— Чужі діти хоч увагу приділяють своїм матерям, а своя — тільки гроші просить, — зітхнула мати.
Марина стояла перед комодом, тримаючи в руках кілька складених купюр. Вона повільно відкрила скриньку, оббиту темно-синім оксамитом, і акуратно поклала гроші просто на оксамитову подушечку — туди, де вже лежали золоті сережки, подарунок на минулий день народження.
Кожного першого числа місяця вона повторювала цей ритуал. Не зі звички, а радше з внутрішньої потреби. Так вона заспокоювала совість, наче ставила галочку навпроти слова «обов’язок».
З кухні долинав слабкий запах кави, бурмотіння телевізора й рідкісний стук ложки об чашку. Там, за столом, сиділа мати — Тамара Василівна, сухенька, охайна, з вічним пучком на потилиці.
Марина знала: зараз у телевізорі чергова мелодрама. Але мати дивилася не заради сюжету — їй просто потрібно було, щоб хтось говорив у домі, щоб не було надто тихо.
Марина важко зітхнула й подивилася в дзеркало. Втомлене обличчя, легкі зморшки, синці під очима. У тридцять два вона почувалася набагато старшою.
— Господи… — тихо сказала вона собі. — Хоч би трохи відпочити.
Вона відкинула з обличчя пасмо волосся, взяла зі стільця сумку й озирнулася. Кімната здавалася маленькою, наче зжалася за ці роки. Ті самі шпалери, ті самі старі штори, запах нафталіну й пилу. Тільки їй здавалося, що повітря стало важчим.
Марина оплачувала тут усе — комуналку, телефон, ліки, продукти. Вона відчувала відповідальність, наче несла на плечах не тільки цю квартиру, а й усе життя матері.
І все ж щоразу, коли вона приносила гроші, у серці залишалося неприємне відчуття — наче робить недостатньо.
З кухні донісся голос:
— Маришо, ти там? Чай поставила, будеш?
— Ні, мам, не встигаю, — відповіла Марина. — Я тільки зайшла ненадовго.
— Знову робота? — у голосі прозвучав легкий докір.
— Угу. Завтра звіт здавати, треба дописати.
— Ну хоч поїж чогось, — зітхнула мати. — Вічно ти все на бігу…
Марина взяла пальто, перевірила телефон і попрямувала до дверей. Вона знала: розмова все одно відбудеться. Як завжди, коротка, суха, але з підтекстом.
Марина вийшла з кімнати, намагаючись говорити бадьоро:
— Мам, я гроші поклала. На все вистачить, як завжди. Якщо щось знадобиться — зателефонуй, добре?
Тамара Василівна повільно відірвала погляд від екрана телевізора. На обличчі — ні усмішки, ні подяки, тільки втома й легке невдоволення.
— Дякую, — промовила вона сухо. — Ти вже йдеш?
— Так. Я тільки продукти привезла — молоко, сир, яблука, банани…
— Фрукти, — протягла мати з тим самим відтінком, від якого Марина внутрішньо стиснулася. — А ось у Раїси Федорівни донька нещодавно з Туреччини приїхала. Привезла корзину фруктів, я навіть назв таких не чула!
— Мамо, — Марина видихнула, намагаючись не дратуватися. — Я купила тобі все потрібне. Навіщо тобі екзотика? У тебе потім шлунок болітиме.
— Я й не прошу, — мати взяла в’язання й демонстративно опустила погляд на спиці. — Просто до слова сказала. Раїсина донька адже теж не багачка — перукарка. Але ніколи з порожніми руками не приходить: то парфуми принесе, то шарфик, то квіти. Дрібниця, а приємно. Бо видно — людина про тебе пам’ятає.
Марина мовчала, відчуваючи, як у серці закипає щось гаряче й образливе.
— Я теж про тебе думаю, мамо, — нарешті промовила вона. — Я хочу, щоб у тебе було все: їжа, ліки, тепло. Хіба цього мало?
— Головне, звісно, — зітхнула Тамара Василівна. — Але, знаєш, коли ти просто залишаєш гроші й ідеш… усе це якось холодно. Я тобі все життя шкарпетки в’язала, борщі варила, а тепер… наче в касу прийшла.
Марина опустила очі.
— Мамо, ну ти ж знаєш, я працюю без вихідних. У мене клієнти, співробітники, звіти…
— А в Раїси донька теж працює, — перебила мати. — Але знаходить час. От і думаю, може, я сама винна, що виростила таку… ділову жінку.
— Мамо! — голос Марини здригнувся. — Це несправедливо.
— Я не дорікаю, — зітхнула та, хоча в очах читався саме докір. — Просто нудно мені, Маришо. Тихо. Телевізор, в’язання, чай. А тут хоч хтось зайде, розмова. Розумієш?
Марина стояла, не знаючи, що відповісти. Всі її старання — оплата рахунків, покупки, турбота — раптом здалися порожніми.
Вона кивнула, натягнуто посміхнулася:
— Гаразд, мам, я побігла. Зателефоную ввечері.
— Біжи, — сказала мати, не відриваючись від в’язання. — Робота важливіша.
Коли двері за нею зачинялися, Тамара Василівна тихо пробурмотіла:
— Наче в касу прийшла. У Раїси донька хоч з гостинцем приходить…
А в Марини стиснулося серце. Вона вийшла на сходи і вперше за довгий час відчула себе винною за те, що живе своїм життям.
Марина сиділа в машині, не вмикаючи двигун. У салоні стояла тиша — тільки тихе цокання годинника на панелі. Слова матері, кинуті мимохідь, наче тягнулися за нею шлейфом:
«Наче в касу прийшла… Раїсина донька хоч з гостинцем приходить…»
Вона стиснула кермо, намагаючись не дати волю емоціям. Дурниця плакати через такі фрази, вона ж доросла, самостійна жінка. Але всередині все кипіло.
— Чому їй завжди мало? — прошепотіла вона. — Я плачу за квартиру, купую все, що потрібно. Що ще?
Телефон завібрував — повідомлення від клієнта, потім ще одне, потім дзвінок. Але Марина не відповіла. Вона не могла. У горлі стояв клубок, очі пекло.
Пізно ввечері вона все ж повернулася додому. У квартирі — півморок, ноутбук відкрито, таблиці на екрані, а в голові — порожнеча.
Вона машинально відкрила месенджер і написала: «Мамо, усе гаразд? Ти вечеряла?» Відповідь прийшла за кілька хвилин: «Так, усе нормально. Дивлюся серіал.»
Ні крапки, ні усмішки, ні сердечка. Холодно, ніби між ними не мати й донька, а бухгалтер і клієнт.
Марина вимкнула екран і пішла на кухню. На ходу вона зловила себе на думці: так, мама права. Вона дійсно приїжджає, кладе гроші — і їде. Наче відкуповується.
Але ж інакше не можна! Якщо вона не працюватиме — хто все оплатить? Хто купить ліки, продукти, оплатить ремонт?
Вона згадала, як мати одного разу сказала:
— Ти в мене сильна. Справжня опора.
І ось тепер, коли вона дійсно стала цією «опорою», виявилося, що мати хоче не надійності, а тепла.
Увечері Марина зателефонувала.
— Мамо, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно, — я тут подумала… Може, у вихідні сходимо кудись? У кіно, наприклад.
— Ой, не знаю, — відповіла Тамара Василівна втомлено. — Куди вже мені. Та й тобі ніколи, все робота твоя.
— Мамо, ну я ж пропоную.
— Та я розумію, Маришо, просто… сил нема. Дякую, звісно.
Марина заплющила очі. Усе, що б вона не сказала, впиралося в стіну.
— Гаразд, відпочивай, — сказала вона тихо. — На добраніч.
— І тобі, доню, — відповіла мати, і в її голосі почулося щось м’якше. — Не переживай. Я все розумію.
Але саме ці слова — «Я все розумію» — стали останньою краплею. Тому що мати не розуміла. А Марина не вміла пояснити.
Наступний день тягнувся нескінченно. На роботі Марина не могла зосередитися. Колеги щось обговорювали, клієнти писали, дизайнери сперечалися — а вона ніби була не тут. Щоразу, заплющуючи очі, бачила скривджене обличчя матері.
«Я тобі все життя шкарпетки в’язала, а ти мені — гроші приносиш… як у касу.»
Ця фраза крутилася в голові весь день. Вона намагалася відмахнутися, але не виходило.
Після обіду Марина вийшла на вулицю, купила кави й, не помітивши як, опинилася біля старого парку, де колись гуляла з мамою.
Вона згадала, як вони сиділи на лавці з морозивом. Мама тоді сміялася, поправляла їй волосся й казала:
— Пам’ятай, Маришко, головне — не багатство, а увага. Іноді одна квітка дорожча за тисячу гривень.
І раптом стало нестерпно гірко. Всі її «подарунки» за останні роки — це перекази, чеки, квитанції. Жодної речі, яку мати могла б потримати в руках, згадати, усміхнутися. Крім продуктів, які швидко закінчувалися.
Вона згадала, як у дитинстві мама вміла дарувати дрібниці: зошит з кольоровою обкладинкою, цукерку «Пташине молоко», в’язані рукавиці з оленями. Щоразу це була подія.
А що вона, Марина, подарувала матері за останні роки? Тільки гроші. Практичні, потрібні — але бездушні. Вона відчула, як клубок підкочується до горла.
— Господи, — прошепотіла вона. — Я ж просто не думала. Мені здавалося, я роблю правильно.
Увечері Марина скасувала всі зустрічі. Вона дістала телефон, відкрила список магазинів і почала гортати — сувеніри, квіткові крамниці, майстерні. Їй хотілося подарувати щось особливе, просте, але живе. Вона зрозуміла: їй потрібно не «відкупитися», а прийти. Просто прийти — з теплом, без виправдань.
У цей момент всередині щось клацнуло, ніби після довгої темряви засвітилася лампочка. Вона посміхнулася вперше за кілька днів і сказала вголос:
— Завтра я поїду до неї. Не з грошима. З чимось справжнім.
Ранок почався з несподіваної легкості. Марина прокинулася без будильника, вперше за довгий час не відчуваючи втоми. Вона заварила собі кави, відкрила ноутбук, але швидко його закрила — працювати сьогодні не хотілося. Вона вирішила: день буде присвячений тільки мамі.
На вулиці дув прохолодний вітер, але сонце світило яскраво. Марина йшла містом, зазираючи у вітрини. Квіткові крамниці, сувенірні кіоски, магазини посуду — усе здавалося однаковим, бездушним.
— Ні, не те, — шепотіла вона собі, — потрібно щось особливе. Щось… наше.
В одному магазині їй запропонували дорогий шарф, в іншому — парфуми з нотками жасмину. Продавчиня посміхалася, кажучи:
— Вашій мамі сподобається!
Але Марина хитала головою. Усе було надто химерним, чужим.
Вона вже майже здалася, коли біля Центрального ринку помітила літню жінку, яка продавала кімнатні рослини. На прилавку стояли десятки горщиків — фіалки, бегонії, кактуси, і раптом погляд Марини зачепився за пишну герань із яскраво-червоними квітами.
Вона завмерла.
— Оцю, — сказала вона, підходячи ближче. — Скільки коштує?
— Для хорошої дівчинки — недорого, — посміхнулася продавщиця. — Герань — квітка домашня, тепла. У кого вона цвіте, там мир і злагода.
Марина посміхнулася у відповідь.
— Тоді беру.
Того ж дня вона зайшла до улюбленої кондитерської матері й купила коробку еклерів — ті самі, які Тамара Василівна завжди брала на свята.
Коли вона йшла додому з пакетом, серце билося як у школярки: хвилююче, радісно й трохи страшно.
А раптом мама знову образиться? Скаже — нащо витратилася? Або просто не зрозуміє? Але вона вирішила ризикнути.
На сходах Марина зупинилася, глибоко вдихнула й відчинила двері своїм ключем.
— Мамо, я це… я до тебе, — крикнула вона, знімаючи взуття.
З кухні вийшла Тамара Василівна у фартуху, здивована, але насторожена.
— Маришо, що сталося? Знову щось купила? Я ж казала, нічого не треба…
Марина мовчки дістала з пакета герань.
— Ось, — сказала вона тихо. — Пам’ятаєш, у нас така на підвіконні росла, коли я маленька була?
Мати завмерла. Кілька секунд вона просто дивилася на квітку, потім підійшла ближче, обережно провела пальцями по пелюстках.
— Господи… Герань… Червоний цвіт, як у тієї самої. Пам’ятаю. Звісно, пам’ятаю.
Голос її затремтів. Вона сіла на стілець і видихнула:
— А я ж учора… наговорила тобі… Не зі зла, Маришо. Просто… от у Раїси донька все з гостинцями, а я подумала, що моя… тільки гроші шле. Дурепа.
— Мамо, — Марина поставила квітку на підвіконня й обняла її за плечі. — Не кажи так. Я просто не розуміла, що тобі потрібне не практичне, а живе. Я думала, роблю правильно.
— Ти в мене й так хороша, — прошепотіла мати, змахнувши сльозу. — Просто хотілося… тепла.
Вони довго сиділи на кухні. Мати заварила чай, дістала варення й еклери. Марина сміялася:
— Мамо, пам’ятаєш, як я в дитинстві намагалася спекти еклери й спалила деко?
— Пам’ятаю, — розсміялася Тамара Василівна. — І ще пам’ятаю, як ти потім плакала, бо я сказала, що «кулінарія — не твоє». А тепер ти все можеш, навіть еклери купити без приводу.
Марина посміхнулася. Кімната раптом стала затишною, як колись у дитинстві. На підвіконні — герань, червона, жива, тепла. На столі — чай, солодощі, два голоси, які не сперечаються, а слухають одне одного.
Пізніше, коли Марина вже збиралася йти, вона знову підійшла до комода.
Там стояла скринька, та сама, куди вона завжди клала гроші. Вона відкрила її й акуратно поклала купюри — звичним, ритуальним жестом. Але цього разу зверху поклала маленьку листівку з намальованою кицькою та написом: «Обіймаю міцно-міцно!»
Тамара Василівна помітила це, але нічого не сказала. Тільки подивилася на доньку довгим, теплим поглядом.
— Дякую тобі, доню, — тихо сказала вона. — Головне, що прийшла… і не з порожніми руками.
Марина посміхнулася.
— Мам, я, здається, нарешті зрозуміла, що ти мала на увазі. Не важливо, скільки я приношу. Важливо, навіщо.
— От і добре, — сказала мати, підійшовши й погладивши її по щоці. — А решта — дурниці.
Вони попрощалися біля дверей. У коридорі пахло свіжим хлібом і ваніллю. Марина, виходячи, озирнулася: герань стояла на підвіконні, освітлена сонцем. У її червоних квітах ніби відбивалося все: примирення, любов, дім.
Вперше за довгий час Марина йшла сходами без важкості в серці. Вона знала, що тепер кожен її візит буде іншим. Не формальним, не обов’язковим — а справжнім.
І нехай гроші, як і раніше, лежатимуть у скриньці, але поверх них завжди знайдеться місце для маленької листівки, квітки або просто слів — «Мамо, я люблю тебе».
