитала головою Галина. — Через неповагу. Через те, що ти вважаєш мене обслугою. Через те, що для тебе мої почуття й утома — порожнє місце.
Вона взяла заздалегідь зібрану валізу і попрямувала до дверей.
— СТІЙ! — крикнув Аркадій. — Куди ти? Давай поговоримо!
— Пізно, — кинула вона через плече. — Треба було говорити місяць тому. Скільки разів я просила це зробити, а у відповідь із твого боку тиша…
— Галко, ну не йди! — Він кинувся за нею. — Я… я подумаю над твоєю пропозицією!
— НЕ ТРЕБА напружувати свої мізки, навряд чи це в тебе вийде, — відрізала Галина, розвертаючись до нього. — Мені більше не потрібні твої роздуми. Знаєш, що я зрозуміла за ці два тижні? Що я можу чудово жити сама. Без тебе. Тому що по факту я так і жила сама, тільки ще й тебе обслуговувала.
— Я тебе утримую!
— Дурниці! — фиркнула Галина. — Ми платимо за квартиру навпіл, я сама купую собі одяг, продукти теж купую я. Яке утримання?
— Я… я до мами поїду! — пригрозив він. — Розкажу їй, яка ти невдячна!
— Їдь, — байдуже знизала плечима Галина. — Твоя мама розумна жінка, вона мене зрозуміє.
І вона пішла, залишивши приголомшеного чоловіка стояти посеред передпокою.
Аркадій не повірив, що Галина серйозно. Перші дні він був упевнений, що вона схаменеться й повернеться. Дзвонив їй по сто разів на день, писав повідомлення, але вона не відповідала. Квартира швидко перетворилася на свинарник. Брудний посуд громіздився в раковині, по підлозі валявся одяг, у холодильнику — тільки напій й пельмені.
Через тиждень він не витримав і поїхав до матері. Олена Петрівна, жінка шістдесяти років, завжди поважала невістку. Галина часто допомагала їй по господарству, возила по лікарях, просто заходила побалакати за чашкою чаю.
— Мамо, — почав Аркадій, умощуючись за кухонним столом. — У нас із Галкою розлучення.
— Знаю, — спокійно відповіла мати, наливаючи собі чаю. — Вона мені подзвонила, все розповіла.
— І ти її підтримуєш?! — обурився син.
— А що мені її не підтримувати? — знизала плечима Олена Петрівна. — Дівчина правильно зробила. Нема чого з себе пана будувати.
— Мамо, ти що несеш? — опешив Аркадій. — Я ж твій син!
— Син-то син, — кивнула мати. — Тільки нерозумний. Хорошу дружину втратив через свою лінь.
— Та вона ж НІЧОГО не робила! — спробував виправдатися Аркадій.
— Брешеш, — відрізала Олена Петрівна. — Галина мені все розповіла. Як ти речі по квартирі розкидав, як вимагав, щоб вона тобі прислуговувала. Соромно, Аркадію! Я тебе не так виховувала!
— Але ж тато…
— Твій батько мені по дому допомагав! — перебила його мати. — Так, не все робив, час інший був. Але посуд мив, продукти носив, з тобою няньчився і генеральне прибирання робив. А ти що? Вирішив, що якщо дружина працює, то вона ще й вдома має тебе обслуговувати?
— Мамо, можна я в тебе поживу? — змінив тему Аркадій. — Поки квартиру собі не знайду.
Олена Петрівна подивилася на нього довгим поглядом.
— НІ, — твердо сказала вона.
— Що? — Аркадій не повірив своїм вухам.
— Не можна, — повторила мати. — Я своє відпрацювала. Виростила тебе, вигодувала, вивчила. Тепер живи сам. Учися готувати, прати, прибирати. Може, тоді зрозумієш, що ти наробив.
— Мамо, та ти що! — благав син. — Я ж не вмію!
— Навчишся, — відрізала Олена Петрівна. — А тепер йди. І не з’являйся тут, поки не схаменешся.
— Мамо!
— ГЕТЬ! — крикнула вона так, що Аркадій здригнувся. — І ключі залиш!
Приголомшений, він вийшов з материнської квартири й поплентався до своєї орендної. По дорозі намагався додзвонитися друзям, але ті або не брали слухавку, або відмовлялися його прихистити. Виявилося, що Галина була права — нікому він не був потрібен.
Вдома його зустріла розгромлена квартира й лист від орендодавця. Той вимагав звільнити житло протягом місяця через систематичну несплату та псування майна. Аркадій упав на диван і обхопив голову руками.
— Що ж я наробив?
Він спробував ще раз подзвонити Галині, але натрапив на автовідповідач. Потім дізнався від спільних знайомих, що вона зняла невелику квартиру-студію і чудово себе почуває. А за місяць йому повідомили, що Галина зустрічається з кимось новим — чоловіком, який вміє і готувати, і прибирати, і ставиться до неї як до рівної.
Аркадій же переїхав у дешеву квартиру десь на околиці міста. По вечорах, повертаючись у свою крихітну кімнатку, він грів на плитці напівфабрикати й думав про те, як втратив усе через власну гординю. Мати так і не пробачила його, перестала відповідати на дзвінки. Друзі відвернулися, дізнавшись справжню причину розлучення.
— Сам винен, — сказав йому якось Ігор, колишній приятель. — Нормальну жінку втратив. Вона тобі не служниця була, а дружина. А ти поводився з нею як із прислугою. Ось і отримав по заслугах.
Стоячи біля вікна своєї кімнати й дивлячись на сірий двір, Аркадій нарешті зрозумів, що наробив. Але було пізно. Галина пішла назавжди, забравши з собою тепло й затишок, які він не цінував. І тільки тепер, коли доводилося самому прати одяг у тазику й їсти локшину, він усвідомив, скільки всього робила для нього дружина. І як погано він їй за це віддячив. Взагалі не віддячив. І не дякував ніколи. А тепер залишився самотнім.
