— Дача моя! Що хочу, те й роблю! Ми вклалися в ремонт дачі, а свекруха її продала й купила собі машину.
Ганна стояла біля кухонного вікна й дивилася, як срібляста Тойота Камрі повільно від’їжджає від їхнього під’їзду. Новенька, з салонними номерами. За кермом сиділа Галина Петрівна, її свекруха. Жінка всміхалася так широко, ніби виграла в лотерею. Руки в шкіряних рукавичках впевнено лежали на кермі. Вона впіймала погляд Ганни й помахала рукою, не збавляючи усмішки.
Ще пів години тому свекруха сиділа за цим же столом, пила чай і пояснювала спокійним голосом:
— Розумієш, Анечко, дача все-таки моя була. Що хочу, те й роблю. А мені машина потрібніша — вік уже, їздити автобусами важко.
— Але ж ми стільки грошей вклали… — почала була Ганна.
— Так, дякую вам велике. Добре все зробили, ціну підняло. Покупці одразу погодилися.
Чотири роки. Чотири роки кожних вихідних вони їздили на цю кляту дачу. Міняли дах, проводили воду. Великі гроші витратили. «Для онуків же», — повторювала тоді Галина Петрівна. «Щоб на свіжому повітрі були».
— Мам, а на дачу поїдемо в суботу? — крикнула з кімнати Маша.
Ганна підійшла до раковини й увімкнула воду.
— Ні, сонечко. Дачі більше немає.
Ганна поставила чашку в металеву раковину. Дзенькіт посуду нагадав інший звук — як чотири роки тому Галина Петрівна постукала каблучкою по старому кухонному столу.
— Слухайте, — сказала вона тоді, допиваючи чай. — А в мене ж дача є. Занедбана зовсім.
Сергій відірвався від телефону:
— Мам, ти що, про барак свій?
— Який барак! Будиночок хороший, просто занедбаний. От думаю — може, приведемо до ладу? Для онуків. Щоб літом на свіжому повітрі були, а не в міській духоті.
Ганна тоді кивнула. Ідея видалася розумною. Маші було сім, Максиму — чотири. Літо в однокімнатній квартирі перетворювалося на випробування.
— Що там робити треба? — спитав Сергій.
Галина Петрівна махнула рукою:
— Та дрібниці. Водичку підвести, вікна підправити. Тиждень роботи — і готово.
Тиждень розтягнувся на чотири роки. Перший же виїзд показав реальність. Будинок стояв на гнилих колодах, дах протікав у трьох місцях, а вода була тільки в колодязі у дворі.
— Мам, тут же капітальний ремонт потрібен, — Сергій підняв дошку підлоги, під якою чорніла сира земля.
— Ну що ти одразу лякаєшся! Потихеньку зробимо. Зате яка краса буде!
І понеслося. Кожної суботи Сергій завантажував у машину інструменти, матеріали. Ганна збирала термоси з їжею. Діти нили — хотіли залишитися вдома, до мультиків. Галина Петрівна з’являлася раз на місяць. Ходила ділянкою, тицяла пальцем:
— А ось тут ще треба. І тут доробити. І туалет, звісно, всередину перенести — не в город же бігати.
Рахунки в будівельному магазині зростали.
— Сергію, може, годі вже? — Ганна рахувала гроші на продукти.
— Майже готово. Ще трохи.
Але «трохи» все не кінчалося. «Трохи» закінчилося у вересні минулого року. Ганна пам’ятала цей день — вона стояла в оновленому будинку й не вірила очам. Замість похилої халупи їх оточували рівні стіни, обшиті вагонкою. Підлога не скрипіла. У кутку стояла нова піч. З ванної долинав звук води — Сергій перевіряв душ.
— Ань, іди подивися! — крикнув він. — Гаряча вода є!
Ганна пройшла в санвузол. Усе блищало. Унітаз, раковина, душова кабіна — як у міській квартирі.
— Краса, — видихнула вона, але голос прозвучав утомлено.
Галина Петрівна приїхала за тиждень. Ходила кімнатами, прицмокувала:
— Ох, які ви молодці! Ну прямо палац зробили!
Вона ввімкнула телевізор, пустила воду на кухні, помацала обшивку стін:
— Наступного року пралку сюди перевезу, — сказала жінка.
Сергій усміхався, приймаючи похвали. А Ганна стояла біля вікна й рахувала. Чотири роки вихідних. Великі гроші. Нерви, сварки через гроші, пропущені дні народження друзів.
— Тепер місця вистачить усім! — сміялася Галина Петрівна. — Великий будинок.
Але щось в її інтонації подряпало слух. Ганна подивилася на свекруху уважніше. Та відвела погляд.
Увечері, в машині, Ганна мовчала. Сергій розповідав дітям про риболовлю, яку влаштують наступного літа. А вона думала: чотири роки життя за що? За право іноді приїхати в гості до свекрухи? Думка була зрадницькою. Ганна постаралася її забути.
Зрадницька думка повернулася в березні. Ганна мила посуд після сніданку. Маша робила уроки за кухонним столом, коли задзвонив телефон Сергія.
— Алло, мам? — Він притиснув трубку до вуха. — Що? Коли?
Ганна вимкнула воду й обернулася. Чоловік змінився в обличчі, став блідим.
— Зрозумів. Так, добре.
Сергій поклав трубку й витріщився на стіл.
— Що сталося? — Ганна витерла руки кухонним рушником.
— Дачу продала. Мама. Учора оформили.
Серце Ганни впало вниз.
— Як продала? Куди?
— Якийсь чоловік багатий купив.
Маша підвела голову від зошита, відчувши напругу в повітрі. Ганна повільно опустилася на стілець. Ніби й не було цих чотирьох років…
— Сергію, а вона… вона ж нам не сказала навіть.
— Каже, рішення прийняла швидко. Покупець одразу всю суму запропонував, готівкою.
Увечері вони поїхали до Галини Петрівни. На четвертому поверсі їх зустріла музика — свекруха слухала якісь пісні. Вона відчинила двері в новому атласному халаті, задоволена й розпалена, ніби тільки з лазні.
— Ну що, здивувалися? — засміялася вона, ведучи їх до зали. — А я вам сюрприз готувала! Машину купила, мрію всього життя!
На журнальному столику лежали документи на Тойоту, ключі блищали поруч із вазочкою цукерок.
— Мам, — Сергій сів на диван, пружини скрипнули, — а ми як? Ми ж стільки…
— Що стільки? — Галина Петрівна нахмурилася, її обличчя миттю постаріло. — Це була моя дача. Я маю право робити, що хочу.
Ганна дивилася на неї й раптом усе зрозуміла. На стіні висіли старі фотографії — Галина Петрівна молода, біля машини подруги. План був споконвіку. Знайти тих, хто приведе розвалюху до ладу. А потім продати й купити собі машину.
— Ми чотири роки працювали, — тихо сказала вона, дивлячись на ключі від автомобіля.
— Ну і що? Ніхто не примушував. Самі запропонували допомогти.
— Великі гроші витратили.
— Це ваша справа. Я не просила.
Ганна встала. Усередині щось обірвалося — тонка ниточка поваги, любові, довіри.
— Ходімо, Сергію.
— А машину не хочете подивитися? — крикнула навздогін Галина Петрівна. — Красуня така, срібляста!
Ганна не обернулася. Вдома жінка замкнулася у ванній і заплакала. У маленькій кімнаті луною віддавалися схлипи. Сльози лилися, ніби прорвало греблю. Чотири роки. На дачу, якої більше немає. За дверима почулися кроки.
— Мам, що сталося? — Маша смикала ручку.
— Нічого, сонечко. Іди до тата, — схлипнула Ганна, дивлячись на своє опухле обличчя в дзеркалі над раковиною.
— Ань, відчини, — Сергій тихо постукав у двері.
Вона витерла обличчя рушником, відімкнула замок. Чоловік стояв з опущеними плечима, винуватий і розгублений.
— Я не знав, чесно. Вона мені нічого не говорила.
— Знаєш що, Сергію? — Ганна сіла на край ванни. — Більше жодних справ з твоєю мамою. Зовсім жодних.
З кухні долинав звук увімкненого телевізора — діти дивилися мультики. Звичайне недільне життя, яке раптом переломилося навпіл.
— Ань…
— Жодної копійки. Жодних вихідних. Жодного слова співчуття до її проблем.
Сергій кивнув. Помовчав, потім сказав:
— Я їй подзвоню.
Він подзвонив за годину, коли діти нарешті вляглися спати. Ганна чула з кухні його голос — сухий, офіційний, зовсім не схожий на звичайного м’якого чоловіка:
— Мам, ми з Анею вирішили. Більше ніякої допомоги. Ні грошима, ні роботою… Так, розумію, що ти маєш право… Ні, це остаточно.
Галина Петрівна щось казала в трубку — голос пробивався навіть крізь зачинені двері. Щось про невдячність, про те, що виростила сина, а він тепер дружину слухає більше, ніж матір. Сергій мовчки слухав, потім сказав:
— Усе, мам. До побачення.
Він поклав трубку й обійняв Ганну:
— Годі. Тепер ми розумні. Усе скінчено.
Дзвінок пролунав у суботу вранці. Ганна збивала яйця для омлету. Сергій, який читав новини в телефоні, неохоче підняв слухавку.
— Сергійко, любий! — голос Галини Петрівни звучав жалібно й улесливо. — Машина щось дивна стала. Гримить під капотом, смикається на світлофорах. Ти б глянув…
Сергій стояв біля вікна, тримав телефон і мовчав. Ганна бачила, що чоловік напружений.
— Сергію, ну що мовчиш? Ти ж у машинах тямиш.
У голосі свекрухи зазвучала звична впевненість — звісно ж приїде, звісно ж полагодить. Як завжди.
— Мам, — Сергій відповів рівно, майже байдуже, — це твоє майно. Розбирайся сама.
— Що?! Як це — сама?
— Виклич майстра. Або в сервіс відвези.
— Сергію! Та як ти можеш! Я ж мати! Я тебе ростила, годувала!
Ганна вимкнула плиту й повернулася. Чоловік продовжував дивитися у вікно.
— А ти пам’ятала про це, коли дачу продавала? — спитав він тихо, але в голосі з’явилися сталеві нотки.
У трубці засвистіло від обурення:
— Та як ти смієш! Невдячний! Я для тебе все життя…
— До побачення, мам.
Сергій вимкнув телефон і поклав на стіл. Ганна чекала, що всередині щось здригнеться, що захочеться пожаліти матір, допомогти. Чекала звичного уколу провини, голосу совісті. Але не здригнулося. Усередині було порожньо й спокійно. Як після довгої хвороби — слабкість минула, але сил ще немає.
— Омлет готовий, — сказала вона, викладаючи пишну масу на розігріту сковорідку.
Сергій кивнув і сів за стіл. Дістав тарілки з сушарки, розклав виделки. Телефон мовчав, а за вікном починався звичайний суботній день.
Липневим ранком Ганна вкладала валізи в машину. Діти носилися по квартирі, збираючи останні іграшки.
— Мам, а вудки взяли? — крикнув Максим.
— У багажнику вже, — відповів Сергій, перевіряючи тиск у шинах.
Орендований будиночок біля озера обійшовся у двадцять тисяч гривень за тиждень. Раніше Ганна вважала б це марнотратством — адже могли б поїхати на дачу безплатно. Тепер усе було інакше. Нічийого чужого городу. Жодних зобов’язань. Жодних поглядів через плече й натяків, що час би полагодити ґанок.
— Готові? — Сергій зачинив багажник.
Машина плавно виїхала з двору. Діти вже будували плани: риболовля, купання, багаття ввечері.
— А бабуся приїде до нас? — спитала раптом донька.
Ганна подивилася в дзеркало заднього виду. Діти чекали на відповідь без особливої напруги — просто цікавість.
— Ні, дітки. Сьогодні тільки ми. І нам цього достатньо.
За вікном миготіли будинки, двори, чужі ділянки з теплицями й грядками. Раніше це викликало щемну заздрість. Тепер Ганна думала про інше. Вони не втратили дачу. Вони позбулися ілюзій.
