Чому твій син постійно живе в моїй квартирі? Нехай шукає роботу і з’їжджає! — утримувати повнолітню дитину я не збиралася.
Протяжний скрип дивана знову розбудив Анну посеред ночі. У вітальні явно ворушилися, і приглушений звук телевізора просочувався крізь тонкі стіни. Годинник показував третю ночі. Анна перевернулася на інший бік, накрила голову подушкою, намагаючись заглушити дратівливий шум.
— Може, сходиш поговориш з ним? — прошепотіла вона, штовхнувши сплячого чоловіка в плече.
Ігор щось нерозбірливо промимрив і продовжив мирно сопіти. На секунду Анна подумала, що варто було б встати самій і зробити зауваження, але тут же відкинула цю думку. Зрештою, не її це діло — виховувати дорослого хлопця.
Ранок зустрів Анну порожньою кавоваркою та горою немитого посуду в раковині. Олексій, як завжди, спустошив усі запаси й навіть не потрудився прибрати за собою. На столі валялися крихти, а у вітальні на дивані, загорнувшись у плед, мирно спав винуватець безсонної ночі.
Анна ввімкнула чайник і взялася складати тарілки в посудомийку. Рука намацала улюблену чашку. Пальці наштовхнулися на відбитий край.
— Ну ось і до неї дістався, — процідила Анна крізь зуби, розглядаючи свіжий скол на порцеляні. Цю чашку їй подарували колеги на ювілей фірми, і з нею було пов’язано багато приємних спогадів.
У передпокої клацнув замок — Ігор повернувся з ранкової пробіжки.
— Доброго ранку! — Ігор чмокнув дружину в щоку, не помічаючи її напруженого погляду. — Як спалося?
— Прекрасно, — Анна демонстративно побрязкала посудом. — Особливо о третій ночі під серіали твого сина.
— Він молодий, йому потрібен час звикнути, — Ігор дістав із холодильника йогурт. — І взагалі, дай хлопцеві перепочити, у нього складний період.
— У нього все життя — складний період, — відрізала Анна. — Може, варто нагадати, що йому вже двадцять чотири?
Ігор насупився:
— Знаєш, мені здається, ти надто сувора до нього. Льоша просто шукає себе.
— Шукає себе? — Анна розвернулася до чоловіка. — На моєму дивані? За мій рахунок? Вибач, але я якось не планувала утримувати дорослого хлопця у своїй квартирі.
— Він мій син! — Ігор підвищив голос. — І ця квартира теж моя!
— Формально, — парирувала Анна. — І я маю право висловлювати свою думку про те, що в ній відбувається.
Анна не стала уточнювати, що чоловік просто прописаний у квартирі. А саме житло було куплене Анною задовго до цього шлюбу. З дивана долинуло ворушіння — Олексій прокинувся і з цікавістю прислухався до розмови.
— О, привіт усім! — потягуючись, мовив хлопець. — А сніданок готовий?
Анна мовчки вийшла з кухні, залишивши чоловіків наодинці. У спальні вона взялася збиратися на роботу, з обуренням застібаючи ґудзики блузки.
Два роки тому, коли Ігор зробив їй пропозицію, все здавалося таким правильним і логічним. Дорослі люди, які пройшли через складні стосунки, які знають ціну самотності й готові цінувати просте сімейне щастя.
Перший рік справді був таким — спокійним і розміреним. Вони вдвох облаштовували побут, вибирали меблі, планували відпустку. Анна нарешті віднайшла той затишок, якого їй так не вистачало після розлучення.
Навіть рідкісні візити Олексія не напружували — хлопець приходив, спілкувався з батьком і йшов. Анна розуміла, що в Ігоря є дорослий син, і ставилася до цього з розумінням. Зрештою, їй самій не хотілося починати життя з маленькими дітьми в сорок років.
Але тепер усе змінилося. Олексій, посварившись із бабусею з боку мами, заявився до них із речами. І Ігор, не спитавши думки дружини, просто поставив її перед фактом.
— Він же не може жити на вулиці, — тільки й сказав чоловік тоді.
Анна промовчала, вирішивши не влаштовувати ж сварку у перший же вечір. Але дні минали, а ситуація тільки погіршувалася. Олексій, схоже, міцно влаштувався в них і не збирався шукати роботу чи своє житло.
Поки Анна збиралася, з кухні долинав веселий сміх — батько з сином явно чудово проводили час. Напевно, Ігор знову відпросився з роботи, щоб провести час з Олексієм.
Виходячи зі спальні, Анна з незадоволенням відзначила розкидані по коридору речі — футболки, шкарпетки, якісь провода від комп’ютера. Олексій примудрявся створювати безлад у будь-якому приміщенні, де з’являвся.
— Я йду! — голосно сказала вона, взуваючи туфлі.
— Бувай! — долинув із кухні голос Олексія.
Ігор навіть не вийшов попрощатися.
На роботі Анна ніяк не могла зосередитися. Перед очима стояла брудна раковина, розкидані речі й відбита чашка. Вона намагалася заспокоїти себе, кажучи, що це тимчасово, що хлопець скоро знайде роботу і з’їде. Але в глибині душі розуміла — без її втручання нічого не зміниться.
— Анно Сергіївно, з вами все гаразд? — молоденька секретарка співчутливо зазирнула до кабінету. — Ви якась засмучена сьогодні.
— Усе нормально, Лєно, — Анна спробувала всміхнутися. — Просто домашні турботи.
Увечері, повертаючись додому, Анна вирішила серйозно поговорити з чоловіком. Не можна більше відкладати цю розмову. Але Ігор випередив її:
— Уявляєш, Льоша сьогодні ходив на співбесіду! — радісно повідомив чоловік, зустрічаючи її в передпокої.
— Правда? — у серці зажевріла надія. — І як минуло?
— Ну… поки не взяли, — Ігор зам’явся. — Розумієш, йому потрібен час, щоб знайти щось підходяще. Не можна ж погоджуватися на першу-ліпшу роботу.
Анна стиснула зуби:
— Ігорю, скільки ще це триватиме? Твій син живе в нас уже два тижні, і за цей час…
— Аню, ну дай хлопцеві перепочити, — перебив Ігор. — Йому потрібен комфорт, щоб розібратися в житті.
— Комфорт? — Анна жбурнула сумку на тумбочку. — А мені як бути? Думаєш, мені зручно жити в безладі? Зручно щоранку збирати його шкарпетки по всій квартирі?
У цей момент із ванної долинув шум води. Анна подивилася на годинник — сьома вечора, самий час прийняти душ після робочого дня. Але ванну, як завжди, займав Олексій.
— Я поговорю з ним, — пообіцяв Ігор, бачачи роздратування дружини.
Але говорити було марно. Наступного дня Анна виявила зникнення свого зарядного пристрою. Олексій узяв його «на хвилинку», тому що свій загубив.
— Льоша, ми так не домовлялися, — не витримала Анна. — Не можна просто брати чужі речі без дозволу.
— А що такого? — Олексій знизав плечима, не відриваючись від телефона. — Ви ж із татом одна сім’я, хіба ні?
Ці слова стали останньою краплею. Увечері Анна знову спробувала поговорити з чоловіком, але їхню розмову перервав дзвінок у двері. На порозі стояла Наталя Петрівна з величезними пакетами.
— Я тут Льоші поїсти принесла, — защебетала свекруха, проходячи на кухню. — Він же у вас голодний сидить.
— З чого ви взяли? — обурилася Анна. — У нас повний холодильник їжі.
— Ну як же, — Наталя Петрівна почала викладати контейнери. — Хлопчик засмучений, йому потрібне посилене харчування. Знаєте, Анно, ви надто суворі до нього. Молодь треба підтримувати.
Анна мовчки спостерігала, як свекруха господарює на її кухні, роздаючи вказівки, куди що поставити. Наталя Петрівна наче не помічала напруги.
— І взагалі, невістко, — провадила свекруха, — ви б краще стежили за порядком. Я дивлюся, у вас тут пил усюди.
Анна вийшла з кухні, руки тремтіли. Її квартира, її особистий простір перетворилися на прохідний двір. Олексій поводився як господар, Ігор його виправдовував, а тепер ще й свекруха почала вчити життя. Увечері, виявивши чергову гору немитого посуду в раковині, Анна не витримала:
— Ігорю, це вже занадто! — крикнула вона. — Чому твій син постійно живе в моїй квартирі? Нехай шукає роботу і з’їжджає! Утримувати твою дитину я не збиралася!
— Не кричи на мого сина! — Ігор обурився. — Це і його дім також!
— Ні, це не його дім! — усередині все клекотіло. — Це наша з тобою квартира, і я не хочу, щоб він тут жив!
— Ти чуєш, що кажеш? — Ігор побагровів. — Ти хочеш вигнати мого рідного сина?
— Я хочу жити нормально! — вигукнула Анна. — Без цього вічного безладу, без чужих шкарпеток по кутках, без повчань твоєї матері!
У дверях кухні з’явився Олексій. Хлопець притулився до одвірка, з цікавістю спостерігаючи за сваркою.
— Може, вам варто роз’їхатися? — спокійно запропонував він. — Раз ви не можете прийняти мене в сім’ю.
Анна завмерла, не вірячи своїм вухам. Цей хлопець ще й поради роздає?
— Льоша має рацію, — повільно мовив Ігор. — Якщо ти не можеш зрозуміти, що мій син — частина мого життя, може, нам справді варто подумати про майбутнє наших стосунків.
Два роки шлюбу, всі плани на спокійне життя руйнувалися через утриманця, який вирішив пожити за чужий рахунок.
— Ти не розумієш найголовнішого, — Ігор підвищив голос. — Ти надто різка. Не даєш Льоші спокійно подумати про майбутнє!
— Не даю спокійно подумати? — Анна гірко розсміялася. — Два тижні він тільки цим і займається — лежить на дивані й думає! За мій рахунок!
— За наш рахунок, — поправив Ігор. — Це наша сім’я.
— Яка сім’я? — Анна підвищила голос. — Де ти бачиш сім’ю? Я бачу тільки дорослого чоловіка, який паразитує на батьківських почуттях!
— Не смій так говорити про мого сина! — Ігор грюкнув кулаком по столу.
— Чудово! — Анна рішуче попрямувала до вітальні. — Негайно збирайте свої речі. Якщо ви обоє не можете поважати мене і мої правила, то вам тут не місце.
— Ти що робиш? — Ігор кинувся слідом.
Але Анна вже збирала розкидані речі Олексія, запхуючи їх у валізу.
— Те, що мала зробити два тижні тому, — процідила вона крізь зуби. — Припиняю цей цирк.
— Тату, ти бачиш? — Олексій картинно розвів руками. — Вона просто виганяє нас на вулицю!
— Досить! — Анна поставила валізу до вхідних дверей. — Я більше не дозволю вам керувати мною. Забирайте речі і йдіть. Обоє!
— Що? — Ігор зблід. — Ти й мене виганяєш?
— Ти сам сказав — або я приймаю твого сина, або наші стосунки закінчені. Я обираю друге.
— Але це ж безглуздо! — Ігор схопив дружину за плечі. — Давай поговоримо спокійно…
— Уже наговорилися, — Анна струсила його руки. — Я просила тебе поговорити раніше. Ти не захотів слухати. Тепер я не хочу.
Телефон розривався від дзвінків — Наталя Петрівна наче відчула недобре. Анна скинула виклик.
— У тебе є година, щоб зібрати речі, — твердо сказала вона чоловікові.
Ігор повільно опустився на стілець:
— Ти це серйозно? Ти готова зруйнувати сім’ю через якийсь безлад?
— Не через безлад. Через неповагу. Через те, що ти ставиш забаганки дорослого сина вище за наші стосунки.
За годину квартира спорожніла. Анна замкнула двері. Усередині була порожнеча, але разом із нею прийшло дивовижне звільнення. Телефон знову задзвонив за годину. Наталя Петрівна.
— Як ти могла! — закричала свекруха, варто було взяти трубку. — Ти зруйнувала сім’ю! Вигнала мого хлопчика на вулицю!
— Вашому хлопчику двадцять чотири роки, — спокійно відповіла Анна. — Час уже стати чоловіком.
— Безсердечна! Ігор любив тебе, а ти…
Анна натиснула кнопку відбою. Досить. Вона більше не дозволить комусь порушувати її права і спокій.
Наступні дні пройшли як у тумані. Анна механічно ходила на роботу, поверталася в порожню квартиру, намагалася звикнути до тиші. Наталя Петрівна продовжувала докучати дзвінками та повідомленнями, Анні довелося внести її номер до чорного списку.
Поступово в квартирі ставало чистіше й затишніше. Зникли розкидані речі, брудний посуд, сліди чужої присутності. Анна почала помічати, як багато вільного часу в неї з’явилося — не потрібно було постійно прибирати за кимось, готувати на трьох, підлаштовуватися під чужі звички.
Одного ранку телефон тихо дзенькнув — повідомлення від Ігоря: «Може, зустрінемося, поговоримо?» Анна всміхнулася й видалила повідомлення. Її життя нарешті стало саме таким, яким вона хотіла — спокійним і щасливим. І вона більше не збиралася це змінювати.
