Жінка повернулася з роботи першою й, як завжди, почала готувати вечерю. За якийсь час почула, як у замковій щілині повертається ключ — прийшов Олег. Він нерішуче зупинився на порозі кухні.
— Я сьогодні подав заяву на розлучення, — тихо вимовив він.
— Коли це сталося? — спокійно перепитала Тамара.
— Сьогодні вранці, — відповів Олег.
З її рук зісковзнула ложка, дзенькнула об підлогу. Вона мовчки нахилилася, підняла її, поклала у мийку — і знову взялася за вечерю.
— Ну що ж, гаразд, — сказала вона після паузи.
— Зачекай. Ти що, не зрозуміла, що я тобі сказав? Що означає твоє “гаразд”? — розгублено перепитав Олег.
— Я все чудово зрозуміла. Ти сьогодні подав на розлучення, — спокійно повторила жінка.
— Але чому ти так реагуєш? Ми ж прожили разом двадцять три роки! — обурено вигукнув чоловік.
— А якою, по-твоєму, має бути моя реакція? — тихо спитала Тамара. — Ти хочеш, щоб я плакала? Просила тебе залишитися? Але ж це нічого не змінить. Ти вирішив. І, здається, рішення остаточне.
— Так, я його не зміню, — сухо відповів Олег.
— Тоді для чого всі ці розмови? Якщо йдеш — то йди. Валіза і дорожня сумка стоять у комірчині. Зберися сам, будь ласка. А я маю дов’язати доньці светр, — спокійно сказала дружина.
Олег пішов у спальню збирати речі. Тамара ж узяла спиці, але петлі весь час плутались у пальцях — руки тремтіли. Вона відклала роботу, пішла на кухню й почала протирати полиці у холодильнику, перекладати продукти, аби хоч чимось зайнятися. Минуло хвилин п’ятнадцять. Потім вона зварила собі каву й сиділа у тиші, поки не почула, як клацнув замок і двері зачинилися.
Чотири місяці тому Тамара вперше відчула, що з Олегом щось не так. У нього раптом з’явився новий «друг» — Олексій. Той телефонував майже щовечора. Потім Олег почав їздити з ним на риболовлю — і завжди з ночівлею. Це здавалося дивним, адже Олег не любив риболовлю.
Потім були ресторани — «дні народження друзів», «чоловічі компанії». Тамару ніколи не запрошували. А десять днів тому він раптом сказав, що почувається погано й перебереться спати у доньчину кімнату. Донька навчалася у Польщі, тому у її кімнаті ніхто не ночував.
— Томо, я не хочу тебе наражати на небезпеку. Сама бачиш, скільки зараз вірусів ходить, — пояснив він.
Тепер Тамара знала, що це була за «хвороба». У телефоні нова кохана чоловіка була записана просто — «Олексій».
Три дні в домі стояла тиша. Тамара, як і раніше, ходила на роботу, готувала, прибирала — тільки тепер усе це було лише для себе. А потім пролунав несподіваний дзвінок. Телефонувала Ірина — жінка, яка разом із чоловіком орендувала Олегову квартиру.
— Тамаро Вікторівно, нам зателефонував Олег Сергійович і сказав, щоб ми звільнили квартиру. Ми, звісно, шукаємо нове житло, але поки що нічого пристойного не знайшли. Можна нам залишитися ще хоча б на місяць? — запитала Ірина.
— Ірино, розумію, але тут справа в іншому, — спокійно відповіла Тамара. — Ми з Олегом розлучаємося. Та квартира належить йому, тож усі питання щодо оренди доведеться вирішувати безпосередньо з ним.
Коли Тамара виходила заміж, у неї була власна двокімнатна квартира, у якій вони жили всі ці роки. А в Олега — невелика однокімнатна у гарному районі, яку подружжя здавало в оренду. Ці гроші колись добре виручали, особливо коли Тамара сиділа у декреті.
Тепер жінка зрозуміла: у нової обраниці Олега свого житла немає. Саме тому він і вирішив виселити квартирантів — готує місце для неї. На вихідних до Тамари приїхала дочка Марія — студентка. Додому вона навідувалася лише на канікули та свята.
— Мамо, що сталося? Я говорила з татом, і він сказав, що подав на розлучення та пішов із дому, — схвильовано запитала Марія.
— Класика жанру, доню, — спокійно відповіла Тамара. — У тата, бач, велике кохання. Подав на розлучення й пішов.
— Мамусю, але як же ти? Ви ж стільки років разом прожили…
— Не хвилюйся, рідна. Звісно, важко, але можна витримати. Я впораюся. Ми розійшлися цивілізовано — він забрав лише свої речі, валізу і дорожню сумку. Тепер житиме у своїй однокімнатній квартирі.
Тільки Тамара недовго тішила себе спокоєм. Наступного дня, коли Марія повернулася до міста, зателефонував Олег.
— Тома, у моїй квартирі тільки плита й холодильник. Все посуд потрібно замінити, постелі немає, та й багато чого бракує. Завтра заїду — давай чесно поділимо все майно навпіл. Я б хотів забрати мікрохвильовку, кавоварку, а міксер і мультиварку залиш собі, — запропонував він.
— Добре, — відповіла Тамара. — А на чому ти повезеш усе це добро?
— Ну як на чому? На своїй машині, — знизав плечима Олег.
— Ага. Тільки, любий, якщо ми говоримо про поділ спільно нажитого, то й авто поділимо чесно. Машина ж нова — ми її два роки тому разом купували.
— Але ж тобі навіщо автомобіль? У тебе навіть водійського посвідчення немає, — здивувався він.
— А мені він і не потрібен. Просто продамо машину, а я на свою частку куплю собі нову кавоварку, мікрохвильовку — ну й усе, що ти вирішив забрати, — усміхнулася Тамара.
— Тож сядь, Олеже, й гарненько подумай, — додала вона м’яко. — Чи вигідно тобі ділити все порівну? Бо тоді доведеться ділити й машину. Може, краще самому докупити речі у свою квартиру?
Після цієї розмови Олег надовго замовк. Здається, він добре зважив пропозицію колишньої дружини — і вперше за всі ці місяці зрозумів, що Тамару недооцінив.
Їх розлучили швидко — спільного майна не ділили, дітей неповнолітніх не мали. Коли вони вийшли з РАЦСу, Олег попрямував до стоянки, а Тамара — до зупинки маршрутки. Більше вони не бачилися.
Спершу Тамара відчувала дивну порожнечу. Ніби світ зупинився, і треба було навчитися жити у ньому заново. Тепер не потрібно було ні підлаштовуватися, ні враховувати чиїсь звички — тільки свої. Вона снідала тим, що хотіла, дивилася улюблені програми, і нарешті знову почала читати книжки, на які раніше не вистачало часу.
На вихідних Тамара навчилася насолоджуватися тишею. У червні вона разом з Мариною поїхала до моря. Два тижні солоного вітру, теплих вечорів і легкого серця — наче промили душу. Повернувшись додому, Тамара відчула, що справді відпустила минуле. Аж раптом пролунав дзвінок.
— Добрий день, Тома, — почула знайомий голос. Це була колишня свекруха, Ольга Валеріївна. — Мені треба з тобою поговорити про Олега.
— Але ж минув майже рік, як ми розлучилися, — спокійно відповіла Тамара. — У мене до нього жодних претензій, думаю, і в нього до мене також.
— Річ не у претензіях, — зітхнула Ольга Валеріївна. — Йому дуже важко, Томо. Його нова… ну, та, через яку він пішов, — залишила його. Знайшла собі багатшого і подалася до столиці. Він осунувся, схуд, очі потьмяніли. Ходить, жартує, удає, що все гаразд, а я ж бачу — там порожнеча.
— Мені шкода, звісно, — м’яко сказала Тамара. — Але він дорослий чоловік, йому сорок шість років. І без моєї участі має вміти зібрати себе докупи. У мене своє життя, свої плани. Що ж ви від мене хочете?
— Розумію… але я мати, — голос Ольги Валеріївни затремтів. — Бачу, що він кається, що пішов. Він втратив не лише тебе, а й дочку. Марія ж навіть гроші, які він на карту перекинув, повернула. Я знаю, як тобі непросто самій її тягти. Поговори з нею, будь ласка.
— Марія доросла, — спокійно відповіла Тамара. — Підробляє в кафе, влаштувалася на літо, сама справляється. І вирішити, спілкуватися з батьком чи ні, вона має сама. Я не буду їй нічого казати.
Вона поклала слухавку й довго сиділа мовчки біля вікна. Небо надворі було чисте, осіннє — спокійне, як її душа. Тамара вперше зрозуміла: пожаліти когось, не значить любити. І часом найкраща допомога тому, хто колись зрадив, — не втручатися.
Тома слухала свекруху і тихо посміхалася. Рік розлучення загартував її — вона більше не чекала милостей від життя, не шукала справедливості у чужих вчинках і не жила минулим.
Вдома вона організувала свій ритм: робота, дочка, хобі, книги. Кожен день вона починала з ранкової кави й планування власного часу, а вечорами дозволяла собі маленькі радості — перегляд улюблених фільмів, прогулянки, рукоділля. Тиша й спокій ставали її найкращими супутниками.
Марія закінчила навчання й повернулася до матері. Знайшла роботу далеко від дому, проте хотіла бути поруч з мамою. Дівчина швидко дорослішала, проявляла самостійність і відповідальність, а Тамара підтримувала її, не втручаючись у кожну деталь життя. Мати й донька навчилися цінувати свою незалежність і спокій.
Про Олега вони майже нічого не знали. Час від часу Марія думала про батька, але ніколи не обговорювала цю тему з мамою. Тома ж навчилася приймати: минуле залишається минулим, а щастя будується лише на власних рішеннях і внутрішній свободі. І хоч іноді спогади про роки шлюбу з Олегом з’являлися в її думках, вони більше не викликали образи. Натомість дарували усвідомлення: життя триває, і воно належить лише їй.
