У маленькому містечку, де річка петляє між зеленими пагорбами, а сонце золотить старі хати з солом’яними дахами, жила родина Коваленків.
Мати, Ганна Іванівна, була жінкою з міцним характером, яка все життя працювала на фабриці, вирощуючи двох дочок – старшу Дарину та молодшу Оксану.
Батька не стало рано, залишивши Ганну саму з дітьми. Вона не скаржилася, тягнула все на своїх плечах: шила одяг ночами, щоб дівчата мали що вдягнути до школи, і завжди казала:
“Діти мої, життя – то не мед, але з любов’ю все переживемо”.
Дарина була старшою, красивою, з чорним волоссям, як ніч, і очима, що блищали, наче діаманти. З дитинства вона мріяла про велике життя, про Київ чи навіть закордон.
“Мамо, я не хочу тут гнити, як ті старі яблуні в саду. Я поїду в світ, зароблю гроші і повернуся королевою!” – казала вона, сидячи за столом і жуючи свіжий хліб з медом.
Ганна сміялася: “Доню, гроші – то не все. Головне – серце чисте і родина поруч”. Але Дарина не слухала. Вона закінчила школу з золотою медаллю, поїхала до Києва вчитися на економіста і швидко знайшла роботу в банку.
Оксана, молодша сестра, була тихою і турботливою. Вона залишилася з матір’ю, працювала в місцевій школі вчителькою і допомагала по господарству.
“Сестро, ти ж обіцяла, що допоможеш мамі з ремонтом хати. Вона вже стара, дах протікає”, – писала Оксана в повідомленнях Дарині.
Та відповідала коротко: “Зараз зайнята, пізніше”. Роки минали, Дарина піднімалася кар’єрними сходами. Вона вийшла заміж за багатого бізнесмена, переїхала в елітний район Києва, купила квартиру з видом на Дніпро.
Гроші текли рікою: подорожі до Європи, дорогі сукні, вечірки з впливовими людьми.
Але з матір’ю і сестрою зв’язок слабшав. Ганна Іванівна старіла, її здоров’я підводило .
“Оксанко, дочка моя, чому Дарина не дзвонить? Може, щось сталося?” – питала мати, сидячи в старому кріслі біля вікна.
Оксана зітхала: “Мамо, вона при грошах, але забула про нас. Невдячна… Я їй пишу, а вона каже, що зайнята проектами”.
Оксана сама намагалася тримати все вкупі: лагодила дах, купувала ліки, але грошей бракувало. Вона працювала на двох роботах, щоб підтримати матір.
Одного разу, в холодну осінню ніч, коли вітер завивав за вікном, Ганна Іванівна впала в кухні. Оксана почула шум і прибігла: ”
Мамо! Що сталося?” Ганна прошепотіла: Поклич Дарину, хай приїде.
Оксана зателефонувала сестрі. “Дарино, мамі погано! Приїжджай негайно!” – кричала вона в трубку. Дарина, яка саме була на вечірці в ресторані, відповіла байдуже:
“Оксанко, я в справах. Завтра подзвоню лікарю, хай приїде. У мене зустріч з інвесторами”.
Оксана заплакала: “Сестро, ти ж при грошах! Чому не допоможеш? Мама тебе виростила, а ти ні собі, ні їй!”
Лікар приїхав наступного дня, оглянув Ганну і сказав: “Потрібно двадцять тисяч гривень, плюс ліки”. Оксана зібрала всі заощадження, але вистачило тільки на половину.
Вона знову зателефонувала Дарині: “Будь ласка, позич гроші. Мама в лікарні”. Дарина зітхнула: “Оксанко, у мене зараз інвестиції в нерухомість. Якщо дам, то сама залишуся без нічого. Знайди роботу кращу, або продай щось”.
Оксана не витримала: “Ти невдячна! Мама все життя на тебе витрачала, а ти навіть не приїдеш!”
Минув тиждень. Ганна лежала в лікарні, дивлячись у стелю. “Оксанко, розкажи про Дарину. Вона щаслива там, у Києві?” – питала вона слабким голосом.
Оксана, намагаючись не плакати, відповідала: “Так, мамо, вона успішна. Має все, про що мріяла”. Але в душі кипіла злість.
Вона вирішила поїхати до Києва і поговорити з сестрою віч-на-віч.
Київ зустрів Оксану шумом машин і блиском хмарочосів. Вона знайшла адресу Дарини – елітний будинок з консьєржем.
“Я сестра пані Дарини Коваленко. Скажіть, що Оксана приїхала”, – сказала вона охоронцю. Він подзвонив, і незабаром Дарина спустилася в хол, одягнена в елегантну сукню.
“Оксанко, що ти тут робиш? Я ж сказала, що зайнята!” – вигукнула вона, оглядаючись, ніби соромилася сестри в простому пальто.
Оксана не стрималася: “Сестро, як ти можеш? Мама в лікарні, потрібні гроші, а ти навіть копійки не даси! Ти при грошах, живеш як королева, а ми там латаємо дірки в хаті.
Невдячна ти, Дарино! Мама тебе любила більше за все, а ти забула про неї!” Дарина закотила очі: “Ой, не драматизуй. Я ж не винна, що ви там у провінції. Я сама всього досягла.
Якщо дам гроші, то ви звикнете просити постійно. Іди додому, я надішлю тисячу гривень на ліки”. Оксана заплакала: “Тисяча? Це ж смішно! Мама потребує двадцяти тисяч. Ти думаєш тільки про себе!”
Тієї ночі Оксана ночувала в дешевому хостелі, думаючи про дитинство. Пам’ятала, як Дарина крала її іграшки і казала: “Я старша, мені більше треба!”
А мати завжди мирила: “Дівчатка, діліться, бо родина – то єдине, що вічне”.
Наступного дня Оксана повернулася додому з порожніми руками. Ганна, побачивши дочку, запитала: “Ну що, доню? Дарина допоможе?” Оксана збрехала: “Так, мамо, вона обіцяла переказати гроші скоро”.
Але гроші не прийшли. Замість того Дарина надіслала повідомлення: “Я подумала, хай мама йде в державну лікарню, там безкоштовно”.
Оксана розлютилася і написала довгий лист: “Сестро моя, ти забула, хто ти є. Мама тебе годувала, одягала, вчила. А ти ні собі, ні їй. Живеш у розкоші, але серце в тебе холодне, як лід. Невдячна ти, Дарино!” Дарина не відповіла.
Час минав. Ганна пройшла операцію завдяки позиці від сусідів, але здоров’я не покращилося. Одного вечора, коли сніг падав за вікном, мати сказала Оксані:
“Доню, не тримай зла на сестру. Може, в неї свої проблеми. Поклич її на Різдво, хай приїде”. Оксана кивнула, але в душі сумнівалася.
Вона зателефонувала: “Дарино, мама хоче, щоб ти приїхала на свята. Будь ласка, для неї”. Дарина засміялася: “Оксанко, ми з чоловіком летимо в Дубай. Там тепло, а не ваша холоднеча. Привіт мамі передай”.
Різдво пройшло сумно. Ганна сиділа за столом з Оксаною, їла кутю і згадувала: “Пам’ятаєш, як Дарина маленькою співала колядки? Голос у неї був, як у солов’я”.
Оксана мовчала, але після свят вирішила діяти. Вона поїхала до Києва знову, цього разу з планом. Знайшла Дарину в кафе, де та пила каву з подругами.
“Сестро, нам треба поговорити наодинці”, – сказала Оксана твердо. Дарина здивувалася, але вийшла з нею на вулицю.
“Дарино, слухай мене. Ти думаєш, гроші – то щастя? Ти маєш все, але одна. Чоловік твій – бізнесмен, але чи любить він тебе, чи тільки твої гроші? Мамі погано від туги за тобою. Приїдь, допоможи. Не будь невдячною!” – благала Оксана.
Дарина розсердилася: “Ти заздриш мені, Оксанко! Я всього досягла сама, без допомоги. Ви там у селі – ледачі, чекаєте милостині. Я не зобов’язана!”
Оксана заплакала: “Заздрю? Ні, шкодую тебе. Ти втрачаєш родину за блискучки”.
Тієї ночі Дарина не спала. Вона дивилася на свій розкішний будинок, на шафи з сукнями, на банківський рахунок. “Чому я така? – думала вона. – Мама мене любила, а я…”.
Ранком вона зателефонувала чоловікові: “Антоне, я їду до мами. Сама”. Він здивувався: “Навіщо? У нас плани!” Але Дарина була рішуча: “Це моя родина. Я була сліпа”.
Коли Дарина приїхала в містечко, сніг хрустів під колесами її дорогого авто. Вона постукала в двері. Ганна відкрила і заплакала:
“Доню моя! Приїхала нарешті!” Дарина обійняла матір: “Мамо, вибач мене. Я була невдячною. Оксанко, сестро, дякую, що відкрила мені очі”. Оксана усміхнулася: “Краще пізно, ніж ніколи”.
Вони сіли за стіл, пили чай, розмовляли всю ніч. Дарина розповідала про Київ: “Там все блищить, але порожньо. Без вас – ніщо”
. Ганна гладила її руку: “Доню, гроші приходять і йдуть, а любов – вічна”. Дарина пообіцяла: “Я допоможу з усім. Ремонт хати, ліки, все. І приїжджатиму частіше”.
З того дня Дарина змінилася. Вона переказувала гроші на потреби, приїжджала щомісяця, навіть привезла матір до Києва на лікування.
Оксана казала: “Сестро, ти нарешті зрозуміла”. Дарина відповідала: “Так, завдяки тобі. Ніколи більше не буду невдячною”.
Але життя – непередбачуване. Через рік Антон, чоловік Дарини, втратив бізнес через кризу. Гроші танули, як сніг навесні.
Дарина повернулася до містечка: “Мамо, Оксанко, можна пожити в вас? Я все втратила”. Ганна обійняла: “Звичайно, доню. Родина – то притулок”.
Оксана додала: “Тепер ти зрозумієш, що гроші – не головне”.
Дарина почала працювати в місцевому банку, допомагала сестрі в школі. “Я думала, гроші роблять щасливою, але ні. Тільки рідні”, – казала вона подругам.
Ганна усміхалася: “Ось бачиш, життя вчить”.
Історія ця тривала. Дарина знайшла нове кохання – простого хлопця з сусіднього села, вони одружилися. Появилася дитина, і бабуся Ганна тішилася онуком.
Оксана вийшла заміж за вчителя, і родина розрослася. “Сестро, дякую, що не покинула мене”, – казала Дарина Оксані. “А ти – що повернулася”, – відповідала та.
Так і жили вони, в мирі та любові, пам’ятаючи, що гроші – то пил, а родина – золото.
Валентина Довга
