Олексій Сергійович Бережний ніколи не вірив у казки. Його життя було вибудуване на сухих цифрах, жорстких графіках і безжальних бізнес-стратегіях. У свої шістдесят він володів будівельною імперією «Олімп», яка фактично змінила обличчя столиці. Але щоранку, прокидаючись у своєму величезному будинку, де кроки відлунювали від мармурової підлоги, він відчував лише порожнечу.
Його дружина, Елеонора, була жінкою з бездоганними манерами та крижаним серцем. Їхній шлюб давно перетворився на бізнес-партнерство з підтримки статусу. Вона знала назви всіх дорогих брендів, але давно забула, яку каву любить її чоловік. Сини, Максим та Артем, виросли копіями матері — амбітні, егоїстичні, вони сприймали батька не як людину, а як джерело капіталу.
— Батьку, нам потрібно розширювати присутність у Лондоні, — говорив Максим за сніданком, не відриваючись від телефону. — Твої консервативні методи застаріли. Пора передавати кермо влади.
Олексій мовчав. Він бачив, як вони дивляться на нього — як на старого лева, чия грива вже посивіла, а кігті затупилися. Вони чекали. Чекали на його помилку, на його слабкість, на його останній подих.
Вона з’явилася в «Олімпі» спекотного липня. Мар’яна була стажеркою в аналітичному відділі. Вона не носила дорогі прикраси, як жінки з оточення Олексія, і в її погляді не було того хижого блиску, до якого він звик.
Їхня перша зустріч була випадковою. Олексій затримався в офісі до дев’ятої вечора і, проходячи повз відділ аналітики, побачив світло. За столом сиділа дівчина, оточена стосами паперів.
— Чому не вдома? — запитав він, здивувавши самого себе. Мар’яна здригнулася. Її очі кольору передгрозового неба зустрілися з його втомленим поглядом. — Я знайшла помилку в кошторисі нового житлового комплексу, Олексію Сергійовичу. Якщо ми запустимо проєкт зараз, через рік отримаємо судові позови через ґрунтові води. Я намагаюся знайти рішення.
Він підійшов ближче. Наступні дві години вони провели, сперечаючись над кресленнями. Він був вражений не лише її розумом, а й тим, як вона горіла справою. У ній він впізнав себе сорокарічної давнини — того хлопця, який не мав нічого, крім амбіцій та честі.
Дружба, яка переросла в щось більше, почалася з розмов про архітектуру, музику та книги. Олексій вперше за багато років відчув, що його слухають. Не його гроші, не його статус — а його самого.
Коли він вперше запросив Мар’яну на вечерю в невеликий італійський ресторанчик подалі від центру міста, він знав, що це початок кінця його спокійного життя. Мар’яна не просила дорогих подарунків. Навпаки, вона ніяковіла, коли він намагався щось їй купити.
— Олексію, мені нічого не потрібно, — казала вона, тримаючи його за руку. — Ти дав мені віру в те, що можна бути чесним і успішним водночас. Це дорожче за будь-які діаманти.
Але світ бізнесу тісний. Фотографії, де «старий олігарх» обіймає молоду дівчину, з’явилися в таблоїдах. Вдома Олексія чекало пекло.
— Ти зганьбив наше прізвище! — кричала Елеонора, кидаючи газету на стіл. — Ця дівчисько — звичайна утриманка! Вона обере тебе до нитки, а ти й не помітиш!
Сини були більш прагматичними. Вони найняли приватного детектива, щоб знайти на Мар’яну компромат. Але детектив лише розвів руками: чисте минуле, відмінне навчання, жодних боргів. Це бісило їх ще більше. Якщо вона не шукає грошей, значить, вона хоче отримати все — всю компанію.
Восени стан здоров’я Олексія різко погіршився. Стара хвороба серця, яку він ігнорував роками, дала про себе знати. Він лежав у приватній клініці, і єдиною людиною, яка сиділа біля його ліжка ночами, була Мар’яна. Сім’я приходила лише для того, щоб уточнити у лікарів прогнози та перевірити, чи не змінив він заповіт.
За тиждень, до відходу у вічність, Олексій викликав свого нотаріуса, старого друга Михайла. — Міша, я хочу зробити так, щоб вони отримали те, на що заслуговують. І щоб «Олімп» не став кладовищем для їхніх амбіцій.
Коли Олексій Сергійович покинув цей світ, Київ гудів тиждень. Похорон був пишним, але холодним. Елеонора в ідеально підібраній жалобі приймала співчуття, а сини вже ділили кабінети в головному офісі. Мар’яна стояла осторонь, за воротами цвинтаря, ховаючи обличчя під парасолькою.
У кабінеті нотаріуса панувала напружена тиша. Елеонора, Максим та Артем сиділи в першому ряду. Мар’яна, яку запросили за офіційною вимогою покійного, сіла біля дверей.
Михайло почав читати. Спочатку йшли дрібниці: нерухомість, автопарк, зарубіжні рахунки. Все це дісталося сім’ї. Максим навіть дозволив собі ледь помітну посмішку. Але потім почалося найцікавіше.
— Контрольний пакет акцій (60%) холдингу «Олімп» та одноосібне право на прийняття стратегічних рішень я передаю Мар’яні Коваль, — чітко вимовив нотаріус.
Кабінет вибухнув. Максим підхопився з місця, його обличчя почервоніло від люті. — Це неможливо! Він був не при собі! Ми оскаржимо це в суді! — Тихше, — перервав його Михайло. — Є додаткова умова. Мар’яна не має права продавати, дарувати або передавати в заставу ці акції протягом наступних п’яти років. Якщо вона порушить цю умову, або якщо з нею щось трапиться з вини третіх осіб, усі активи автоматично переходять у власність державного фонду допомоги дітям-сиротам.
Олексій Сергійович прорахував усе. Він знав своїх синів. Якби він просто віддав їй акції, вони б знищили її або викупили частку за безцінь. Тепер же вони були змушені оберігати її, адже в разі її відходу вони втрачали будь-який шанс колись отримати компанію.
Перші місяці були для Мар’яни справжнім випробуванням. Саботаж працівників, судові позови від сім’ї, зневажливі погляди колег. Її називали «лялькою» і «спадкоємицею через ліжко».
Але вони не врахували одного: Олексій вчив її не лише тому, як любити, а й тому, як керувати. Мар’яна виявилася жорстким менеджером. Вона першою приходила в офіс і останньою йшла. Вона знала кожен гвинтик у механізмі «Олімпа».
Через рік Максим, який намагався підставити її з великим контрактом, був змушений визнати поразку. Компанія під її керівництвом не просто втрималася на плаву, а вийшла на нові ринки, про які Олексій тільки мріяв.
У другу річницю смерті Олексія Мар’яна нарешті наважилася відкрити його особистий сейф у заміському будинку, який він заповів саме їй. Вона очікувала побачити там документи або гроші «на чорний день».
Натомість вона знайшла маленьку оксамитову коробочку та лист. У коробочці була проста срібна каблучка з гравіюванням: «Будуй своє».
Лист був коротким: «Мар’яно, якщо ти читаєш це, значить, ти впоралася. Я знав, що моя сім’я спробує тебе зламати. Але я також знав, що ти єдина, хто бачив у мені людину, а не мішок з грошима. Я дав тобі цю компанію не як тягар, а як щит. Тепер ти маєш силу захистити себе і те, у що ти віриш. Не бійся бути самотньою на вершині. Головне — залишайся людиною. Я завжди вірив у тебе більше, ніж у самого себе».
Мар’яна притиснула лист до грудей. Сльози, які вона стримувала два роки, нарешті потекли по щоках. Вона зрозуміла, що Олексій не просто залишив їй бізнес. Він подарував їй майбутнє, де вона нікому нічого не винна.
Сьогодні Мар’яна — одна з найвпливовіших жінок країни. Вона не вийшла заміж, хоча претендентів було чимало. Вона часто відвідує той невеликий італійський ресторанчик, де вони колись мріяли про неможливе.
Сім’я Олексія живе на відсотки від своїх рахунків, з кожним роком все більше занурюючись у дріб’язкові чвари. Вони так і не зрозуміли, що найбільшим скарбом Олексія була не компанія, а здатність побачити справжнє світло в океані фальші.
А «Олімп» продовжує будувати. І кожна нова будівля Мар’яни — це пам’ятник чоловікові, який вчив її, що кохання — це не володіння, а віра в іншу людину.
Автор: Наталія
