Вона мила їх у їдальні офісного центру на лівому березі Києва шостий рік поспіль, щоранку з шостої години, коли за вікнами ще синіла темрява, а в залі тільки починали гудіти холодильники.
Вода з крана текла така гаряча, що пара застилала скельця окулярів, а засіб для посудомийки їв шкіру так, що на кінчиках пальців тріскалися глибокі тонкі щілини. Кружки виходили сліпучі, мов свіжий сніг.
Галина виставляла їх рядами на металеву полицю і щоразу ловила себе на думці, що вони виглядають краще за її власні долоні.
— Ти знову без крему прийшла, — сказала Раїса, напарниця, що різала поруч хліб. — Покажи руки.
— Нічого там показувати.
— Покажи, кажу.
Галина неохоче простягнула долоні. Раїса похитала головою, ніби побачила щось таке, що давно вже не лікується.
— Це вже не руки, а підошви. Мені п’ятдесят вісім, і в мене такі не були.
— Мені п’ятдесят дев’ять, — тихо відповіла Галина. — І були б вони іншими, якби я працювала в іншому місці.
— То й іди в інше.
— Куди, Раю? Мені потрібна ця зарплата. Степан своє відпрацював, пенсія в нього мізерна, а Андрій квартиру хоче.
— Ти все про Андрія та про Степана. А про себе коли?
Галина не відповіла. Вона тільки вдвічі швидше затерла кружку білим рушником, так, що на фаянсі аж заскрипіло.
Вдома на неї чекав Степан. Він сидів на кухні орендованої двокімнатної квартири і гортав на телефоні оголошення про вживані автомобілі.
— Ось дивись, — сказав він замість привітання. — Корейський, сімдесят тисяч пробігу, власник один. Продають за вісім.
— За вісім чого, Степане?
— Тисяч доларів, Галю. Ну не гривень же.
Вона поставила торбу на стілець і повільно роззулася.
— У нас немає восьми тисяч доларів.
— Зате є три на рахунку, і Андрій обіцяв докласти. А решту можна в розстрочку.
— Ті три тисячі ми відкладали на перший внесок за квартиру.
— То квартира, а то машина, — Степан нарешті підвів очі. — Мені шістдесят два роки. Я все життя їздив на чужих машинах, на заводських автобусах і на маршрутках. Хочу раз у житті сісти за кермо свого.
— А я хочу раз у житті не мити чужі кружки, — сказала Галина і сама здивувалася, як різко це прозвучало. — Але ми ж не говоримо про те, чого хочу я.
— Почалося, — Степан відкинувся на спинку стільця. — Тобі ніколи не догодиш. Купимо квартиру, тобі не те. Купимо машину, теж не те.
— Мені взагалі нічого не треба купувати.
— Тоді навіщо ти п’ять років працюєш по дванадцять годин?
— По вісім, — поправила вона. — По вісім годин і ще дві дороги.
— Ну, по вісім.
Вони замовкли. На плиті закипів чайник, і цей звук раптом здався Галині надто голосним, як у порожній церкві. Вона зняла чайник, налила окропу в стару синю чашку з відбитою ручкою, яку колись привезла з села, і сіла навпроти чоловіка.
— Мені сьогодні Ніна дзвонила, — сказала вона.
— І що Ніна?
— Каже, у маминій хаті дах протік біля груби. Михайло ходив дивитися, кружляв по кімнатах, а потім заявив, що хату треба продавати, поки не завалилася.
— І правильно заявив.
— Степане.
— Що Степане? Хата стоїть порожня одинадцять років. Там мишей більше, ніж людей. Продамо, візьмемо гроші, додамо до внеску.
— Я не продам мамину хату.
— Вона вже не мамина, вона ваша спільна, з Ніною та Михайлом.
— Тоді хай вони продають свої частини, а я свою не продам.
— Галю, це несерйозно.
— Для тебе несерйозно. А я позавчора прокинулась уночі й чула, як у тій хаті скрипить мамина діжа. Просто чула, ніби лежу на печі.
Степан потер лоба долонею.
— Тобі треба відпочити, — сказав він м’яко, але від цієї м’якості Галині стало ще прикріше. — Ти втомилася, от і верзеться.
— Не верзеться мені, — відрізала вона. — Мені просто хочеться додому.
— Ми й так удома.
— Це не дім, Степане. Це чужі стіни, за які ми платимо вісім тисяч щомісяця.
Він більше нічого не сказав. Лише вимкнув телефон, і оголошення про корейську машину зникли з екрана.
У неділю до них приїхав Андрій з дружиною Оксаною та маленьким Тарасиком. Оксана принесла торт, Андрій теку з якимись паперами, і Галина одразу зрозуміла, що розмова буде не про торт.
— Мамо, ми знайшли варіант, — почав син, ще не встигши зняти куртку. — Нова будівля на Позняках, однокімнатна, але з великою кухнею.
Забудовник дає розстрочку на два роки. Нам би тільки ваші з батьком заощадження.
— Ми з батьком ще не вирішили, що робитимемо із заощадженнями, — сказала Галина.
— А що тут вирішувати? — Андрій розклав на столі папери. — Це ж вкладення. Ви старієте, мамо, вам потрібна квартира, яку в вас ніхто не забере. Житимемо разом, ви в кімнаті, ми у вітальні.
— У вітальні, — повторила Галина. — Тобто в одній кімнаті жили б ти, Оксана, дитина, а ми з батьком у другій.
— Ну так.
— Але ти сам щойно сказав, що квартира однокімнатна.
Андрій зам’явся.
— Ну, можна переробити. Перегородку поставити.
Оксана тихо взяла Тарасика на руки й вийшла в коридор, ніби відчувала, що зараз гримне. Степан сидів мовчки і гортав папери без жодної цікавості.
— Андрію, — сказала Галина, — я щоранку мию кружки, які після мене мають бути чистими. Ти знаєш, що в мене руки болять так, що вночі я не можу стиснути кулак?
— Мамо, то піди полікуйся, у нас є знайомий лікар.
— Не про лікування я кажу.
— А про що?
— Про те, що ви всі говорите про мене так, ніби я гаманець на ніжках.
— Це несправедливо, — образився син. — Ми про вас дбаємо.
— Дбаєте, — погодилась вона. — Тільки ніхто з вас жодного разу не спитав, чого хочу я.
— То чого ти хочеш, мамо?
Галина подивилася на сина, на чоловіка, на папери, на торт у коробці, що стояв поміж ними, як зайвий свідок.
— Додому, — сказала вона. — У Криницю.
— Там немає лікаря, — одразу заперечив Андрій. — Немає аптеки, немає роботи, нічого немає.
— Там є город.
— У жовтні, мамо, там є калюжі.
— Там є мамина хата.
— Яка потекла, — додав Степан сухо. — І яку ти не даєш продати.
— То ви вже між собою все вирішили, — Галина повільно підвелась. — Тоді вирішуйте й далі. Я піду води принесу.
Вона вийшла на балкон і довго дивилася на сірі гаражі та чужі вікна навпроти. За дверима чулося, як син шепоче:
— Вона просто втомилася.
— Знаю, — відповів батько.
І ніхто з них не зрозумів, що втомилася вона зовсім не від роботи.
Наступної суботи Галина, нічого нікому не пояснюючи, склала в торбу змінну білизну, хліб, пачку чаю та теплі рукавиці й поїхала до Криниці.
Степан стояв у дверях і дивився, як вона зав’язує хустку.
— Ти хоч скажи, на скільки їдеш.
— На два дні.
— Я з тобою поїду.
— Не треба.
— Галю, там холодно, там не топлено, там…
— Я знаю, як там. Я там народилася, — сказала вона й зачинила двері, не обернувшись.
Маршрутка торохтіла три з половиною години. Галина сиділа біля вікна, і чим далі лишалося місто, тим легше їй дихалося, наче хтось поступово розв’язував на грудях тугий вузол. За склом пропливали жовті посадки, мокрі поля, самотні лелечі гнізда на стовпах. Коли водій оголосив її зупинку, вона навіть не одразу повірила, що це вже вона.
Хата стояла на краю села, там, де вулиця переходила в стежку до криниці. Біла колись стіна посіріла, віконниці облупилися, на ґанку лежало жовте листя, нанесене за одинадцять осеней. А біля хвіртки, притулившись до штахети, стояв чужий сріблястий автомобіль, і поряд із ним, засунувши руки в кишені, чекав Михайло.
— Приїхала, — сказав брат без здивування. — Ніна дзвонила, що ти можеш приїхати.
— А ти що тут робиш?
— Покупця привіз. Ось, познайомся. Чоловік хоче подивитися хату.
З машини вийшов поважний чоловік у шкіряній куртці й чемно кивнув Галині. Вона не кивнула у відповідь.
— Михайле, відійдімо на хвилину.
Вони відійшли до старої груші, під якою мама колись сушила хустки.
— Ти навіщо його привіз, не спитавши мене?
— А що питати, Галю? Я ж кажу про це вже третій рік. Ніна згодна. Ти одна впираєшся.
— Я не впираюся.
— А що ти робиш?
— Я не хочу, щоб чужий чоловік ходив по маминих кімнатах у шкіряній куртці.
— Він хоче купити, а не ходити, — Михайло втомлено потер перенісся. — Дах протікає. Якщо не продати зараз, наступної зими стеля впаде, і тоді хата коштуватиме менше, ніж земля під нею.
— Гроші, гроші. Ти тільки про гроші й думаєш.
— А ти про що думаєш? Про спогади? Спогадами дах не залатаєш. Мама померла, Галю. Одинадцять років тому померла. Вона вже не повернеться, скільки б ти не стояла в тих кімнатах.
Галина мовчала. Вітер зірвав із груші сухий листок і поклав їй на плече. Вона не змахнула його.
— Я не хочу її повертати, — нарешті сказала вона. — Я хочу, щоб було куди повертатися мені.
Михайло подивився на сестру довго, так, ніби вперше побачив її руки, зчервонілі, потріскані, що стискали краї старої куртки.
— Що з твоїми руками?
— Нічого.
— Галю.
— Це від роботи. Шість років чужі тарілки, чужі кружки, чужа вода.
Він мовчки зітхнув, підійшов до покупця й щось тихо йому сказав. Той кивнув, потиснув Михайлові руку і сів у машину. Сріблястий автомобіль розвернувся й повільно зник за поворотом.
— Я не кажу, що ти права, — буркнув Михайло, повернувшись. — Але й не кажу, що ні. Побудь тут, подумай.
— Подумаю.
— Тільки не забувай, що хата не лише твоя.
— Не забуду, — Галина розтиснула кулак, де блищав мамин іржавий ключ. — Мама мені його лишила ще тоді.
— Мама лишила всім трьом, і ти це знаєш.
— Знаю.
— То ночуй. Ніна завтра приїде, з нею й розбирайся.
Ключ скрипнув у замку так довго, наче хата не вірила, що хтось прийшов. У сінях пахло сухими травами, глиною й чимось ще, чого Галина не змогла назвати, хіба що самим дитинством.
Вона зайшла до кімнати. Піч стояла на місці, побілена, з чорним від кіптяви челом. На лаві лежав мамин рушник, вишитий червоними півнями. Над столом висіла фотографія: мама й тато, ще зовсім юні, стоять перед цією ж хатою.
Галина сіла на лавку й заплакала. Тихо, без схлипів, ніби боялася розбудити тишу.
— Хто там, — долинуло зі двору, і на порозі виникла маленька сива бабуся у великій вовняній хустці. — Це ти, Галочко. Я з вікна побачила, що дим не йде, а світло блимає. Думала, злодії.
— Це я, тітко Одарко.
— Яка ж ти худа стала, дівчино. А руки, Господи. Та ти їх, певно, у кислоті тримала. Ходи сюди, дай подивлюся.
Одарка взяла її долоні у свої, сухі й теплі, довго розглядала, а потім сказала тоном, яким колись говорила з усіма:
— Нічого. Це все минеться. Тільки не в місті. У місті воно не минеться, там вода нежива. А тут колодязна. Я тобі завтра принесу сметани й меду. Помастиш на ніч, і через тиждень будуть як нові.
— Тітко, я приїхала лише на два дні.
— Хто тобі сказав, що на два? — Одарка примружилася. — Ти вже сама вирішила, тільки ще не знаєш.
Вночі пішов дощ. Галина лежала на старому ліжку під грубою ковдрою й слухала, як вода шарудить по бляті. Потім глухо крапнуло десь у кутку біля груби. Вона підвелася, засвітила ліхтарик і побачила, що по стіні повільно повзе темна смуга. Принесла відро, підставила. Крапля розбилася об дно дзвінко, як перша нота.
Ранок виявився сірим і мокрим. Галина саме розтоплювала піч, коли за вікном зарипіли кроки й хтось нерішуче постукав. На порозі стояв Степан, у старому пальті, з великою сумкою в одній руці та драбиною на плечі.
— Це що, — вона не знайшла слів.
— Драбину в Петра позичив, сусіда нашого з першого поверху. Брезент, цвяхи, молоток. У сумці ще сало і хліб.
— Я ж просила не їхати.
— Ти просила, а я поїхав, — він поставив драбину до стіни й обтрусив пальто. — Останній автобус до села пропустив, ночував у райцентрі на вокзалі. Тому прийшов пізно, нічого.
— На вокзалі, — повторила вона. — Тобі ж шістдесят два.
— Ти мені не нагадуй.
Вони стояли одне проти одного, і мовчанка була така густа, що чути було, як у відрі краплина за краплиною б’ється вода.
— Галю, — нарешті заговорив Степан. — Я перед тобою винен.
— У чому?
— У тому, що не питав. Я про себе думав, про машину оцю нещасну. Мені здавалося, що якщо в мене буде своя машина, то я ще не такий старий.
А виходить, що я просто боявся.
— Чого?
— Що ти втомилась і мовчиш. А я роблю вигляд, що нічого не бачу. Так простіше.
— Простіше, — погодилась Галина. — Мені теж було простіше мовчати. Тому я й мовчала п’ять років.
— То що тепер, сваримося далі чи покриваємо дах?
— Спершу покриваємо, — вона ледь усміхнулась. — Сваритися будемо потім, бо ти все одно мене переспориш.
— Це ще побачимо, — відповів він, і вперше за кілька тижнів у його голосі з’явилося щось колишнє.
Вони взялися до роботи вдвох. Степан ліз на дах, а Галина тримала драбину й подавала цвяхи та чула, як він бурчить нагорі:
— Хто так клав шифер. Тут же жодного нахилу.
— Мій тато клав.
— То хай йому земля пухом, але рахувати він не вмів.
— Ти там поговори мені про тата.
— Усе, мовчу.
Одарка з’явилася з бідоном молока та глечиком меду й, зупинившись у воротах, покрутила головою.
— Чоловік твій? Я думала, ти вдова.
— Чоловік, тітко.
— То хай злазить, спершу поїсть. А то впаде з голодного.
Обідали на кухні, за столом, який пам’ятав ще мамині руки. Одарка розставила тарілки, Степан нарізав сало, Галина дістала з серванта дві чашки.
Одна була біла, з тонким синім ободком, мамина. Галина погладила її пальцем.
— Ось, — сказала вона тихо. — Єдина чашка, яку мені не хочеться мити.
Степан нічого не відповів. Лише налив у неї молока й підсунув ближче до дружини.
Вдень приїхала Ніна. Вона стояла на порозі з червоним обличчям і, не привітавшись, випалила:
— Це що за вистава? Михайло розповів, що ти покупця вигнала.
— Я не вигнала. Я просто сказала, що не продам.
— Ми домовлялися.
— Ні про що ми не домовлялися. Ви з Михайлом домовилися, а мене поставили перед фактом.
— А що нам лишається? — Ніна розвела руками. — Ти ж тільки й робиш, що мовчиш і терпиш. Я думала, ти не проти.
— А я була проти, тільки ніхто не питав.
— То скажи вголос.
— Кажу. Зараз кажу.
Ніна опустилася на лавку, видихнула й раптом сказала зовсім іншим голосом:
— Знаєш, мені теж у місті не легше. Я хотіла продати хату не тому, що жадібна. Я боюся, що вона впаде, а я ніколи не пробачу собі, що не вберегла.
— Я її вбережу, — сказала Галина.
— Як?
— Не знаю ще. Але вбережу.
Степан, що саме зайшов із даху, витер руки об штани й обізвався з порога:
— Покрівлю я підлатаю. Піч перекладемо навесні. Решту думайте самі, мене вже від цих розмов морозить.
Ніна засміялась, і цей сміх, живий і трохи винуватий, розтопив останній лід у кімнаті.
У листопаді до Криниці приїхав Андрій. Один, без паперів, у чистих міських черевиках, які одразу потонули в багнюці. Він довго стояв у дворі й дивився, як мати розвішує на мотузці вимиті рушники.
— Мамо, — сказав він. — Я не знав, що ти так.
— Як так?
— Що тобі там було погано. Я ж думав, що все добре. Що ти звикла.
— Ти не питав, синку.
— Не питав, — він опустив голову. — Мені соромно. Оксана мене вчора півночі лаяла, але справедливо.
— Хай лає, їй можна.
Він несміливо взяв її за руку, ту, шорстку, потріскану, і не відпустив.
— Квартиру ми собі якось візьмемо, — сказав він. — Без ваших грошей. Повільніше, але самі. А ви лишайтеся тут, якщо хочете. Я приїжджатиму. І Тарасика привозитиму влітку, нехай на городі бігає.
— На городі є жуки.
— Хай їх ловить.
Вона засміялася, і Андрій, подивившись на матір, раптом упізнав її, ту, що колись давно співала над його колискою.
У квітні, коли розтанув останній сніг, а на яблуні розкрилися перші білі квіти, Галина вперше за багато років прокинулась без будильника. У кухні вже пахло гарячим чаєм. Степан, у розтягнутій кофті, сидів біля столу й вовтузився з новим дверним замком.
— Вставай, пані господине, — сказав він. — Півдня проспала.
— Півдня проспав би ти, якби не кіт.
— Який кіт?
— Той, що сусідка дала. Він же й розбудив.
Вона налила собі чаю в білу чашку з синім ободком, ту, мамину, і вийшла на ґанок. На городі темніла розпушена земля, і Галина, вперше за багато років, просто стояла й дивилася на неї. Руки, мазані медом і сметаною, вже не тріскалися, лише шкіра на них залишилася темною й грубою, як кора старої яблуні. Вона не соромилась цих рук.
Чим білішою була чашка в її долонях, тим тепліше їй ставало, і вона знала, що цього разу ніхто не зажадає від неї, щоб руки були молодшими. Ніхто й нічого. Бо вдома вони були точно такими, як мали бути.
Юлія Хмара
