— Чули останні новини? До Миколаївни, кажуть, онука привезли! — сказала одна з бабусь, що сиділа на лавці біля єдиного магазину в селі.
— Та невже в неї онук є? Звідки? — запитала інша.
— Та ж Світлани, мабуть! — стверджувала третя.
— Якої Світлани? Вона скільки разів приїжджала, завжди сама.
— А великий хлопчисько?
— Та років дев’ять, на вигляд.
— Ото диво!
Баби обговорювали найсвіжішу цього тижня новину. До Євдокії Миколаївни Горлової приїхав онук. Вже великий. Чого ж раніше не приїжджав? Інших-то, он, щоліта привозять. А в Миколаївни ніхто й не знав, що він існує.
І потяглися сусідки до будиночка з синім парканом: хто за сіллю, хто сказати, що молоко у магазин завезли, а хто просто, повз пройти, начебто у справі. Та Євдокія швидко ці плітки припинила:
— Чого злетілися, як сороки? Ну гість приїхав. Нема тут чого видивлятися.
Образилися жінки, засудачили з новою силою.
— Он, як заговорила. Ну, прийди вона до мене ще за чимось.
— Соромиться показувати. Хлопчисько, кажуть, блаженний, ніби не від світу цього.
— Та ти що? — сказала інша бабуся.
— А то. Чого ти думаєш, вони його стільки років ховали.
Шепотілися, а самі, раз-пораз, та й поглядали на двір Миколаївни задивлялися.
— Бабусю, а Бог є?
— Є, Микитко, як не бути.
— А він усім-усім допомагає?
— Добрим допомагає, а злим — ні.
— Бабусю, а я добрий?
— Добрий, онуче.
— Значить, Бог і мені допомагати стане?
— Не покине тебе своєю милістю.
— Бабуся, а «милість» — це від слова «милий»?
— Так, Микитушко, йди, займися чимось.
— Бабусю, я малювати?
— Малюй, дитятко, малюй.
Невисокий світленький хлопчик дістав альбом, налив води в стару чашку з відбитою ручкою й торкнувся пензликом паперу.
«Господи, славний який!» — думала вона, дивлячись з ніжністю на тонку шийку й давно не стрижені пасма волосся. — «Невже й мені на старості літ утіха…»
Вона таємно перехрестилася на темну ікону в кутку. Донька Світлана росла у Євдокії вільною, в нерозумну й сварливу людину вродилася. Сама Дуня нізащо б не пішла заміж за Петра, та покійний батько наполіг на цьому шлюбі. І Дунька, як покірна дочка, суперечити не стала. Петро був господарем справним, але відзначався характером крутим і неспокійним. Міг на жінку руку підняти, на посиденьках за словом у кишеню не ліз, спалахував, як сірник, від будь-якого, здавалося образливого, слова. І відійшов у вічність несподівано.
Залишилася Євдокія зі Світланою. Донька росла гордою, неласкавою. Після восьмого класу поїхала в місто, до технікуму. Та так і залишилася там. Кілька разів приїжджала в село до матері. Завжди сама. Від материних питань відмахувалася, про себе не розповідала, в гості не запрошувала.
А тут, нещодавно, привезла в дім хлопчиська, тихенького, усмішливого. Каже, син. Євдокія Миколаївна так і сіла. Виявилося, донька в місті заміж вийшла, народила хлопчика. А син якийсь не такий виявився, лікарі постановили. Світлана, не довго думаючи, від нього й відмовилася. Тільки батько хлопчика з таким її рішенням не погодився. Микитку собі забрав, і всі роки сам ростив. З донькою не розлучався, щоб проблем не було, але разом не жили. Світлана — своїм життям, чоловік з сином — своїм.
Але трапилося лихо: батько хлопчика щось необережно зробив. Помилки великої припустився і отримав реальний термін — три роки. Довелося Світлані Микитку забирати. Тільки не потрібен він їй, був і є. Привезла матері: якщо, мовляв, і тій не до двору припаде, треба в інтернат визначати.
А Євдокія Миколаївна, як побачила ці очі волошкові, та лляні м’які волосики, сказала доньці: «Ти куди хочеш їдь, а онука — не віддам!» І Микитка одразу до неї потягнувся. «Бабусю Дуню», та «бабусю Дуню». А їй на серці тепло. Ніхто ж раніше так не називав.
Микита тим часом закінчив малюнок. Глянула Євдокія й мимоволі захопилася: сонце жовте, небо синє, а по небу ангел летить, з волошковими очима.
— Бабусю Дуню, тобі подобається?
— Подобається. Молодець ти, Микитушко. Славну картинку намалював.
— Тато каже, що я, коли виросту, стану художником.
— А ти сам як хочеш?
— Я не знаю поки. Я, бабусю Дуню, хочу так зробити, щоб усі люди добрими були. А така робота хіба є?
— На будь-якій роботі можна так працювати, щоб людям було краще жити.
Микита задумався.
Помалу звик онук до життя у бабусі. Та й Євдокія менше тривожитися стала. Хлопець слухняний, розумний. Що ж з того, що міркує не так, як інші діти. Виросте, навчиться. Вона вже й до вчительки побігала. У себе-то Микитка в школу не ходив, з вчителями займався, що додому приходили.
Арина Євгенівна знання у Микити перевірила, по голові погладила.
— Можу я, Євдокіє Миколаївно, з вашим онуком і вдома займатися. А тільки хай він у вересні до школи приходить. Учнів у нас мало, не як у місті, впораємося.
Як дізнався хлопчик, що з іншими дітьми вчитися буде, зрадів. Кинувся до вчительки, обійняв:
— Вам Бог обов’язково допоможе! Бабуся каже, що він добрим допомагає. А ви дуже добра!
— Звідки ж ти знаєш, Микито? Ти ж мене перший раз бачиш.
— Я просто бачу. А хочете, я вас намалюю?
— Дуже хочу! — Усміхнулася вчителька.
І намалював. Бабуся так і здивувалася: начебто, й не те щоб схоже, а тільки глянеш, і одразу зрозуміло, хто на портреті. Видно, що Арина Євгенівна, але тільки інша якась.
— Як же це, Микитушко, у тебе виходить?
— А це, бабусю Дуню, душа в учительки така. Я її так побачив. Можна мені віднести малюнок?
— Іди, миленький.
Вчителька довго на портрет дивилася, похвалила Микиту, а коли він додому побіг, похитала головою вслід:
— Важко тобі буде в цьому світі, хлопчику.
По-різному ставилися до Євдокіїного онука в селі. Хто не злобливо дивився, а хто й пальцем біля скроні крутив, коли хлопчисько не бачив. Незвичним здавався він місцевим, не таким, як інші.
Сусід Євдокіїн після чергової пиятики, розбурхавшись, пішов на жінку з палицею. Хлопчисько через дірку в паркані на двір проліз, вчепився у величезного чоловіка:
«Дядьку, на людей з палкою не можна!» Той, хоч і п’яний, остовпів, палицю опустив. Сусід, протверезівши прийшов. Пробачив його Микита. Подивився своїми ясними очима:
— Дядьку, та ви ж хороший! Тільки не бійтеся більше. А то, коли у вас синочок народиться, він із вас приклад братиме.
— Який синочок? — Чоловік аж поперхнувся. — Ну, Миколаївна, і хлопець у тебе.
А ввечері прибіг, поманив Євдокію в сіни:
— Значить, тобі Машка сказала, що дитину чекає?
— Ти про що, Іване?
— Хлопчисько твій вранці про сина говорив.
— Та мало що маля сказати може.
— Та в тому-то й річ, що, за всіма статтями, бути мені батьком. Тільки вона сама ще точно не знає, аналізи здати треба. — Іван з подивом дивився на жінку. — Ну, сусідко, і онучок у тебе.
Так і повелося, де якась сварка чи біда, Микитка тут як тут. Дивиться, усміхається, що з нього взяти, блаженний. Тільки більше косились дорослі. А задиристі сільські хлопчаки, на диво, не чіплялися. Ледь починалася серед них сварка, з’являвся Микита. Ображеного пожаліє, ворогів помирить, гру для всіх вигадає. Цікаво з ним хлопцям. Хоч і дивний.
«Миротворець ти наш!» — сказала якось вчителька Арина Євгенівна, погладивши Микитку по голові.
А коли в школу пішов, так і взагалі всі здивувалися. Може, в математиці хлопчик не дуже сильний виявився, зате в розповідях йому рівних не було. Будь-який урок міг так відповісти, що хлопці забували вертітися й, роззявивши роти, слухали нового учня.
— Ти, Микитушко, може, письменником у нас станеш? — Сміялася Євдокія Миколаївна.
— Не знаю, бабусю Дуню. — Знизав плечима онук. — Я не вирішив поки.
Ішов якось Микита зі школи через міст. Дивиться, внизу, в ополонці, парубочиться хтось. Придивляється. Максим! Чіпляється руками за тонкий лід, а той кришиться. Кинувся на допомогу.
— Не підходь, Микитко, провалишся! — Кричить Максим. — Біжи за старшими.
Хотів Микитка послухатися, та бачить, сил у Максима вже зовсім немає. Поки за допомогою добіжить, поки назад, потоне друг. Скинув хлопець куртку, розмотав шарф і поповз. Лід тріщить — Микита повзе, вода крижана шкіру обпалює — повзе Микита, шарф поперед себе простягає.
— Тримайся, Максимко!
Ухопився товариш за шарф. Тягне його Микита, назад рушив. Не витримав лід, і ось уже обоє парубочаться в холодній воді, тримають одне одного, як можуть. Помітили їх чоловіки з берега, витягли обох. Схопили в оберемки й по домах рознесли.
Побачила Євдокія онука, руки затремтіли. Давай швидше гріти його, травами відпаювати. Не допомогло. Захворів Микитка. Метиться в маренні, палає весь. Євдокія на ікону в кутку хреститься. Чує слабенький голосок з ліжка:
— Бабусю Дуню, не плач. Ти ж сама казала, що добрим людям Бог допомагає. Ось він нам з Максимкою допоміг не потонути.
А Максим тим часом, під вікном ходить. Шкода йому Микиту. Переживає, що через нього все сталося. Мати вдома нападала, та хіба від цього легше.
Не допомогли хлопчикові бабусині трави. Довелося до лікарні в місто везти. Довго хворів Микитка. Євдокія Миколаївна всі очі проплакала. Подивиться на малюнки, по стінах розвішані, й у сльози. Вчителька Арина Євгенівна теж свій портрет розглядала, рукою гладила. А потім запропонувала хлопцям листи Микиті написати. Ох, і старалися. Хто писав, хто малював, хто підробку клеїв.
І ще один сюрприз для хлопчика берегла бабуся: лист від батька. Він і Євдокії Миколаївни написав. Що живе в поселенні, буде дуже старатися звільнитися достроково й приїхати до них. Дізнавшись, що Євдокія до онука збирається, потяглися в дім і сусіди. Гостинці понесли. «Не можна до лікарні-то стільки.» — Відмовлялася вона. А люди йдуть і йдуть…
— Бабусі, чули? До Миколаївни онучок вернувся!
— Та ти що! Слава тобі, Господи, видужав!
— Вернувся наш миротворець!
— Ой, Машо, здоровенька! Родити-то коли тобі?
— Та до весни. Лікарі сказали, син у нас з Іваном буде!
— Ну, дай Боже! Дай Боже!
— Бабусю Дуню! Знаєш, я зрозумів. Неважливо, ким будеш, коли виростеш. Просто треба бути добрим, так? І тоді все-все вийде!
Микитка дивився на бабусю своїми волошковими очима, а на картинці, прикріпленій до старої стіни, летів по блакитному небу маленький ангел…
