Ірина стояла біля кухонного вікна, дивлячись на осінній дощ, що барабанив по даху їхнього старого будинку в маленькому містечку на околиці Києва.
Вона тримала в руках чашку з гарячим чаєм, але не пила – думки були далеко. Чоловік, Петро, щойно повернувся з роботи, скинув чоботи в коридорі і тепер бурмотів щось про родичів.
Його слова врізалися в її свідомість.
– Чуєш, Ірино, родичі мої їдуть з села, дивись щоб стіл ломився від страв і м’ясного було побільше. Не як минулого разу, коли ти навіть не привіталася, – з докором буркнув чоловік, кидаючи куртку на стілець.
Ірина повернулася, її очі блиснули гнівом, але вона стрималася. Петро завжди був таким – прямолінійним, як трактор у полі.
Вони одружилися п’ятнадцять років тому, коли вона ще була молодою дівчиною з великими мріями про життя в столиці, а він – міцним хлопцем з села, який працював на заводі.
Тепер мрії зів’яли, як квіти восени, а життя перетворилося на рутину: робота, дім, діти. Двоє синів – старший, Андрій, уже підліток, а менший, Максим, ще в школі.
Але родичі Петра… О, ті родичі завжди були джерелом проблем.
– Петре, я не глуха, чую, – відповіла Ірина спокійно, але з ноткою образи. – Минулого разу я була хвора, ти ж знаєш. Голова боліла так, що ледь на ногах стояла. А твої родичі… Вони приїхали без попередження, о шостій ранку, і одразу почали скаржитися на все: на пил у коридорі, на холодну каву, на те, що я не посміхнулася.
Петро сів за стіл, налив собі склянку води і ковтнув, ніби намагаючись згасити вогонь усередині.
– Хвора, не хвора – родина є родина. Тітка Марія з дядьком Степаном їхали з села цілий день, везли картоплю, сало, варення. А ти навіть “добрий день” не сказала. Вони досі згадують: “Та Ірина твоя, Петре, така горда, наче з панів”.
Ірина поставила чашку на стіл з такою силою, що чай вихлюпнувся.
– Горда? Я? Я працюю на двох роботах – в аптеці і ще прибираю в сусідів, щоб твої сини мали що їсти! А твоя тітка Марія… Вона завжди дивиться на мене, як на служницю. “Ірино, а чому ти не печеш пиріжки, як моя невістка?” Або “Чому в тебе вдома не так чисто, як у селі?” Я не витримую цього, Петре!
Чоловік зітхнув, потер скроні. Він знав, що дружина права, але родинні зв’язки для нього були святою справою. У селі, де він виріс, сім’я – це все. Батьків рано не стало, тітка Марія виховувала його, як сина. Тепер вона з дядьком і кузинами їхали на тиждень – святкувати день народження Петра, який мав бути за два дні.
– Гаразд, Іро, не гарячкуй. Цього разу все буде інакше. Я допоможу. Скажи, що треба купити – м’ясо, овочі? Я поїду на ринок завтра вранці.
Ірина сіла навпроти, дивлячись йому в очі.
– Добре. Треба свинину для шашлику, курку для супу, ковбаси домашньої. І овочів – картоплі, моркви, буряка для борщу. А ще фруктів, бо твоя тітка любить компот. І не забудь про хліб свіжий.
Але, Петре, обіцяй, що цього разу ти не дозволиш їм мене ображати. Минулого разу дядько Степан сказав: “Ірино, ти така худа, мабуть, не годуєш Петра як слід”. Я ледь не заплакала.
Петро взяв її руку в свою, велику і мозолясту.
– Обіцяю. Вони мої родичі, але ти – моя дружина. Якщо що – я скажу.
Так почалася підготовка до приїзду родичів. Наступного дня Ірина взяла вихідний в аптеці, а Петро поїхав на ринок. Діти, Андрій і Максим, допомагали вдома.
Андрій, високий шістнадцятирічний хлопець з копицею русявого волосся, мив підлогу, бурмочучи під ніс.
– Мамо, чому ми маємо так старатися для цих родичів? Вони завжди приїжджають і скаржаться. Тітка Марія минулого разу сказала, що мій комп’ютер – то лиха штука, і краще б я в полі працював.
Ірина посміхнулася, миючи посуд.
– Бо це родина твого тата, Андрію. В селі так заведено – шанувати старших. А тітка Марія… Вона з іншого покоління. Для неї комп’ютер – як космічний корабель.
Максим, дев’ятирічний пустун з веснянками на носі, бігав по кухні, допомагаючи різати овочі.
– А я люблю, коли вони приїжджають! Дядько Степан завжди привозить цукерки з села. І розказує історії про вовків у лісі!
– От бачиш, – сказала Ірина, – не всі так погано думають.
Петро повернувся з ринку з повними сумками. Він розклав усе на столі: свіже м’ясо, блискучі яблука, великі качани капусти.
– Дивись, Іро, я купив найкраще. Свинина – з ферми, не з супермаркету. І ще ковбасу копчену, як ти просила.
Вони разом почали готувати. Ірина маринувала м’ясо для шашлику, додаючи цибулю, спеції, оцет.
– Петре, пам’ятаєш, як ми вперше познайомилися? Ти приїхав до міста на ярмарок, а я продавала квіти. Ти сказав: “Дівчино, твої очі як небо влітку”. А тепер… Родичі, сварки.
Петро обійняв її ззаду.
– Я й досі так думаю. Не хвилюйся, все буде добре.
Але глибоко в душі Ірина відчувала тривогу. Минулого разу, два роки тому, родичі приїхали несподівано. Тітка Марія, повна жінка з сивим волоссям, зібраним у пучок, одразу почала командувати:
“Ірино, чому в тебе борщ не червоний? Треба більше буряка!” Дядько Степан, худорлявий чоловік з вусами, сів за стіл і почав розказувати історії з села, але кожна друга фраза була з докором: “У місті ви розбалувані, не знаєте, що таке справжня праця”. А кузини – сестри Петра, Оксана і Наталя, молоді жінки з дітьми, хихикали і шепотілися: “Ірина така міська, не вміє навіть курку забити”.
Ірина тоді мовчала, бо була хвора. Але Петро не захистив її, лише сміявся з жартів. Це боліло найбільше.
Тепер вона вирішила: цього разу все буде по-іншому. Вона приготує найкращий стіл, привітається першою, усміхнеться. Може, навіть розповість якусь історію, щоб розрядити атмосферу.
Наступного дня родичі приїхали. Автобус з села прибув о десятій ранку. Тітка Марія вийшла першою, несучи велику сумку з дарами: банки з соліннями, мішок картоплі.
– Петре, синку! – вигукнула вона, обіймаючи племінника. – Як же ми скучили! А це Ірина? О, виглядаєш краще, ніж минулого разу. Не така бліда.
Ірина посміхнулася, простягаючи руку.
– Добрий день, тітко Маріє! Рада вас бачити. Проходьте, будь ласка. Ми все приготували.
Дядько Степан потиснув руку Петрові, кивнув Ірині.
– Добре, що цього разу зустрічаєте. Минулого разу ми думали, що нас не чекають.
Оксана і Наталя, з дітьми на руках, увійшли слідом. Оксана, старша, з рудим волоссям, сказала:
– Ірино, як справи? Діти виросли! Андрію, ти вже як чоловік.
Вони сіли за стіл у вітальні. Ірина почала подавати закуски: салати, ковбасу, хліб.
– Сідайте, будь ласка. Ось олів’є, як ви любите, тітко Маріє.
Тітка скуштувала, кивнула схвально.
– Непогано, Ірино. Але в селі ми додаємо більше майонезу. А м’ясо де? Петро обіцяв шашлик.
Петро засміявся.
– Зараз, тітко. Я мангал розпалю. Хлопці, Андрію, Максиме, допоможіть дядькові.
Поки чоловіки пішли надвір, жінки залишилися на кухні. Наталя, молодша кузина, з довгим чорним волоссям, запитала:
– Ірино, а ти все ще працюєш в аптеці? В селі роботи мало, але повітря чисте. Може, переїдете до нас?
Ірина налила чай.
– Ні, Наталю, нам тут добре. Діти в школі, Петро на заводі. А в селі… Я не звикла до такого життя.
Тітка Марія хмикнула.
– Міське життя – то ілюзія. В селі справжнє: земля, корови, свіже молоко. Пам’ятаєш, Петре, як ти в дитинстві допомагав на фермі?
Петро, повернувшись з двору, відповів:
– Пам’ятаю, тітко. Але тепер у мене сім’я тут. Ірина старається.
Обід почався. Стіл дійсно ломився: борщ червоний, як рубін, вареники з картоплею, шашлик соковитий, салати, компот. Дядько Степан підняв чарку з горілкою.
– За родину! Щоб ми завжди збиралися отак.
Усі випили. Розмова потекла вільніше. Оксана розповідала про село:
– У нас цього року врожай добрий. Картоплі стільки, що не знаємо, куди дівати. А в місті, чула, ціни кусаються.
Ірина кивнула.
– Так, Оксана. Але ми справляємося. А розкажи, як твої діти? Маленький Іванко вже ходить?
Оксана посміхнулася.
– Ходить і бігає! Вчора перекинув відро з молоком. Кричав: “Мама, то не я!”
Усі засміялися. Навіть тітка Марія розслабилася.
– Ірино, а ти вмієш робити сир? В селі ми самі робимо.
– Ні, тітко, не вмію. Але можу навчитися. Розкажіть рецепт.
Тітка оживилася, почала пояснювати:
– Береш молоко свіже, додаєш сироватку, нагріваєш до 40 градусів…
Розмова тривала довго. Діти гралися надворі, чоловіки курили на ганку. Дядько Степан розповів анекдот:
Сміх лунав по дому. Але ввечері, коли всі сіли за вечерю, напруга повернулася. Тітка Марія, скуштувавши пиріг Ірини, сказала:
– Смачно, але тісто не таке пухке, як у мене. Ти, Ірино, мабуть, не дала йому вистоятися.
Ірина стиснула губи, але Петро втрутився:
– Тітко, Ірина старалася цілий день. Пиріг чудовий.
Тітка здивувалася.
– Та я не скаржуся, просто раджу.
Наталя додала:
– У селі ми печемо в печі, не в духовці. Смак інший.
Ірина не витримала.
– Знаєте, я не з села, але я стараюся. Минулого разу ви сказали, що я не привіталася, але я була хвора. А тепер… Я приготувала все, а ви все одно критикуєте.
Запала тиша. Тітка Марія подивилася на неї.
– Ірино, дитинко, ми не хотіли образити. Ми просто звикли до свого. Вибач, якщо щось не так сказала.
Петро взяв слово:
– Давайте не сваритися. Ми родина. Розкажіть краще про село. Як там дід Федір? Він ще живий?
Дядько Степан кивнув.
– Живий, 90 років. Розказує історії.
Знову сміх. Напруга спала. Вечір минув у розмовах. Ірина зрозуміла, що родичі не злі – просто інші. Вони з села, де життя жорстке, а слова прямі.
Наступні дні були повні подій. Вони поїхали до парку, гуляли містом. Тітка Марія вперше побачила метро.
– Ой, Петре, це як печера! Як ви не боїтеся?
Петро сміявся.
– Звикаєш, тітко.
Діти гралися з кузинами. Андрій показав комп’ютер Оксаниним синам.
– Дивись, це гра. Треба будувати замок.
Хлопчик здивовано:
– А в селі ми будуємо з дерева!
Ірина з тіткою Марією готували разом. Тітка вчила її робити сир.
– Отак, Ірино, мішай повільно.
– Дякую, тітко. Я не думала, що це так просто.
Вони розговорилися. Тітка розповіла про своє життя:
– Я рано овдовіла, виховувала Петра як сина. Він був таким пустуном! Одного разу втік до лісу, шукали цілу ніч.
Ірина поділилася своїм:
– А я мріяла стати лікарем, але не склалося. Тепер в аптеці працюю.
Тітка обійняла її.
– Ти добра жінка, Ірино. Петро щасливий з тобою.
Приїзд родичів тривав тиждень. Було багато розмов, сміху, маленьких сварок, але й примирень. Коли вони їхали, тітка Марія сказала:
– Дякуємо, Ірино. Цього разу все було чудово. Приїжджайте до нас у село.
Ірина посміхнулася щиро.
– Обов’язково, тітко.
Петро обійняв дружину, коли автобус від’їхав.
– Бачиш, все добре. Ти молодець.
Ірина кивнула.
– Так, але наступного разу – твоя черга готувати.
Вони засміялися. Життя тривало, а родинні зв’язки стали міцнішими.
Наталія Веселка
