Старий будинок на околиці міста завжди пахнув сирістю і чужими незатишними таємницями. Соломія ненавиділа цей двір з потрісканим асфальтом і заіржавілими гойдалками ще з тих часів, як пам’ятала себе дитиною.
Відколи вони з мамою зібрали дві потертих валізи і поспіхом переїхали до бабусиної тісної двокімнатної квартири, дівчина намагалася викреслити зі свідомості все, що пов’язувало її з минулим.
Її спогади про колишню родину були схожі на розбиту скляну пляшку, об яку неможливо не порізатися. Вона досі чітко бачила той листопадовий вечір: важкі кроки батька, гуркіт валізи, яку він грубо волочив коридором, і пронизливий, надривний голос матері.
– Ти боягуз, Романе, – говорила тоді Ганна, спираючись на стіну і тремтячи від холоду та люті. – Ти просто береш і перекреслюєш десять років нашого життя. Подивися на дитину. Хоч на неї подивися перед тим, як вийти за цей поріг.
Роман тоді навіть не затримав кроку. Він лише на мить обернувся, ковзнув по обличчю малої Соломії байдужим поглядом і кинув через плече:
– Я втомився від твоїх вічних докорів, Ганно. Ти сама зробила все, щоб я більше не міг дихати поруч із тобою. Сама за все й відповідай.
Двері зачинилися з глухим стукотом. Тоді Соломії здалося, що разом із цим звуком зникла якась невидима опора, яка тримала світ рівним і зрозумілим.
Перші місяці батько все ж намагався грати роль турботливого дорослого. Він телефонував щонеділі, розпитував про оцінки в школі, а одного разу навіть наважився запросити доньку до свого нового житла. Дев’ятирічна Соломія йшла туди з надією, що все це лише страшна помилка, що тато зрозуміє свій промах і повернеться назад.
Але в квартирі під номером двадцять чотири на неї чекала зовсім інша реальність.
Ледь двері відчинилися, назустріч вибігла маленька дівчинка з двома білявими хвостиками. Вона з радісним вереском кинулася чоловікові на шию, обіймаючи його так, ніби він належав тільки їй.
– Тату, ти прийшов, – прощебетала мала. – А хто ця дівчинка.
– Це твоя старша сестричка, Марто, – спокійно і якось навіть буденно промовив Роман, ставлячи її на підлогу. – Її звати Соломія. Познайомтеся.
Марта усміхнулася широкою безтурботною посмішкою, побігла до кімнати і за секунду винесла свою порцелянову ляльку у мереживному вбранні.
– Тримай, – простягнула вона іграшку. – Це тобі подарунок.
У той самий момент із кухні з’явилася жінка з русявим волоссям, у теплому домашньому халаті. Її обличчя було вкрите ластовинням, а постать була далекою від стрункої витонченості матері Соломії.
Дівчинка відчула, як її горло перехопив колючий спазм. Вона не могла вмістити в голові, як можна було залишити її маму, найкрасивішу і найрозумнішу жінку, заради цієї чужої, звичайної тітки і цієї дитини.
Гнів затопив дитяче серце. Соломія вихопила ляльку з рук Марти, шпурнула її об підлогу і щосили наступила ногою на тендітне порцелянове обличчя. Почувся тріск.
– Не потрібні мені твої подарунки, – прошипіла дівчинка, дивлячись у перелякані очі сестри. – І ти мені не сестра.
Марта гірко заплакала, ховаючись за матір. Роман у мить почервонів від гніву, схопив Соломію за плече і силоміць витяг у коридор.
– Що ти собі дозволяєш, – глухо гаркнув він. – Хто тебе навчив такої жорстокості. Ганна постаралася. Вона з тебе робить таку саму злісну відьму.
– Не смій чіпати мою маму, – закричала у відповідь Соломія, вириваючись з його рук. – Ти зрадник. Ти нас покинув. Я ненавиджу тебе і твою нову сім’ю.
– Замовкни, – обірвав її батько. – Ти навіть не знаєш, що таке справжнє життя. Збирайся, я відвезу тебе назад. Більше ти в цей дім не зайдеш, поки не навчишся поводитися як нормальна людина.
Того вечора Ганна, дізнавшись про все, вчинила у квартирі бабусі не менш важкий допит.
– Ти чуєш мене, Соломіє, – казала вона, бліда, з палаючими очима. – Його більше не існує. Забудь це ім’я. Якщо ти ще хоч раз поїдеш до нього або щось у нього візьмеш, ти зрадиш мене. Ти мене зрозуміла.
– Зрозуміла, мамо, – пошепки відповіла мала.
Роки минали у глухій ізоляції від батьківського світу. Вони виживали втрьох: бабуся з крихітною пенсією, мама, яка розривалася на двох роботах виховательки і прибиральниці, та Соломія, яка рано подорослішала. Коли дівчині виповнилося сімнадцять, бабусі не стало. Це був перший нищівний удар, але справжнє лихо підкралося пізніше.
Ганна згасала поступово, списуючи слабкість і постійний біль у спині на втому. Коли ж вона втратила свідомість прямо серед коридору, лікарняний вердикт пролунав як вирок.
– Ситуація критична, – повідомив лікар, знімаючи окуляри і дивлячись на юну Соломію із сумішшю жалю і байдужості. – Потрібна невідкладна операція та. Без цього мова йде про місяці, можливо, тижні.
– Скільки це коштує, – тремтячими губами спитала дівчина.
Лікар мовчки написав на аркуші паперу цифру з п’ятьма нулями.
– У мене немає таких грошей, – прошепотіла вона, дивлячись на клаптик паперу. – Я працюю в кав’ярні, ми ледве платимо за комуналку.
– Шукайте родичів, позичайте, продавайте майно, – байдуже відповів медик. – Час грає проти вас.
Усі спроби знайти кошти виявилися марними. Банки відмовляли у кредитах вісімнадцятирічній дівчині без постійного офіційного доходу. Знайомі розводили руками, співчутливо відводячи погляди. Залишався лише один шлях, від думки про який холонуло всередині.
Вона їхала автобусом до старого будинку батька з відчуттям, ніби йде на страту. Ноги самі вели знайомими сходами на третій поверх. Квартира двадцять чотири. Дівчина довго стояла перед дерматиновими дверима, перш ніж наважилася натиснути на дзвінок.
Двері відчинив Роман. Він помітно постарів, у густій чуприні з’явилася сивина, а на обличчі залягли важкі зморшки.
– Соломія, – здивовано промовив він, пильно вдивляючись у неї. – Ти так виросла. Майже зовсім доросла. Проходь, чого стоїш на порозі.
На кухні пахло смаженою куркою та спеціями. За столом сиділа Тамара, яка теж змінила дівочу округлість на грузну повноту літньої господині, а біля вікна стояла струнка дівчина з довгим білявим волоссям, у якій Соломія ледь упізнала Марту.
– Добрий день, – тихо сказала Соломія, залишаючись біля дверей і не знімаючи куртки.
– Сідай з нами, випий чаю, – запропонував Роман, проте в його голосі відчувалася неприхована напруга. – Розповідай, що привело. Скільки років не бачилися.
– Мені не потрібен чай, – рівним, позбавленим емоцій голосом відповіла Соломія. – Я прийшла, бо у мене немає іншого вибору. Мамі потрібна допомога.
У кімнаті запала важка, гнітюча тиша. Тамара повільно поклала виделку на тарілку, а Марта здивовано підвела погляд від свого зошита.
– Що з нею, – глухо запитав Роман.
– Потрібна термінова операція та курс лікування. Лікар дав нам місяць, якщо не знайдемо кошти. Мені потрібні гроші, і я прошу їх у вас.
Тамара першою порушила мовчанку, скрививши губи у гіркій посмичці.
– Ось воно як. Десять років про батька й не згадувала, навіть на свята смс не написала, а як припекло, так одразу Роман став потрібен. Дуже зручно.
– Замовчи, Тамаро, – кинув Роман, але погляду на доньку так і не підвів. – Соломіє, ти повинна розуміти стан речей. У нас сім’я. Марта вступає до університету, у нас кредит за ремонт, усе розписано до копійки. Я не друкую гроші в підвалі.
– Вона була твоєю дружиною, – голос Соломії здригнувся від хвилі гніву. – Вона ростила твою доньку без твоєї допомоги, бо ті копійки, які ти надсилав як аліменти, були просто сміховинними. Невже в тобі не залишилося нічого людського.
Роман підвівся з-за столу, впершись руками в кухонну стільницю.
– Вона БУЛА моєю дружиною. Ключове слово – була. Ми розійшлися десять років тому. Ти дивишся на мене з такою ж зневагою, як і вона всі ці роки. Ви обидві згадуєте про мене тільки тоді, коли вам від мене щось треба. Чому я повинен ламати життя своїй теперішній родині заради жінки, яка мене все життя проклинала.
– Тому що вона людина, – вигукнула Соломія, відчуваючи, як очі печуть від стримуваних сліз. – Тому що ти обіцяв колись бути поруч. Яка ж ти нікчема.
– Геть звідси, – холодно сказав Роман, вказуючи на коридор. – Я не дозволю влаштовувати істерики в моєму домі. Іди туди, звідки прийшла.
Соломія рвучко розвернулася, вибігла в темний під’їзд і полетіла сходами вниз, ледве розрізняючи сходинки через завісу сліз. Гордість і розпач розривали її зсередини. Мама була приречена, а вона виявилася абсолютно безпорадною.
– Соломіє, постій, зачекай, – почувся позаду поспішний тупіт кроків.
Дівчина зупинилася на другому поверсі біля брудного вікна, важко дихаючи, і різко обернулася. Перед нею стояла Марта, накинувши на домашній светр легку куртку.
– Чого тобі треба, – вороже запитала Соломія. – Прийшла посміятися з мене. Чи ляльку свою хочеш мені знову подарувати.
Марта не відповіла на випад. Вона важко дихала після бігу сходами і тримала в руках чорну брендову коробку.
– Візьми це, – тихо сказала вона, протягуючи коробку.
– Що це таке.
– Це новий графічний планшет і професійний ноутбук. Батьки подарували мені на день народження минулого тижня. Вони хочуть, щоб я пішла на програмування чи веб-дизайн, бо це прибутково. А я ненавиджу це все. Я в музичне хочу, я пісні пишу.
Соломія розгублено дивилася на гладеньку поверхню дорогої техніки.
– Навіщо ти мені це даєш.
– Воно повністю нове, у плівці, з чеками та гарантією, – наполегливо промовила Марта. – Якщо здаси в ломбард або продаси через інтернет, виручиш дуже солідну суму. Цього, звісно, не вистачить на всю операцію, але це покриє перший курс терапії і дасть вам трохи часу.
– Я не можу це взяти у тебе, – відступила назад Соломія. – Батько тебе просто вб’є, якщо дізнається. Він вирішить, що я це вкрала.
– Не вб’є, – гірко посміхнулася Марта. – Я скажу, що загубила в транспорті або що в мене витягли в метро. Нехай кричить. Мені все одно. Твоїй мамі це зараз потрібніше, ніж мені чергова забаганка, якою мене намагаються прикувати до чужого життя.
Соломія мовчала, пильно розглядаючи обличчя дівчини. В її рисах справді проглядалося щось спільне: та сама лінія брів, такий самий розріз очей, як у неї самої.
– Чому ти це робиш, – тихо запитала старша сестра. – Я ж тебе ненавиділа весь цей час. Я розбила твою улюблену іграшку тоді, пам’ятаєш.
– Пам’ятаю, – кивнула Марта. – Я тоді довго плакала. Але потім я виросла і зрозуміла, чому ти так вчинила. Ти була просто дитиною, у якої забрали звичний світ. І в цьому не було твоєї провини. Як і моєї. Ми просто опинилися по різні боки їхніх дорослих помилок.
Марта зробила крок уперед і насильно вклала коробку в холодні руки Соломії.
– Тут усередині є блокнот, там мій номер телефону. Коли все владнається, подзвони мені. Я хочу колись просто посидіти з тобою десь у парку і показати свої пісні. Якщо ти не проти, звичайно.
– Я подзвоню, – сказала Соломія, відчуваючи, як важкий клубок у грудях нарешті розчиняється теплим, щемливим болем. – Обов’язково подзвоню, Марто. Дякую тобі.
Марта кивнула, розвернулася і швидко побігла вгору сходами, залишаючи за собою тихий звук легких кроків.
Соломія міцно притиснула коробку до грудей і вийшла на вулицю. Вечірнє повітря було свіжим і чистим. Вона знала, що попереду її чекає виснажлива боротьба за мамине одужання, безсонні ночі біля лікарняного ліжка і нескінченні тривоги.
Але зараз, стоячи посеред холодного міста, вона більше не почувалася самотньою. Світ батьківської ненависті залишився позаду, поступившись місцем чомусь значно більшому і людянішому.
Валентина Довга
