Коли Микита вперше запитав у мами: “Хто мій тато?”, йому було шість років.
Мати церемонитися не стала, вигадувати казку про загиблого льотчика теж, сказала просто й ясно:
– Твій батько – зрадник. Він кинув нас, коли ти ще в колясці лежав. Ніколи, чуєш? Ніколи більше про нього не питай!
Дар’я змовчала про те, що її колишній – Олег, усі ці роки не тільки акуратно платив аліменти, але й усіляко прагнув спілкування з Микитою. Проте Даша була категорично проти:
– Раз тобі не потрібна я, значить син тобі теж не потрібен. Я не дозволю налаштовувати проти мене дитину!
– Але, Даш, я можу вирішити це питання через суд. Це тобі треба? Розумій, хлопчикові потрібен тато.
– Тато – потрібен, а ти – ні. Усе, розмова закінчена. Не залишиш нас у спокої – поїду, куди очі дивляться. І від аліментів твоїх відмовлюся, щоб тебе сумління заїло.
– Не говори дурниць, – у такі хвилини Олегові дуже хотілося ляснути Дашу по носу, – до чого тут аліменти? Я хочу спілкуватися з сином. От і все.
– Ні, – відрізала Даша, – і не думай до нього наближатися, інакше… Ну, ти мене знаєш…
Олег знав: Дашка може викинути що завгодно, тому домовленість не порушував. Як синочок ріс, спостерігав з боку.
Часто приїжджав до дитячого садочку, коли діти були на прогулянці, з’являвся у дворі, де жили Даша з Микитою, і дивився, як син грає з однолітками.
У дні народження Микити Олег традиційно влаштовував сюрприз. То подарунок хлопчикові приносив Крокодил Гена, то Карлсон, то величезний Кіт у чоботях.
Микита не замислювався, хто робить для нього свято. Само собою зрозуміло, що це – мама. Адже тата в нього не було…
Хлопчик веселився від душі, грав з казковим героєм, не помічаючи, що мама хмуриться, щось нервозно перебирає тонкими пальцями й намагається якомога швидше випровадити «гостя» з дому. Вона ж прекрасно розуміла, хто ховається за цими масками! Олег! Схоже, він ніколи не заспокоїться. Адже нещодавно одружився. І чого йому вдома не сидиться? Ну, нічого, скоро знову стане батьком і, нарешті, забуде про Микиту.
Але Даша помилилася. Олег, попри те, що у другому шлюбі в нього з’явилося двоє дітей, так і не відмовився від свого первістка. Він невидимо був присутнім у його житті, ніколи не наближаючись до нього відверто.
А Микита тим часом дорослішав. І жив з думкою про те, що його батько – зрадник. Образа й злість стали постійними супутниками хлопця. До вісімнадцяти років він уже точно знав, що обов’язково знайде «татка» і висловить йому все, що думає на його рахунок…
А тут і мама оливи у вогонь долила:
– Ну все, сину, закінчилися «подачки» від твого батька. Доведеться скоротити витрати до мінімуму.
– Мам! – Микиту прям перекрутило, – що означає «скоротити»? Ми й так не шикуємо.
– А то й означає: платити за твоє навчання зможу тільки до кінця року. І то тільки тому, що зібрала певну суму. А потім – не знаю.
– Ти пропонуєш кинути універ? – Микита не міг повірити, що мама, яка так хотіла, щоб він вступив, тепер піднімає це питання.
– Не знаю, – відповіла Даша, й, подумавши, додала, – може, й доведеться. Ну, або на заочний перейти. Однієї моєї зарплатні на життя й на навчання точно не вистачить.
– Так, може, у батька попросити? – Микита сам не зрозумів, як у нього вирвалися ці слова.
– У кого?! – вигукнула Даша, – не смій думати про це! Ця людина для нас померла!
– Тому що платити перестав? – Микита дивився на матір.
– Тому що зрадив нас! А платив він тому, що такий закон. Я в нього не просила. Зараз, мабуть, радіє, що позбувся повинності…
Микита нічого не сказав. Мовчки вийшов. Зачинився у своїй кімнаті й уперше подумав: «Цікаво, чому мати так ненавидить батька? Адже стільки років минуло! Вона навіть заміж виходила, причому двічі. Обидва вітчими були далеко не цукор, але про них мати ніколи не говорила з такою ненавистю. Щось тут не так»…
І Микита вирішив з’ясувати, у чому справа.
Запитав про це у бабусі. Та спочатку розхвилювалася, а потім розговорилася:
– Усього тобі, Микитко, я розповісти не можу. Але знаю напевно: у тому, що ти без батька ріс, Дар’я сама винувата. Ревнива сильно була. От і приревнувала його до сусідки: Олег їй сумку підніс на поверх вище. А та його посадила чай пити. Тут Дашка їх і застукала. Як не умовляв її татко твій, як не просив, пішла вона. У нас жила пару днів. Так Олег прийшов, сказав, щоб додому поверталася. Мовляв, квартира-то – спільна. Пообіцяв, що сам виїде. От і виїхав. Потім розлучилися вони. А він хлопець добрий був. Непитущий. От Дашка й біситься, що сама своє щастя зруйнувала. Ну, це я так думаю, а як там насправді було – тільки їм самим відомо.
– А чого ж, бабусе, цей хороший, добрий хлопець жодного разу сина не навідав? – У голосі Микити чулася багаторічна образа, – я так його чекав.
– А цього я не знаю. Але повір – раз не приходив, значить, була причина.
– Яка ще причина? – Не витримав Микита, – не потрібен я йому, от і вся причина!
– Не поспішай із висновками, онуче. Життя – штука непроста. У ньому всяке буває…
Минув якийсь час. Микита здавав літню сесію й уже готувався подати заяву про переведення на заочне відділення, коли його викликали у деканат.
– Никифоров, а що це ви таку велику суму внесли за навчання? Помилилися, мабуть?
– Яку суму? – Здивувався Микита.
– Ось, дивіться. На три роки вперед виходить. Даремно поспішили. Сума може змінюватися.
– Я… не знаю, – зовсім розгубився хлопець, – уточню в мами.
Даша, почувши новину, одразу зрозуміла, хто вніс гроші:
– Це татко твій, більше нікому. Відкупитися намагається…
– Мам, може, годі?
– Що годі?!
– Ну нащо ти й себе й мене накручуєш? Хочеш, щоб я батька ще більше ненавидів?
– Хочу! – Випалила Даша, – усієї ненависті світу не вистачить, щоб його покарати!
– Покарати за що?
– За зраду!
– А чи була вона, мам?
– Так! Зрозуміло! Бабуся наспівала?
– Нічого вона не наспівала. Просто я сам хочу у всьому розібратися. Ти адресу батька знаєш?
– Не дам, – Даша розвернулася й вийшла, грюкнувши дверима.
Микита сам знайшов батька: навколо нього було достатньо людей, які його знали.
Підійшовши до дверей, хлопець довго не наважувався подзвонити. Раптом квартиру відчинили зсередини: на порозі стояла дівчинка років десяти.
– Привіт, – сказала вона, – заходь.
– Хіба можна впускати в дім сторонніх? – Запитав Микита.
– Так то сторонніх. А ти – мій брат Микита.
Микита осторонів:
– Хто? Ти нічого не плутаєш?
– Ні. Нам тато тебе показував.
– Кому це – нам?
– Мені, мене доречі Ксюшею звуть, і братику моєму Віталику. Та ти заходь. Тато – там.
Микита несміливо ступив у квартиру. У ніс вдарив запах ліків.
Ксюша, як справжня господиня, розпорядилася:
– Ось: куртку й сумку – сюди, а ось капці бери.
Потім вона взяла Микиту за руку:
– Ходімо…
Увійшовши в кімнату, хлопець побачив лежачого чоловіка. Микита одразу впізнав його! Вірніше – його очі!
Ці очі, здавалося, завжди були поруч із ним. Він бачив їх безліч разів: у дворі, коли був маленьким. У школі, коли бігав у різні секції. В інституті, коли здавав вступні іспити.
Микита жодного разу не розмовляв із цією людиною, але стикався з нею постійно. Він думав, що цей чоловік, з такими добрими, уважними очима, живе десь поруч. А виявилося…
– Добрий день, – тихо промовив Микита.
– Здоровенькі були, сину, – відгукнувся Олег, – пробач, що зустрічаю тебе отак… Сідай…
– Я…
– Не треба. Не пояснюй нічого. Я дуже радий, що ти прийшов. Мама здорова?
– Так.
– От і добре. Ти бережи її… Вона в тебе чудова.
Микита вразився: він аж ніяк не очікував почути подібні слова від людини, яку мама ненавиділа всім серцем.
– Я знаю, сину, як тобі важко, – батько говорив, старанно підбираючи слова, – важко прийняти, зрозуміти. Але ти знай – я завжди любив тебе. Пробач, що в нас із мамою твоєю так вийшло. Не вмів я…
По щоці батька покотилася сльоза. Микита, щоб сказати хоч щось, промовив:
– Дякую, що оплатили моє навчання. Я вже хотів переводитися на заочку.
– Так, я знаю. Тому й оплатив одразу, щоб ти нормально вчився. Жити мені залишилося недовго… Потім – хто підтримає?
– Ви видужаєте…
– Та вже, – гірко усміхнувся Олег і покликав доньку, – Ксюш, ти б частувала Микиту чаєм з маминими пиріжками.
– Так, тату, – відгукнулася дівчинка й побігла на кухню.
– Це твоя сестра, Микито. Є ще брат Віталик. Зовсім маленький – вісім років. Я мріяв, щоб ви спілкувалися. Ти як?
– Не очікував. Поки не розумію, що відчуваю…
– Ви подружитесь. Я впевнений. Ти ж добрий, Микито. Усіх котів рятував у дворі. А тут – брат із сестрою!
– Котів? Ви й це знаєте?
– Я все про тебе знаю. Ну, або майже все, що можна було побачити зі сторони…
Батько з сином проговорили близько двох годин…
– Ти повернешся? – тихо запитав Олег, коли син зазбирався додому.
– Звичайно. А можна ми прийдемо з мамою?
– Навряд чи вона захоче…
– Тоді я прийду сам. Обіцяю.
– Мамо, батько сильно хворий, – сказав Микита з порога, – він чекає тебе.
Даша ахнула, притиснула руки до грудей, повільно опустилася на стілець:
– Ти бачився з ним?
– Так.
– Що він тобі наговорив?
– Сказав, щоб я беріг тебе й що ти в мене – чудова.
Даша мовчки дивилася на сина. Вона знала: він не вміє брехати.
Значить, Олег пробачив її? Пробачив…
– Ти підеш до нього, мамо? – Голос Микити вивів Дар’ю з заціпеніння.
– Не знаю. Навіщо? Що я йому скажу? До того ж там дружина, діти…
– То ти знала?
– Що?
– Що в мене є брат і сестра?
– Теж мені родичі, – завелася Даша по звичці, – звісно, я в курсі.
– Тоді я знаю, що ти повинна сказати батькові.
– І що ж? Давай, учи свою матір!
– Тобі треба попросити вибачення…
– За те, що він нас зрадив?
– Але це не так, мамо. Ти ж знаєш. Ти все знаєш. Крім одного: я вже пробачив його. І дуже радий цьому. Тепер твоя черга. Зроби це. Дай мені можливість побути з батьком хоч зараз.
– Тобто, попросити вибачення заради тебе?
– Ні. Заради себе. Заради нас. Нащо тобі ця ненависть?
– Гаразд, я подумаю…
Даша пішла у свою кімнату, перервавши розмову.
Вона навідала Олега. Лише зібралася з духом сказати «Пробач», як він випередив її:
– Даш, прости мене. Я так винен. Ні, я не зраджував тобі, але щось же в моїй поведінці змусило тебе так думати. Прости. І за сина – прости. Усі ці роки ти одна піклувалася про нього. Гарного хлопця виростила! Дякую тобі за це.
– Це ти прости мене, – тихо сказала Даша, – за ревнощі мої дурні, за родину зруйновану. За ненависть прости. І за сина. Я ж хотіла викреслити тебе з його життя…
Олег став на ноги. Прожив ще кілька років. Усі ці роки Микита практично не розлучався з батьком і його родиною.
Даша не заперечувала, ставилася з розумінням: батькові й синові довелося за кілька років наздоганяти дуже багато – практично ціле життя!
Таке просте слово «пробач».
Важливо, щоб воно прозвучало вчасно…
