Рейсовий автобус, відхилившись від щоденного маршруту, здійснив незаплановану зупинку біля дитячої поліклініки. Молода чорнява жіночка подякувала водієві й по черзі вивела із салону четверо малюків. Автобус за хвилину вирушив далі, в напрямку автостанції.
– Важко нині виховувати стільки дітей: і нагодувати треба, і одягнути. А не дай Боже, захворіє, то це жaх! – пожаліла молоду маму одна із пасажирок.
– А чого варто лише виносити і нарoдити, – підтримала її сусідка.
– Та то чужі діти. Двійко її, а двійко чужих узяла. Робити не хоче, а гроші отримувати на дітей від держави кожен любить, – встряла в розмову односельчанка із репухатим обличчям та великою бородавкою на носі.
Читайте також: Чому взагалі не можна відзначати 40-річний ювілей
І звідки у суспільстві беруться такі носії негативу та любителі обливати брудом порядних громадян?
Валентина вже другий тиждень з маленькою донечкою Олею перебуває в лікарні. Лікар під час ранішнього обходу повідомив, що хвороба відступила і незабаром вони поїдуть додому. Радість заполонила її душу. В селі її зачекалися коханий чоловік Кость та маленький Святослав, який дуже сумує за мамою і сестричкою. Встаючи вранці і лягаючи ввечері, малюк допитується батька: «А коли мама і Оля повернуться?»
Кость і Валя після одруження декілька років щасливо жили у великому місті, де купили житло і мали роботу з гарною зарплатнею. Та не буває в житті все так гарно і гладко. До влади прийшли реформатори та інвестори. Усе старе зруйнували, розікрали, розпродали, а нового не збудували. Внаслідок такої шаленої діяльності тисячі людей залишилися без роботи та засобів до існування. Виживали, як уміли. Хто на ринок реалізатором влаштувався, а дехто з горя почав у чарку заглядати.
– Кохана, а повернімося в село?! Корівку заведемо, поросят і кроликів купимо. Працюватимемо біля землі і діти голодними точно не будуть, – запропонував голова сімейства, знаючи наперед, що дружина скрізь і завжди підтримає його.
Зробили поверхневий ремонт у батьківській хатині, що декілька років стояла пусткою, і перевезли свій нехитрий багаж. Наступної весни на городі з’явилася велика теплиця з ранніми сортами овочів, зачервоніли рівненькими рядочками полуниці та зацвіли молоденькі щепи. Щоранку біля двору зупиняється молоковоз і господиня виходить до нього з повною дійницею. Працьовиті люди ніколи і ніде не пропадуть. Була б лише мета у житті і бажання працювати.
Валентина подивилася на донечку, яка спала, взяла мобільний телефон і тихенько вийшла з палати. Не додзвонившись додому, присіла на лавку в парку, що поряд з лікарнею. Мабуть, чоловік порається, а телефон залишив у будинку. Валя вирішила ще декілька хвилин зачекати, а потім зателефонувати ще раз. Костя обіцяв у день їхнього повернення приготувати обід і спекти великий пиріг.
Усміхнулася і враз почула позаду себе чиєсь схлипування. Поряд на іншій лавочці сиділа дівчина, майже підліток, її щоками текли рясні сльози. Валентина не залишилася байдужою до чужого горя і намагалася заспокоїти її. Таня, так звали дівчину, розповіла, що вона мати-одиначка і що має двох хлопчиків. Сама виросла в дитячому будинку, а після смeрті своєї матері успадкувала частину будиночку і повернулася до рідного міста.
Роботи немає, житло в авaрійному стані, тому комісія з міськвиконкому постановила, що дітей треба відправити спочатку до притулку, а потім до інтернату, позбавивши матір будь-яких прав. Тетяна в розпачі, вона не хоче, щоб її хлопчики-горобчики повторили її долю. Допомоги чекати нізвідки, хоч іди та тoпися чи вiшайся. Валентина помовчала, а потім іще раз зателефонувала чоловікові. Цього разу Кость відразу підняв слухавку.
– Костянтине Костянтиновичу, ти колись мріяв про велику сім’ю. Твої мрії здійснюються.
Жінка розповіла чоловікові кількома словами про горе, що спіткало її нову знайому. Наступного дня Кость віз додому дружину з донечкою і Тетяну з двома хлопчиками – Кирилком та Микиткою. Жінка почала називати подружжя батьками, а хлопчики – дідусем та бабусею. Згодом Тетяна влаштувалася на роботу, розпочала робити ремонт у своєму будиночку, періодично провідує своїх хлопчиків, які незабаром підуть до школи.
Теплого літнього вечора Кость сидить на пеньочку біля веранди, п’є запашну каву з улюбленого горнятка і розповідає мені про своє життя-буття, про плани на майбутнє.
– Отак я і став молодим дідусем. Нічого страшного. Все буде добре. Чужих дітей не буває.
Олег БАБІЙ
