Частина 2
Але Артем так не вважає. Я готувала вечерю, а Софія намагалася вчити історію за маленьким кухонним столом, бо в її кімнаті Артем влаштував собі «склад» і постійно там кричав, граючи в онлайн-ігри.
— Оленко, — тихо сказала Софія, — мама каже, що цього місяця не зможе оплатити мені курси англійської. Каже, що Артему треба було терміново лікувати зуби, і вона віддала все.
Я відчула, як ніж у моїй руці здригнувся. — Зуби? — перепитала я. — Він вчора замовив доставку суші на Тисячу п’ятсот гривень. Хіба так лікують зуби? У цей момент на кухню зайшов Артем.
У шовковому халаті, з новим айфоном у руці. — Чого шепочетеся? — зверхньо спитав він. — Про курси мрієте? Софія, вчися по ютубу, зараз усе безкоштовно. А мені реально треба було до лікаря. І взагалі, я тут подумав… Вам обом треба посунутися. Я хочу здати одну кімнату знайомому, щоб мати хоч якісь кишенькові гроші.
— Ти що, здурів? — я розвернулася до нього. — Це квартира батьків! Тут живе Софія! Де вона має бути? — Десь поміститься. У залі на теж непогано. Я — старший, я відповідаю за цю нерухомість, поки батьків немає.
І якщо ви будете качати права, я просто зміню замки, коли ви підете на роботу чи в школу.
Мама мені довіряє. Вона знає, що я — єдиний, хто збереже «родове гніздо». Він засміявся — тим самим сухим, пихатим сміхом, який так нагадував нашого рідного батька. Йому було байдуже на іспити сестри, на втому батьків, на те, що я працюю на двох роботах, щоб ми могли хоч якось харчуватися і оплачувати комуналку. Він бачив лише свої потреби.
Я дивилася на Софійку. Вона пригнула голову, намагаючись стати непомітною. У п’ятнадцять років вона почувалася вдома як у гостях у злого вітчима, хоча справжній вітчим Сергій робив усе, щоб вона мала цей дім. — Ти нічого не здаси, Артеме, — сказала я твердо. — І ти більше не забереш жодної гривні, яка призначена для навчання Софії. — І що ти зробиш? — він підійшов ближче, дихаючи мені в обличчя зверхністю. — Побіжиш скаржитися мамі? Вона тебе не послухає.
Ти для неї — функція. Ти та, що прибере, нагодує і «потерпить». А я — її син. Її гордість. Ти програла цю війну ще в день свого народження. Він вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд. Я зрозуміла: час терпіння закінчився. Бабусі з дідусем немає, батьки далеко і засліплені любов’ю до первістка. Софія плаче на кухні.
Якщо я не зроблю крок зараз, він просто знищить наше життя, перетворивши цю трикімнатну квартиру у Вінниці на пам’ятник своєму паразитизму. Я взяла телефон і почала шукати номер адвоката, який займається майновими спорами.
Більше ніякої «економії на собі». Тепер я буду економити на його нахабстві. Судова повістка стала для Артема холодним душем, якого він не чекав. Його впевненість у власній недоторканності розсипалася в той момент, коли він побачив печатку на документі. Почалися тижні криків, прокльонів і маніпуляцій, від яких стіни нашої вінницької квартири здавалися липкими від бруду. Але я більше не слухала. Я заблокувала його в усіх месенджерах і спілкувалася лише через адвоката.
Зрештою, під тиском доказів і того, що Сергій — мій вітчим — відмовився далі оплачувати його забаганки, Артем з’їхав. Він пішов не красиво. Він вивіз усе, що зміг: дрібну техніку, яку купували батьки, дорогі меблі з «своєї» кімнати, навіть штори, які мама колись обирала з таким трепетом. Квартира залишилася напівпорожньою, зі слідами від цвяхів на шпалерах і гнітючим мовчанням у коридорах.
Зараз у суді триває процес розподілу часток. Це довга і виснажлива тяганина, де кожен крок — це паперова війна.
Артем намагається довести, що він має право на більшу частину, бо він «утримує дитину», хоча всі знають, що дитину утримує мама з Італії. Все це зависло в повітрі, як важка хмара перед грозою. Ми живемо в цій квартирі з Софійкою, але відчуття дому зникло. Залишилися просто квадратні метри. Проте найважчим став не розрив із братом. Найважчим став розрив із мамою. Я перестала з нею спілкуватися. Вже три місяці я не піднімаю слухавку, коли бачу її ім’я на екрані.
Вона пише мені довгі повідомлення, сповнені болю, докорів і благань: «Оленко, він же твій брат», «Навіщо ти виносиш сміття з хати?», «Ти ж була такою доброю дівчинкою». Але всередині мене щось вигоріло. Кожне її слово викликає в мене лише фізичну нудоту. Я відчуваю величезну, непідйомну образу, яка росла в мені всі ці двадцять п’ять років. Образу за те, що вона дозволяла так з нами чинити. За те, що вона бачила, як я доношую лахміття, і мовчала.
За те, що вона знала, як Артем ображає Софійку, і виправдовувала це його «важкою долею». Я не можу пробачити їй того, що вона добровільно зробила мене «функцією», «затичкою», «сильною Оленкою», на якій завжди можна було зекономити.
Вона була дорослою. Вона мала нас захистити. А натомість вона роками підгодовувала монстра, який зрештою ледь не знищив нас усіх. Іноді я розмовляю з татом Сергієм. Він телефонує мені пізно ввечері, коли мама вже спить або в іншій кімнаті.
Його голос звучить втомлено, він постійно кашляє — роки на італійських будовах не пройшли даремно. — Оленко, — тихо каже він, — ти тримайся. Я знаю, що тобі важко.
Я гроші на навчання Софійці відклав окремо, на твою картку скину, щоб ніхто не знав. Вибач мені, що я не зміг змінити все раніше. Ти ж знаєш маму… вона за Артема очі викличе.
— Знаю, тату, — відповідаю я, і в моєму голосі з’являються сльози. — Але чому я маю бути сильнішою за вас усіх? Я дивлюся у вікно на вечірню Вінницю. Місто живе своїм життям, люди поспішають у свої домівки, де, можливо, теж киплять свої драми.
Софійка в сусідній кімнаті нарешті спокійно вчить уроки — без криків за стіною, без страху, що її виженуть із ліжка. Це була висока ціна за її спокій.
Ціна моїх стосунків із мамою. Чи зможу я колись її пробачити? Не знаю. Зараз мені здається, що прощення — це теж свого роду «економія на собі», на яку я більше не згодна. Суд розставить крапки в паперах, але хто розставить крапки в моєму серці? Квартира стоїть напівпорожня. Артем десь там, мабуть, уже вигадує нову легенду для мами, щоб отримати черговий переказ. Мама плаче вважаючи мене жорстокою.
А я просто вперше в житті захистила ту маленьку дівчинку в гумових чоботях, яка занадто довго чекала, що її полюблять так само сильно, як «золотого сина». Історія залишається незавершеною.
Бо життя — це не журнал з картинками, де в кінці всі посміхаються. Це боротьба. І я все ще на своєму посту. Чи може батьківська любов бути справедливою, якщо вона постійно рятує одну дитину й жертвує іншою, і чи доводилося вам відчувати, що у власній родині ви були «зручними», а не почутими?
Автор: Олена Ткач
