Марина стояла біля вікна своєї маленької квартири в центрі Києва, дивлячись, як осінній дощ крапає по склу.
Вона тримала в руках чашку гарячого чаю, і її думки були далекі від сірої вулиці внизу.
Сьогодні був день народження її подруги Олени, і ввечері мала бути вечірка.
Марина знала, що там буде багато квітів – букетів, які гості принесуть, як символ уваги та любові. Але для неї квіти були не символом радості, а нагадуванням про біль.
“Чому ти не любиш квіти? – часто запитували її друзі. – Всі жінки люблять, коли їм дарують квіти!” А вона тільки посміхалася і змінювала тему. Ніхто не знав справжньої причини, і Марина не поспішала ділитися.
Її дитинство пройшло в маленькому містечку, де квіти були скрізь: у садах, на полях, на святкових столах. Але для Марини вони стали прокляттям
. Коли їй було десять років, її мати, Анна, занедужала. Батько, Василь, працював на заводі і рідко бував удома, але кожного разу, коли приходив, приносив матері букет польових квітів.
“Дивися, Аню, – казав він, посміхаючись. – Ці ромашки нагадують мені твої очі. Вони такі ж світлі й чисті.” Мати усміхалася крізь біль, нюхала квіти і шепотіла: “Дякую, любий. Вони роблять мене щасливою.”
Але одного разу все змінилося. Батько прийшов пізно ввечері, з величезним букетом троянд – червоних. “Аню, це для тебе, – сказав він, ставлячи їх у вазу біля ліжка. – Я хочу, щоб ти знала, як я тебе люблю.”
Мати взяла одну троянду в руку, притисла до щоки і заплакала. “Василю, чому ти так рідко приходиш? – запитала вона тихо. –
Діти скучають за тобою.” Батько сів поруч, узяв її руку. “Я працюю для вас, для сім’ї. Але скоро все зміниться. Обіцяю.”
Тієї ночі Марина чула їхню розмову через тонку стіну.
“Ти обіцяєш кожного разу, – сказала мати. – Але квіти не замінять тебе.”
Батько мовчав, а потім говорив: “Спи, кохана. Завтра буде краще.”
Наступного ранку мати пішла в засвіти. Батько сидів біля ліжка, тримаючи в руках той самий букет троянд, які вже почали в’янути.
“Чому? – кричав він у порожнечу. – Чому я не був тут більше?” Марина стояла в дверях, дивлячись на квіти, які тепер здавалися їй зрадниками.
Вони були красивими, але принесли тільки біль. З того дня вона ненавиділа квіти. Кожного разу, коли хтось дарував їй букет, вона згадувала той ранок – запах троянд, сльози батька, порожнє ліжко матері.
Минули роки. Марина виросла, переїхала до Києва, стала успішною журналісткою в одному з провідних видань. Вона писала про життя, про людей, про історії, які надихають.
Але свою історію тримала в секреті. Друзі дивувалися:
“Марино, ти така красива, розумна, а квіти не любиш? – казала Олена, її найкраща подруга. – Минулого року на день народження я подарувала тобі орхідею, а ти її навіть не взяла!” Марина сміялася: “Олено, квіти – це не для мене. Краще подаруй книгу або шоколад.” Але всередині боліло.
Сьогодні ввечері, на вечірці Олени, все мало змінитися. Марина одягнулася в елегантну чорну сукню, зробила легкий макіяж і вирушила до ресторану “Золота Роза” – іронічно, подумала вона, адже назва нагадувала про квіти.
Коли вона увійшла, зал був прикрашений букетами: троянди, лілії, хризантеми скрізь. Гості сміялися, обмінювалися компліментами.
“Марино! – вигукнула Олена, обіймаючи її. – Ти нарешті прийшла! Дивися, скільки квітів! Це все для мене, але я можу поділитися.” Марина змусила себе посміхнутися.
“Вітаю, подруго. Ти виглядаєш чудово. А квіти… ну, вони гарні, але не для мене.” Олена закотила очі. “Знову ти за своє! Чому ти така? Всі жінки люблять квіти. Це ж романтика!”
Поруч стояв Андрій, брат Олени, якого Марина знала давно, але не дуже близько. Він був високим, з теплими карими очима і посмішкою, яка завжди здавалася щирою.
“Привіт, Марино, – сказав він. – Радий тебе бачити. Олена права, чому ти не любиш квіти? Я ось думав подарувати тобі букет на день народження, але тепер боюся.”
Марина подивилася йому в очі. “Андрію, не треба. Квіти – це не мій стиль. Краще розкажи, як твоя робота? Ти ж архітектор, правда?”
Вони сіли за стіл, і розмова потекла легко. Андрій розповідав про свій останній проект – будівництво екологічного будинку в передмісті.
“Уяви, – казав він захоплено, – будинок з сонячними панелями, зеленими дахами, де ростуть квіти і трави. Це не просто будівля, це гармонія з природою.”
Марина здригнулася при слові “квіти”, але не подала виду.
“Звучить круто, – відповіла вона. – А як ти обираєш рослини для тих дахів? Вони ж мають бути стійкими.” Андрій посміхнувся.
“Так, ми співпрацюємо з ботаніками. Наприклад, лаванда – вона витривала, пахне чудово. А ти що, цікавишся рослинами?”
Марина похитала головою. “Ні, не дуже. Я більше по словам, по історіям.”
Олена втрутилася: “Андрію, не чіпляйся до неї з квітами. Марина – загадка. Пам’ятаєш, минулого року на 8 березня вона повернула всі букети назад?
Сказала: ‘Дякую, але візьміть собі’.” Гості засміялися, а Марина відчула, як щоки червоніють. “Це правда, – підтвердила вона.
– Але в мене є причина. Просто… не люблю, коли вони в’януть.”
Вечірка тривала. Музика грала, люди танцювали.
Андрій запросив Марину на танець. “Давай, – сказав він, простягаючи руку. – Я не кусаюся, і обіцяю не говорити про квіти.”
Вона погодилася, і вони закружляли під повільну мелодію. “Ти знаєш, Марино, – шепотів він їй на вухо, – ти мене інтригуєш. Всі дівчата, яких я знаю, мріють про букети, а ти – ні. Чому?”
Вона подивилася на нього. “Це довга історія, Андрію. Не для вечірки.”
Але Андрій не відступав. Після танцю вони вийшли на балкон, де було тихо, тільки шум міста внизу.
“Розкажи, – попросив він. – Я не судитиму. Просто цікаво.”
Марина зітхнула, дивлячись на зірки. “Добре. Але це не весела історія. Коли я була малою, моя мама померла. Батько приніс їй троянди напередодні, і вони стояли біля ліжка, коли вона пішла. З того дня квіти для мене – символ смерті, в’янення. Вони красиві, але тимчасові, як життя.”
Андрій мовчав хвилину, потім узяв її руку. “Вибач, я не знав. Це сумно. Але квіти – це не тільки в’янення. Вони символізують життя, відродження. Може, тобі варто дати їм шанс?” Марина витягла руку. “Ні, Андрію. Я не готова. І не думаю, що колись буду.”
Наступні дні пройшли в рутині. Марина писала статті, зустрічалася з колегами. Але Андрій не зникав з її думок.
Він надіслав повідомлення: “Привіт. Хочу запросити тебе на каву. Без квітів, обіцяю.” Вона посміхнулася і погодилася. Вони зустрілися в маленькій кав’ярні на Подолі.
“Розкажи про себе більше, – сказала вона, сьорбаючи латте. – Чому ти став архітектором?” Андрій розсміявся. “Мій дідусь був будівельником. Він казав: ‘Андрію, будинки – як люди. Вони мають душу.’ Я хотів створювати щось вічне.”
Розмова текла годинами. Марина розповідала про свою роботу: “Я пишу про історії людей. Наприклад, вчора інтерв’ювала жінку, яка втратила чоловіка.
Вона сказала: ‘Він дарував мені квіти кожного тижня. Тепер я саджаю їх на могилі.'” Андрій кивнув. “Бачиш? Квіти – це пам’ять. Не тільки біль.” Марина задумалася. “Може, ти маєш рацію. Але для мене це все ще боляче.”
З часом їхні зустрічі стали частішими. Андрій показав їй свій проект – парк у місті, де мали посадити тисячі квітів.
“Подивися, – казав він, показуючи креслення. – Тут будуть лаванда, соняшники, все для бджіл і метеликів. Це не про в’янення, а про життя.” Марина торкнулася паперу. “Гарно. Але я не впевнена, чи зможу туди піти.”
Одного вечора Андрій запросив її до себе додому. “Я приготував вечерю, – сказав він. – І ніяких квітів, слово честі.” Вона прийшла, і вони їли пасту.
“Марино, – почав він серйозно. – Я поважаю твою історію. Але може, ти спробуєш подолати цей страх? Я не тисну, просто пропоную.” Вона подивилася на нього. “Як?” Він усміхнувся.
“Почнемо з малого. Завтра поїдемо в ботанічний сад. Не торкатися, тільки дивитися.”
Вона погодилася, хоч серце калатало. У саду квіти були скрізь: тюльпани, іриси, орхідеї. “Дивися, – казав Андрій, вказуючи на троянду. – Вона не шкодить. Вона просто є.” Марина підійшла ближче.
“Я пам’ятаю запах, – прошепотіла вона. – Той самий.” Андрій узяв її за руку. “Це минуле. А зараз – тепер.”
Там, у саду, вона розплакалася. “Чому мама пішла? – запитала вона крізь сльози. – Чому квіти були останнім, що вона бачила?” Андрій обійняв її. “Може, вони були подарунком. Щоб вона пішла з красою.”
З того дня щось змінилося. Марина почала дозволяти Андрію дарувати їй маленькі рослини – не квіти, а кактуси, сукуленти.
“Вони не в’януть швидко, – казав він. – Як наша дружба.” Вона сміялася: “Ти романтик, Андрію. Але дякую.”
Минуло кілька місяців. Вони стали парою. Одного разу Андрій сказав: “Я хочу показати тобі дещо.”
Він повів її до парку, який будував. Там цвіли квіти – море кольорів. “Це для тебе, – сказав він. – Щоб ти побачила, що квіти можуть бути радістю.” Марина взяла одну ромашку. “Дякую. Я спробую любити їх.”
Але причина її нелюбові не зникла повністю. Вона все ще згадувала матір. Та тепер, з Андрієм, вона вчилася бачити іншу сторону.
“Життя як квіти, – сказала вона одного разу. – Красиве, але крихке. Треба цінувати кожну мить.”
Їхня історія тривала. Вони подорожували, говорили годинами. “Пам’ятаєш нашу першу зустріч? – запитував Андрій. – Ти була така загадкова.” Вона відповідала: “А ти – настирливий. Але я рада.”
З часом Марина написала статтю про свою історію – анонімно, але з душею. “Квіти не завжди радість, – писала вона. – Інколи вони біль. Але з правильною людиною можна навчитися любити знову.”
І так, Марина, яка не любила квітів, знайшла кохання. А квіти стали частиною її нового життя – не як нагадування про втрату, а як символ надії.
Тетяна Малосвітня
