— Тарасе, синку, ти знову купив не той сир! — Марія Степанівна відсунула пакет так, наче там лежала дохла миша. — Галя завжди знала, який я люблю. Але де зараз та Галя? Мабуть, знову шукає себе на черговому тренінгу за твої аліменти.
Тарас глибоко вдихнув. Він шість років жив у режимі «ідеального сина», сподіваючись, що трикімнатна в центрі врешті-решт стане його.
— Мамо, Галя — ваша донька. І вона не шукає себе, вона просто живе своїм життям. Я привіз сир, який був. Давай просто поснідаємо.
У дверях з’явилася Світлана, дружина Тараса. Вона вже ледь стримувала іскри в очах.
— Маріє Степанівно, Тарас третій рік поспіль робить тут ремонт власним коштом. Він возить вас по лікарях щосуботи. Може, ви хоч раз скажете «дякую», замість того, щоб згадувати доню, яка дзвонить раз на рік попросити грошей?
Марія Степанівна раптом схопилася за серце.
— Ой, почалося! Прийшла і вказує! Власною квартирою вже розпоряджається! Тарас, ти чув? Вона вже мене туди відправляє, щоб шпалери переклеїти!
Минуло ще два роки. Галя, та сама «недолуга донька», з’явилася на порозі з двома валізами та боргами.
— Мамусю! Мені нема де жити! Цей забрав у мене все! — ридала Галя в коридорі, поки Тарас намагався пропхатися повз неї з мішком картоплі.
— Проходь, зіронько! — сяяла Марія Степанівна. — Тарасе, посунься, бачиш — людині погано. До речі, синку, нам треба поговорити. Галі потрібна своя кімната. А ви зі Світланою можете поки потіснитися або… ну, ви ж молоді, знайдете варіанти.
Тут навіть у спокійного Тараса урвався терпець.
— Потіснитися? Мамо, ми шість років кладемо на цей вівтар своє життя! Я замінив тут усі труби, я виплатив ваші борги за комуналку! А тепер Галя, яка палець об палець не вдарила, просто заходить і займає спальню?
— Ти мені рахунки виставляєш?! — закричала мати. — Я тебе виростила! Ця квартира — моя! Кому хочу, тому й дам! Галя — жінка незахищена, а ти — чоловік, ти заробиш!
— Зароблю? — втрутилася Світлана, виходячи з кухні з рушником у руках. — Тарасе, збирай речі. Прямо зараз. Ми шість років були безкоштовною прислугою. Нехай тепер «незахищена» Галя купує ліки й міняє крани!
Наступні два роки стали для Марії Степанівни холодним душем. Галя не варила дієтичних супів. Галя приводила сумнівних друзів і питала, коли вже «звільниться вся площа».
Одного вечора, коли в хаті перегоріла вся проводка, а Галя лише знизала плечима й пішла в нічний клуб, Марія Степанівна сиділа в темряві. Вона набрала номер, який не бачила в «набраних» уже багато місяців.
— Тарасе… — прошепотіла вона в трубку. — Тут іскри з розетки. І хліба немає. Галя каже, що в неї депресія.
— Мамо, — голос сина був рівним. — У мене зараз теж депресія. Якраз вибираю колір плитки у свою нову квартиру. Кредит важкий, але знаєш — дихається легко.
— Я переписала заповіт, — випалила стара. — На тебе. Тільки приїдь, вижени тих дармоїдів, я більше не можу!
Тарас отримав квартиру через шість років активного догляду і ще два роки повної відсутності. Марія Степанівна нарешті зрозуміла: люблять не за рідність, а за вчинки. Галя поїхала «шукати долю» далі, а Тарас, заходячи в квартиру з документами на власність, лише зітхнув:
— Знаєш, Світлано, ці стіни коштували мені стільки нервів, що вони мають бути золотими.
— Головне, Тарасе, що тепер ми тут господарі, а мамі ми купимо путівку в санаторій. Надовго.
Того вечора на кухні пахло не пирогами, а грозою. Галя, загорнута в шовковий халат, який купив їй колись Тарас «на мирову», розкладала на столі свої манікюрні приладдя прямо поверх газет з оголошеннями про оренду.
— Мамо, ну ти ж розумієш, — тягнула Галя, не піднімаючи очей від пилочки, — мені як творчій особистості потрібен простір. А Тарас зі своєю Світланою… ну, вони ж як два танки. Тупцюють, дихають, каструлями гримлять. У мене від них мігрень!
Світлана, яка саме заварювала чай, з гуркотом поставила чашку на стіл.
— Мігрень? Галю, мігрень буває від роботи, а не від того, що ти цілий день переглядаєш серіали, поки я мию підлогу в твоїй кімнаті!
— Світланко, не починай! — втрутилася Марія Степанівна, нервово поправляючи хустку. — Галочка тендітна, їй важко. А ви молоді, енергійні. Тарасе, ну скажи їй! Може, ви справді подивитеся ту однокімнатну на околиці? Я допоможу з першим внеском… ну, трохи…
Тарас, який до цього мовчки пив каву, повільно поставив горнятко. Його обличчя стало кам’яним.
— Допоможеш? Мамо, ти допоможеш мені моїми ж грошима, які я відкладаю тобі на операцію на суглобах? Чи ти забула, що в цій хаті навіть фіранки куплені за мій кошт?
— Ой, почалося! Великий благодійник! — пирхнула Галя. — Ти ж син! Ти зобов’язаний! А я — донька, мені важче в цьому жорстокому світі. Мамо, скажи йому, що квартира має належати жінці, щоб у неї був тил!
Тарас підвівся. Він здавався величезним у цій тісній кухні.
— Тил? Галю, твій «тил» — це диван, з якого ти не злазиш. Мамо, я шість років возив тебе по процедурах. Шість років я мовчав, коли Світлану вичитували за не так поставлену тарілку. Я думав, що це сім’я. А виявилося — це черга за спадком, де мене тримають як безкоштовного завгоспа.
— Як ти можеш таке казати рідній матері! — заридала Марія Степанівна. — Я вас обох люблю однаково!
— Однаково? — Світлана не витримала. — Однаково — це коли Тарас купує ліки, а Галя забирає гроші на новий телефон? Це коли ми робимо ремонт, а Галя вибирає, в який колір перефарбувати стіни в «її» майбутній вітальні? Вибачте, Маріє Степанівно, але ваш «однаковий» підхід виглядає як гра в одні ворота.
— Якщо вам щось не подобається — двері он там! — верескнула Галя, вказуючи пилочкою на вихід. — Мама господарка, вона сказала, що я тут залишаюся!
Тарас глянув на матір. У його очах була надія, що вона зараз зупинить цей абсурд. Але Марія Степанівна лише опустила очі й пробурмотіла:
— Ну, Галочці справді зараз важче… Ви ж викрутитеся…
— Добре, — тихо сказав Тарас. — Ми викрутимося. Прямо зараз.
Він пішов у кімнату й почав кидати речі у валізу.
— Тарасику, ти куди? На ніч дивлячись? — забігала навколо нього мати. — Ну не сердься, ну ми ж просто поговорили!
— Ні, мамо. Ми домовилися. Галя тепер господарка? Чудово. Ось рахунки за газ, ось номер сантехніка — у ванній капає вже тиждень, я не встиг полагодити. Ось список твоїх таблеток, їх треба купувати щовівторка. Галя ж впорається, вона тепер має «тил».
— Тарас, ти не можеш мене кинути з цією… з цими проблемами! — Марія Степанівна злякано подивилася на доньку, яка вже почала гуглити ціну на нові шпалери, ігноруючи все навколо.
— Можу, мамо. Бо виявилося, що квартира для вас дорожча за сина, який її беріг. Живіть, насолоджуйтеся простором.
Коли двері за Тарасом і Світланою зачинилися, у квартирі запала мертва тиша. Галя нарешті відірвалася від нігтів.
— Мам, а що там Тарас казав про сантехніка? І… де в нас гроші на інтернет? Мені треба оплатити підписку.
Марія Степанівна сіла на табуретку й вперше за багато років відчула, як стіни сталінки, за які вона так трималася, почали на неї тиснути.
Минуло два роки. Сталінка в центрі, яка колись сяяла натертим паркетом і пахла домашньою випічкою Світлани, тепер нагадувала декорації до фільму про занепад аристократії.
Пил лежав шарами, а у ванній замість відремонтованого крана тепер стирчала якась ганчірка, з якої невпинно капало: кап-кап-кап — наче відлік до нервового зриву.
Марія Степанівна сиділа на кухні, кутаючись у стару шаль. Галя, розпатлана й у вічному стресі, порпалася в холодильнику.
— Галю, доню, а де сир? Ти казала, що купиш… — тихо запитала мати.
— Мамо, який сир?! Ти бачила ціни на комуналку? Мені прийшов рахунок за опалення, там цифра як мій номер телефону! — верескнула Галя, витягаючи засохлий шматочок ковбаси. — І взагалі, чому ти мене питаєш? Я вчора цілу ніч монтувала відео для блогу, у мене творча криза!
— Але ж Тарас завжди… — почала було стара, але Галя перебила її справжнім риком:
— Тарас, Тарас, Тарас! То йди до свого Тараса! Він тепер багатий, квартиру купив, на машині їздить! А я тут з тобою гнию в цих стінах! Мамо, продай квартиру. Купимо дві одинички на околиці, мені потрібен старт!
Марія Степанівна здригнулася.
— Продати родову гніздо? Галю, ти що таке кажеш? Де я на старість буду?
— Та в пансіонаті якомусь! Там догляд, подружки! А мені жити треба зараз!
Саме в цей момент у двері подзвонили. Галя, сподіваючись на кур’єра з піцою (яку вона замовила на останні гроші з маминої пенсії), побігла відчиняти. На порозі стояв Тарас. Дорогий костюм, впевнений погляд і тека з документами в руках.
— О, з’явився! — пирхнула Галя, ховаючи засмальцьований халат за спину. — Прийшов подивитися, як ми тут бідуємо?
Тарас навіть не глянув на неї. Він пройшов на кухню, де Марія Степанівна, побачивши сина, розплакалася прямо в чашку з порожнім чаєм.
— Синку… Тарасику… Ти прийшов?
— Прийшов, мамо. Світлана сказала, що я буду останньою людиною, якщо залишу тебе тут під наглядом «талановитої» Галі. Я знаю про борги. Знаю, що Галя намагалася виставити квартиру на продаж через чорних ріелторів.
Галя заверещала з коридору:
— Це наклеп! Я просто дізнавалася ринкову ціну! Мама має право розпоряджатися майном!
Тарас поклав на стіл документ.
— Ось тут, мамо, договір довічного утримання. Або ти підписуєш його на мене, я закриваю всі борги, роблю капітальний ремонт і наймаю тобі помічницю, або… я йду. І цього разу назавжди. А Галя нехай і далі «дізнається ціну».
— Ти хочеш вигнати рідну сестру?! — Галя влетіла в кухню, розмахуючи руками. — Мамо, не слухай його! Він хоче загарбати твою власність!
— Мовчи! — раптом вигукнула Марія Степанівна так гучно, що навіть таргани під плінтусом притихли. — Досить! Два роки я слухаю твої крики про «простір» і «творчість», поки ти проїдала мою пенсію! Тарас правий. Ти палець об палець не вдарила.
Вона тремтячою рукою взяла ручку.
— Де підписати, синку?
— Мамо, ти робиш помилку! Ти пошкодуєш! — Галя кинулася до столу, намагаючись вихопити папір.
— Помилку я зробила шість років тому, — відрізав Тарас, перехопивши руку сестри. — Коли думав, що твоя совість прокинеться. Галю, у тебе рівно дві години, щоб зібрати валізи. Я винайняв тобі кімнату в гуртожитку на місяць. Далі — сама. Твій «тил» закінчився.
Через пів року квартира знову сяяла. Нові вікна, жодного звуку від крана, і запах Світланиних пирогів знову наповнив коридор. Марія Степанівна сиділа в кріслі-гойдалці й дивилася, як Тарас монтує нову люстру.
— Знаєш, синку, — тихо сказала вона. — Дарма я тоді казала, що ти «зобов’язаний». Любов — це не борг. Це коли ти повертаєшся навіть тоді, коли тебе не чекали.
Тарас усміхнувся, витираючи руки:
— Головне, мамо, що тепер у нас у всіх є дім. А Галя… Галя вчора дзвонила. Каже, знайшла роботу офіціанткою. Каже, що там безкоштовні обіди. Може, хоч так людиною стане.
Валерія Тодоренко
