— Чому в передпокої стоять мішки з картоплею, а у ванній миється якась незнайома тітка?! Ти вирішив перетворити нашу квартиру на гуртожиток для всієї своєї далекої рідні з села?! Я не наймалася обслуговувати твій табір, який приїхав «подивитися Київ»! Хай забираються в готель! — верещала дружина, переступаючи через клунки й тюки, якими був завалений весь коридор їхньої невеликої двокімнатної квартири.
Тетяна щойно повернулася з роботи після дванадцятигодинного марафону складних квартальних звітів. Щойно провернувши ключ у замку, вона не просто побачила безлад, вона відчула її фізично. Прямо в обличчя їй ударив щільний, відчутний запах застояного поту й їдкого часнику. Увесь передпокій, який завжди сяяв чистим зі світлим ламінатом, тепер нагадувала перон провінційного вокзалу. Величезні картаті сумки, обмотані скотчем картонні коробки й два запилені джутові мішки, від яких по підлозі тяглися брудні земляні розводи. Вони перекривали прохід. На її улюбленій світлій банкетці валялися чиїсь величезні, просякнуті кислим запахом гумові чоботи й стоптані кросівки.
— Таню, ну чого ти з порога кричиш? — заметушився Сергій, виринаючи з-за гори сумок.
Він стояв посеред коридору, затиснувши між ніг ручну помпу, і з шаленством накачував величезний синій надувний матрац. Його лоб блищав від поту.
— Що тут відбувається, Сергію?! — голос Тетяни прозвучав серйозно.
— Таню, ну чого ти кричиш прямо з порога, люди ж почують, — забормотів Сергій, квапливо відкладаючи помпу убік і витираючи спітнілі долоні об джинси. — Це ж тітка Галя з Вінниці приїхала. І дядько Міша з хлопцями. Вони вирішили подивитися Київ, зоопарк там, виставку. Ну не на вулиці ж їм ночувати. Готелі зараз дорогі, а ми все-таки не чужі люди, рідня як-не-як.
— Яка тітка Галя?! Я її в очі жодного разу в житті не бачила! — Тетяна кинула свою шкіряну сумку прямо на брудний клунок, навіть не дбаючи про те, що річ може забруднитися. — Ти хоч розумієш, що в нас двокімнатна квартира на сорок п’ять квадратів, а не гумовий ангар?! Де вони спатимуть? У коморі стоячи?!
З-за тонких дверей ванної кімнати долинав шум води, що лилася, і гучне, цілком безцеремонне фиркання. Раптом вода стихла, клацнув засув, і в коридор вивалилася огрядна, неосяжна жінка років п’ятдесяти. Вона була замотана в улюблений махровий рушник Тетяни, який тепер із колосальними труднощами сходився на її широкій талії. Мокре, рідке волосся прилипло до червоного, розпаренего обличчя.
— О, господиня з’явилася! — гучно, на всю квартиру гаркнула тітка Галя, цілком не соромлячись свого вигляду перед чоловіком племінниці. Вона шльопнула босими, мокрими ногами по паркету, залишаючи за собою широкі брудні калюжі. — А ми тут з дороги сполоснутися вирішили. У вас тут гаряча вода ледве тече, напір зовсім нікудишній. Сергію, ти б сантехніка викликав, чи що. І шампунь у вас якийсь дивний, не піниться зовсім. Я півфлакона вилила, поки голову промила.
Тетяна відчула, як до горла підкочується пекучий клубок обурення. Той найдорожчий безсульфатний шампунь, який вона замовляла з-за кордону й чекала три тижні, пішов у злив на промивання цієї сільської шевелюри.
Тієї миті з кухні вивалився дядько Міша — тучний чоловік у витягнутій бордовій майці й заношених спортивних штанах. В руці він тримав надкушений шматок дорогої сирокопченої ковбаси з їхнього холодильника. За його спиною маячили двоє хлопців років десяти, які з гучним реготом копирсалися в шухлядах кухонного гарнітура, гримлячи столовими приборами.
— Привіт, племіннице! — прогув дядько Міша, активно жуючи. — Нормально у вас тут, тільки тіснувато дуже. Ми там ковбаску вашу порізали, а то з потяга жерти хочеться сил нема. Ти, Таню, давай, роздягайся, картопельки нам звари з наших запасів. Ми мішечки ж не дарма тягли. Зараз за стіл сядемо, за приїзд потроху накатим.
— Ви з глузду з’їхали?! Яка картопелька?! — голос Тетяни набув металевого, ріжучого відтінку. Вона не зробила ні кроку всередину, продовжуючи стояти біля дверей. — Хто вам дозволив ритися в моєму холодильнику?! Хто вам дозволив брати мої речі у ванній?!
— Таню, ну перестань, це ж свої! — Сергій підскочив на ноги, намагаючись загородити собою широку фігуру дядька Міші. — Люди з потяга. Навіщо ти сварку на рівному місці роздмухуєш? Ми зараз потіснимося, матраци ось тут у коридорі й на кухні постелимо. Нормально все буде. Потерпимо.
Дядько Міша перестав жувати. Його маленькі очки недобро звузилися, скануючи господиню квартири з ніг до голови. Він витер жирні губи тильною стороною долоні й сплюнув дрібний хрящик прямо на кухонний кахель.
— Ти диви, яка пані вишукалася, — прохрипів він, роблячи крок уперед і обдаючи Тетяну густим запахом цибулі. — Ми до них усією душею, з гостинцями натуральними, а вона нам тут права качає. Ми до рідного племінника приїхали. Потерпиш.
Тітка Галя, продовжуючи притримувати рушник, що розповзався, уперла вільну руку в бік і зверхньо задерла підборіддя.
— І правда, Сергію, кого ти взяв за дружину? Ми валізи розпакували, діти вже у вашій спальні на ліжку стрибають, утомилися вони сидіти на місці. А ти давай, іди до плити, нема чого тут командира з себе вдавати.
Тетяна повільно перевела погляд із нахабної фізіономії дядька Міші на розчервонілу тітку Галю, потім на чоловіка, який стояв, боягузливо згорбивши плечі. Зі спальні долинув гучний скрип пружин господарського ліжка й дикі дитячі волання, а коридором продовжувала розтікатися калюжа від мокрих ніг тітки. Квартира стрімко перетворювалася на щось незрозуміле, і Тетяна не збиралася з цим миритися ні секунди.
— Сергію, ну ти скажи своїй благовірній, хай ворушиться, — прочавкав дядько Міша, безцеремонно відсуваючи Тетяну широким спітнілим плечем, щоб пройти назад на кухню. — У нас там у синій сумці сало копчене, хай поріже тоненько. І огірочки бочкові дістане. Ми тиждень у вас гостювати будемо, тож звикайте до нормальної, здорової їжі, а не до цієї вашої міської пластмаси. Завтра зранку на виставку поїдемо, потім на Майдан Незалежності рванемо. Хлопцям треба місто показати, хай розвиваються.
На підтвердження його слів зі спальні вискочив один із «хлопців» — кремезний, стрижений під нуль хлопчисько в брудних шкарпетках, які залишали сірі відбитки на світлому килимі. У руках він міцно стискав дорогий робочий ноутбук Тетяни, використовуючи його як імпровізоване кермо від гоночного автомобіля.
— Вжжж! Дорогу! Я гоночний танк! — загорлав хлопець і, зовсім не дивлячись під ноги, на повному ходу врізався прямо в Сергія.
— Гей, Віталику, обережніше з технікою, вона ж робоча, — мляво й якось запобігливо пробурмотів Сергій. Він м’яко, ніби вибачаючись за завдані незручності, відібрав у племінника ноутбук і поклав його на завалену чужими куртками тумбочку. — Таню, ну правда, не заводься ти. Вони приїхали на тиждень усього. Родинні зв’язки треба підтримувати, ми ж сім’я. Ми з тобою на надувному матраці тут, у передпокої біля туалету ляжемо, а тітці Галі з дядьком Мішею й хлопцям наше ліжко уступимо. Вони гості, а на підлозі їм жорстко буде спати.
— Наше ліжко? — голос Тетяни був абсолютно рівним. Ця неприродна, крижана стриманість лякала значно сильніше за будь-який крик.
Вона навіть не стала знімати осіннє шкіряне пальто. Прямо у вуличному взутті, нехтуючи всі правила домашньої чистоти, вона рішуче ступила вглиб передпокою, залишаючи брудні сліди поряд із калюжами від мокрих ніг тітки Галі.
— Ну так, — спробував натягнути на обличчя миролюбну усмішку Сергій, хоча його очі боягузливо бігали з боку в бік, уникаючи прямого погляду дружини. — Їм же відпочивати повноцінно треба після довгих піших екскурсій. А ми з тобою молоді, потерпимо.
Тітка Галя, нарешті якось закріпивши на своєму неосяжному тілі махровий рушник, що розповзався, важливо закивала головою, цілком підтверджуючи слова племінника.
— Ось саме. Ми гості здалеку, нам повага належиться за правом. До того ж я на ваших сучасних ортопедичних подушках спати фізично не зможу, вони у вас якісь плоскі, як млинці засохлі. Я свої, справжні пухові привезла. Зараз Сергій їх із мішка дістане, гарненько зіб’є й перестеле всі речі. А ти давай, іди на кухню сало ріж, не стій стовпом, як нерідна.
Тетяна не зрушила з місця. Вона не стала кидатися на безцеремонну родичку, не стала кричати про вилитий у каналізацію дорогий шампунь чи з’їдену сирокопчену ковбасу. Замість цього вона повільно, з показовим спокоєм розстібнула кишеню пальта, дістала свій телефон і розблокувала екран. Кілька швидких, упевнених рухів великим пальцем — і вона відкрила браузер з пошуковиком.
— Отже так, шановні любителі Київських пам’яток, — гучно, чітко карбуючи кожне слово, мовила Тетяна, дивлячись прямо в маленькі, заплилі жиром очки дядька Міші. — Зараз я читаю вам адреси. Запам’ятовуйте, записуйте, вбивайте в навігатор. Вона читала адреси хостелів, щоб родичі з’їхали. Тільки це ніхто не зрозумів.
— Ти що верзеш, хвора?! — поперхнувся дядько Міша, витріщившись на Тетяну так, ніби в неї раптом виросла друга голова. Його щелепа відвисла, оголивши жовті від тютюну зуби. — Який ще хостел?! Ми до рідного племінника приїхали!
Тетяна не здригнулася. Вона продовжувала читати список, попри те, що її ніхто не слухав.
— Таню, негайно припини! — зашипів Сергій, грубо хапаючи дружину за рукав пальта. — Перед людьми соромно! Що ти мене ганьбиш перед усією ріднею?!
Тетяна різким, гидливим рухом вирвала свою руку зі спітнілих пальців чоловіка.
— Ганьбиш ти себе сам, Сергію, коли дозволяєш цим людям перетворювати наш дім на сміттєзвалище, — відкарбувала вона, навіть не відриваючи погляду від яскравого екрана телефона. — Наступний варіант.
— Та я тебе зараз на місце поставлю, пані міська! — заревів дядько Міша, багровіючи від обурення. — Ми нікуди не поїдемо! Ми рідня! Зрозуміла?! Ми тут жити будемо, і ти нас обслуговувати станеш!
— У вас є рівно одна година, — Тетяна натиснула кнопку блокування екрана й повільно прибрала телефон назад у кишеню. Вона подивилася на натовп незваних гостей холодним, немигаючим поглядом хижака, який загнав свою здобич у глухий кут. — Рівно шістдесят хвилин, щоб зібрати свої тюки, мішки з картоплею, пухові подушки й забиратися з моєї квартири. Якщо через годину ви все ще будете перебувати на цій території, я почну діяти за своїми правилами. Час пішов.
— Година? Ти нас на лічильник поставити вирішила?! — розкотисто, з хрипким присвистом зареготав дядько Міша. Його сміх відбився від стін тісної прихожої, більше нагадуючи собачий гавкіт. — Та ми тут сидіти будемо стільки, скільки нам заманеться! Ми до рідної людини приїхали, а ти тут ніхто, приживалка з гонором!
— Таню, закрий рота негайно! — раптом осмілівши, рявкнув Сергій.
Не промовляючи більше ні слова, Тетяна нарешті зняла своє пальто, акуратно повісила його на гачок подалі від чужих курток і стягла чоботи. Вона пройшла повз ошелешених родичів, обминаючи брудні клунки, і попрямувала прямо до маленької тумбочки в коридорі, де привітно блимали зелені індикатори інтернет-роутера. Різким, відпрацьованим рухом вона висмикнула блок живлення з розетки. Вогники миттєво погасли. Потім вона витягла з пристрою сам кабель провайдера й засунула його в задню кишеню своїх штанів.
— Ма-а-мо! Інтернет зник! Мультики не вантажаться! — тут же долинув зі спальні обурений дитячий вереск.
Тетяна розвернулася на підборах і твердим кроком попрямувала на кухню. Дядько Міша, який не чекав такої поведінки, інстинктивно відступив. Вона підійшла до стільниці, згребла в оберемок надкушену палицю сирокопченої ковбаси, забрала з обіднього столу телевізійний пульт і скинула все це в глибоку шухляду кухонного гарнітура, після чого демонстративно засунула його ногою.
— Раз ви категорично відмовляєтеся покидати мою територію й їхати в бюджетний хостел, ми змінюємо правила гри, — гучно, щоб чули всі присутні в квартирі, оголосила Тетяна. Вона оперлася попереком об кухонну раковину й схрестила руки. — З цієї секунди наша квартира отримує статус приватного комерційного підприємства. Ви хотіли жити в центрі? Чудово. Готуйте готівку.
Тітка Галя, яка весь цей час намагалася втримати на собі рушник, обурено ахнула, схопившись вільною рукою за пухку щоку.
— Ти що верзеш, ненормальна?! Яка готівка?! Ми родичі! Ми тобі гостинці привезли! У нас картопля своя, сало!
— Вашу брудну картоплю разом із мішками ви заберете з собою, — відрізала Тетяна. — А тепер слухайте прейскурант. Я повторювати не буду. Доба проживання на моїй підлозі в коридорі обійдеться вам у три тисячі гривень з особи. Використання господарського ліжка — п’ять тисяч за ніч. Разове відвідування туалету — п’ятдесят гривень. Слив води оплачується окремо за подвійним тарифом.
— Ти з кого гроші трусити надумала?! Ми до Сергія приїхали, це його дім!
— Крок у мій бік, і я включаю в рахунок компенсацію за моральну шкоду в розмірі ста гривень, — не зморгнувши оком, парирувала Тетяна, дивлячись прямо в розлючені очі огрядного чоловіка. — Продовжуємо. Тітко Галю, ваше півгодинне перебування в моїй ванній, витрата гарячої води й використання мого імпортного шампуню щойно обійшлися вам у чотири двісті гривень.
— Сергію! — заверещала тітка Галя, тупнувши мокрою ногою. — Ти чуєш, що твоя верзе?! Вона ж нас грабує серед білого дня! Угамуй свою бабу, або ми зараз самі її угамуємо!
Сергій загнано метав поглядом між наступаючою ріднею й абсолютно непробивною дружиною. Він розумів, що ситуація повністю вийшла з-під його контролю.
— Таню, ну годі, я тебе прошу, — заскиглив Сергій, комкаючи в руках край своєї футболки. — Ну які гроші? Вони ж останні копійки на квитки витратили. У них діти. Давай ми сядемо, чаю поп’ємо, заспокоїмося. Я сам за ними приберу, чесне слово. Я сам підлогу помию!
Тетяна мовчала і Сергій змінив тон:
— Я мужик у цьому домі! — загорлав Сергій. — Я сказав, вони залишаться, значить, вони залишаться! А ти зараз увімкнеш світло, вибачишся перед дядьком Мішею і підеш чистити їхню картоплю! Ти моя дружина і будеш робити те, що я накажу!
— Мужик у цьому домі? — Тетяна не відступила ні на міліметр. — Ти отримуєш сорок тисяч гривень на місяць, з яких тридцять іде на твої кредити за машину Увесь цей ремонт, меблі, техніка й навіть твої зимові черевики куплені за мої гроші. Ти навіть цю помпу для матраца вмудрився купити з моєї кредитки, бо в тебе до зарплати залишалося двісті гривень. Твоя єдина функція в цій квартирі — виносити сміття. І прямо зараз це сміття стоїть у моєму коридорі. Тож або ти виносиш його сам, або вирушаєш на звалище разом із ним.
Дядько Міша гучно видихнув через ніс. До нього остаточно дійшло, що безкоштовної відпустки в Києві не передбачається. У темряві кухні, без інтернету, телевізора й з перспективою платити за кожен квадратний метр, залишатися не було жодного сенсу.
— Збирай манатки, Галю! — хрипко, з ненавистю скомандував він дружині. — Забирай наше сало з шухляди, ці міські його не заслужили! У цьому дурдомі нормальним людям робити нічого. Тьху на вас обох!
Почалася метушня. Тітка Галя, пихкаючи й відсапуючись, кинулася до спальні виганяти дітей. Хлопці опиралися, вимагали повернути мультики, відмовлялися вдягати куртки.
Дядько Міша з шаленством запихав шматки їжі назад у безрозмірну синю сумку, зминаючи поліетиленові пакети.
— Сергію, ти не мужик, ти ганчірка! — процідив дядько Міша. — Під бабину спідницю заліз і гавкаєш звідти! Твій батько соромився б, побачивши, на кого ти перетворився!
Сергій похитнувся. Слова родича його образили.
— Та йдіть ви всі! — несподівано зірвався на вереск Сергій. — Я вас прийняв, матраци вам стелив, а ви мене багнюкою обливаєте?! Забирайтеся звідси й не повертайтеся! Бачити вас не хочу! Жодної подяки!
Дядько Міша розчинив вхідні двері. У під’їзд вивалилися галасливі діти, продовжуючи гучно нити й штовхатися. За ними, витягла свої клунки тітка Галя. Останнім виходив дядько Міша. Він зупинився на порозі, зміряв Тетяну й Сергія сповненим неприкритої образи поглядом, вилаявся й пішов.
— Забудь наші номери. Нема в тебе більше рідні, — сказав він прямо в обличчя племіннику й ступив на сходовий майданчик.
Родичі зникли з поля зору, тягнучи свої непідйомні тюки до ліфта. Звук їхніх важких кроків, скреготіння коробок по бетону й сварка поступово стихли. Двері зачинилися, відрізавши квартиру від зовнішнього світу.
Тетяна мовчки підійшла до стіни й клацнула вимикачем у коридорі. Яскраве світло нещадно освітило масштаб руйнувань. Увесь ламінат був укритий товстим шаром чорного пилу, калюжами, що розтікалися від мокрих ніг, розсипаною землею від картоплі й жирними плямами.
Сергій стояв посеред цього брудного погрому, низько опустивши плечі. Він повільно підняв очі на дружину, збираючись промовити чергову порцію виправдань, але наткнувся на погляд, у якому читалося, що говорити щось марно.
Тетяна дістала з кишені штанів кабель інтернету, недбало кинула його на забруднену тумбочку поряд із погаслим роутером. Вона переступила через розтоптану грудку вологої землі, обійшла застиглого чоловіка широкою дугою й зникла в темряві спальні, залишивши його стояти в цілковитій самотності посеред знищеного коридору…
— Ти обіцяв підлогу помити, — долинув зі спальні голос Тетяни, — і все інше вичистити після своїх родичів.
Чоловік згадав свої ж слова й пожалкував про них. Проте знав точно, що чистий дім — це буде перший крок до примирення з дружиною.
