— Даш, я тут подумав, взагалі, нам треба розлучитися, — промимрив мій чоловік Олег, повернувшись вранці додому з затяжного відрядження.
Версію про відрядження він запропонував, квапливо відбуваючи минулої суботи зі спортивною сумкою наперевіс.
Слова про розлучення я вислухала, зігнувшись у три погибелі в тісному передпокої й намагаючись стягнути з ніг зимові чоботи. З правим проблем не виникло, а на лівому у найнепідходящий момент заїдає блискавка. Зараз був саме такий випадок, і я безуспішно шарпала язичок, намагаючись звільнитися від пут. Олег скосився в мій бік, зробив вигляд, що не помічає моїх зусиль, легко скинув свої модні черевики з темно-коричневої шкіри й пройшов у кімнату.
Сьогодні 28 лютого, вівторок. Цей день тижня моя найкраща подруга Женька вважає найнещасливішим. Каже, усі нещастя трапляються з нею саме по вівторках. Хоча, що в Женьки за нещастя? Один сміх. Мобільник у метро вкрали, з матір’ю черговий раз посварилася, каблук на нових туфлях зламала. Ось мені вівторок і справді підкинув проблему. Втім, якщо чесно, все почалося задовго до цього злощасного дня. Хоча, може, в якийсь із вівторків, що трапляються в нашому житті з похмурою періодичністю один на сім.
Я нарешті впоралася з упертим чоботом, вдягла домашні капці й теж попрямувала в кімнату. Олег стояв біля вікна спиною до мене. Руки в кишенях, спина напружена, хвилюється. Я сіла на диван і запитала:
— Ну і що далі?
— Як це «що далі?» — чоловік відліпився від вікна, нервовим рухом збив волосся й сів у крісло навпроти.
Відрядження, судячи з усього, видалося насиченим, бо Олег виглядав змученим і невиспаним. Однак виразні кола під почервонілими очима його не надто псували. Чоловік і в молодості був дуже привабливим, а з роками прямо-таки розквіт. Зросту Олег не дуже високого, та фігура відмінна, нічого не скажеш. Вміє одягатися стильно, і лице симпатичне, очі великі, ніс прямий, губи гарно вигнуті. Тільки вуса він дарма відростив. Якісь вони ріденькі, жовтенькі, кволяві. Ось у мого тата були вуса так вуса. Коли він цьокав мене в щічку, вуса кололися, я кривилася, а тато реготав. Власне, це мій єдиний спогад про батька. Він із матір’ю розлучилися, коли мені було 3 роки.
Батько пішов до іншої жінки, і більше ніщо в нашому з мамою житті про нього не нагадувало, крім аліментів. Мене він жодного разу не навідав, а своїми розкішними вусами, мабуть, лоскотав сина від нової дружини. Років п’ять тому мама випадково зіткнулася з батьком на вулиці. Так і з’ясувалося, що в мене є зведений брат на ім’я Вовка, на 4 роки молодший.
Ми з Олегом сиділи, дивилися один на одного й мовчали. Потім чоловік світським тоном поцікавився:
— Ліза в садочку?
— В садочку. Я якраз звідти.
Ліза — це наша дворічна донечка. У вересні ми віддали її в дитячий садок. Процес звикання триває досі. На мою думку, дочка просто щаслива, коли в неї ввечері піднімається температура і починають литися соплі. Адже це означає, що в садочок їй завтра не треба. А хворіє вона з осені по колу. То кашель, то нежить, то горло. Дільничний педіатр мене заспокоює: «Адаптація. Потерпіть». Я терплю, але щоразу, коли помічаю, що в Лізи знову гарячий лоб або вона часто ковтає уві сні, мене трясе і вивертає навиворіт. Загалом, дитячі хвороби — це тема для окремої розмови. Зараз не про це.
Після Нового року я влаштувалася в Лізин садочок вихователькою. У мене педагогічна освіта. До декрету я працювала вчителькою історії, але повертатися до школи все одно не збиралася. То чому б не піти у вихователі?
— А ти, значить, сьогодні в другу зміну, — констатував чоловік.
Я промовчала.
— Даш, ти, може, не зрозуміла… — Олег перевів подих і обережно продовжив: — Я хочу розлучення.
— Усе, я зрозуміла, Олежечку. Давай ближче до справи, а то мені ще в соцзахист перед роботою треба заскочити.
— В соцзахист? — луною відгукнувся Олег. — І ти що ж, не проти?
— Чому проти? Дуже навіть за, — сухо відповіла я.
Ви, напевно, подумали, що за жорстка жінка. У неї життя руйнується, а вона в соцзахист зібралася. Але я ніяка не кам’яна. Просто за той рік, що в Олега роман із колегою по роботі Сонечкою, я встигла пройти всі стадії, які описані в підручниках з психології: заперечення, зневіра, образа, гнів, самобичування, розчарування. І істерики були з биттям посуду, і сліз три бочки виплакано.
Тим більше, що Олег виявився з тих чоловіків, які воліють відрізати собі хвіст по шматочку. Ну, тобто спочатку блудний чоловік мені сам у всьому зізнався, бо людина він, на його переконання, чесна і сумлінна. Каявся, пару разів гірко всхлипнув, у ногах валявся, клявся, що більше ні-ні. Тільки я стала помітно відходити від шоку і якось змогла змиритися і пробачити, як він знову пустився у всі тяжкі. Але тепер, правда, версія була інша.
З’ясувалося, що у всьому винувата я, дружина, бо не розумію, не підтримую, не даю розвиватися, перестала бути цікавою жінкою. Говорю тільки про присипки та підгузки, обабилася і розпустилася. А з Сонечкою у нього феєрверк, вибух емоцій і свята. А зі мною виходять суворі військові будні.
Потім ці дві стадії послідовно змінювали одна одну разів чотири. То Олег бив себе п’ятою в груди, називав чудовиськом і стверджував, що я жінка його життя, то йшов самовіддано святкувати і запускати з Сонечкою феєрверки. У такій ситуації, самі розумієте, хочеш не хочеш, а поступово перестанеш гостро реагувати. Інстинкт самозбереження спрацьовує. Інше питання, що про розлучення Олег заговорив уперше.
До речі, зараз він перебував у стадії номер два, ширяв на крилах Сонеччиної любові і на грішну Землю залітав рідко. Правда, цього разу невідомо з яких міркувань узявся дотримуватися видимості пристойності: повідомляв про відрядження, про наради, по телефону розмовляв під акомпанемент увімкненого душу, і парфумами від нього не пахло. Пару разів Олег навіть спробував виконати подружній обов’язок. Тільки мені таких подвигів не треба, про що я йому й сказала. Та й не надто-то він наполягав.
Ви запитаєте: «Що ж ти сама не подала на розлучення?» Можете закидати мене камінням, але все ж я на щось сподівалася. Думала, от-от опам’ятається, перебіситься. Любили ж ми колись одне одного. Невже все безслідно розсіялося? До того ж мій Олег завжди був таким, що захоплюється. Наприклад, 3 роки тому він узяв величезний кредит і вклав гроші у фінансове підприємство з назвою з трьох літер. Піраміда швиденько схлопнулася, поховавши під собою мрії Олега про нову машину та нерухомість за кордоном. Щоб вилізти з боргів, довелося продати нашу з мамою двокімнатну квартиру, де ми з чоловіком жили після маминої смерті, і переїхати до гостинки.
— Даш, я прийшов за речами, і, звичайно, квартира залишиться вам з Лізою, — урочисто додав він.
Я ледве стрималася. Ні, який нахаба! Мабуть, Олег і сам зрозумів, що сказав дурницю, бо погляд його одразу став колючим, а рот стиснувся у вузьку смужку. Він завжди злиться, коли відчуває свою неправоту.
— Послухай, Дашуль, може, ти й сама на розлучення подаси?
– А то муки сумління спати спокійно не дадуть? — поцікавилася я.
— Ну чого ти вічно починаєш? — спалахнув Олег і метнувся до шафи. Розчинив стулки, витягнув великий чемодан і взявся запихувати в нього свої речі. — Я з тобою спокійно розмовляю, хочу зберегти дружні стосунки. Все-таки в нас дочка.
– До речі, про дочку. А ти плануєш її навідувати?
— Ну, звісно, — обурено вигукнув Олег. — І аліменти буду платити. Що ти з мене якогось монстра робиш?
— Навряд чи ми збережемо дружні стосунки, — із запізненням відреагувала я. — Вибач, але таких людей я собі в друзі не обираю.
Чоловік, тепер уже колишній, ледве виволік свій чемодан на сходовий майданчик і пробурмотів:
— Гаразд, Даш, бувай.
Зачиняючи за Олегом двері, я зовнішньо залишалася спокійною. Але як тільки ліфт з гуркотом і брязкотом назавжди повіз Олега з нашого сумного життя, я притулилася до стіни й розплакалася. Правда, ридала недовго, мабуть, тому що знала — заспокоювати мене нікому.
За сорок хвилин я вийшла з під’їзду. Похід у соцзахист продовжував залишатися в порядку денному. Нікого бачити не хотілося, і, само собою, за законом підлості мені зустрілася сусідка тітонька Лєна. Я коротко привіталася й хотіла промайнути повз, але вона уважно втупилася на мене й проговорила, квапно замазавши удаваним співчуттям палаючу цікавість:
— Здоровенькі були. Здоровенькі були. Що очі-то червоні? Ревіла, мабуть, пішов, чи що? Ну нічого, нічого, перемелеться, борошно буде. Ти ще молода, тридцяти нема. Схуднеш, опам’ятаєшся, дасть Бог, зустрінеш кого. І нічого, що з дитиною. Нині, знаєш, мужики своїх-то не виховують, все більше чужих.
Все-таки моя сусідка унікальна жінка. Це ж треба вмудритися — в одній фразі повний розклад. Ось вона я. Милуйтеся, товста, кинута чоловіком тітка під 30 з дитиною на руках і туманними перспективами. Градус настрою впав ще нижче, і я знову була готова розплакатися. Але тут подзвонила Женька. Почувши мої новини, вона глибокомисло вимовила:
— А що ти хотіла? Вівторок. Та годі, не кисни, ввечері приїду. В мене пляшка є.
І навіщо я розповіла про все Жені? Коньяк терпіти не можу. Бачитися ні з ким, навіть з нею, не хочу, бо давно звикла переживати свої біди на самоті. Мені треба приміряти на себе проблему, звикнути, переспати з нею, подивитися на неї уважніше. Тоді я перестаю боятися, збираюся з силами й приймаю рішення, що робити далі. Розмори під п’яну лавочку, сльози, співчуття — на цей раз цілком щирі, не тітоньки Лєни — усього цього мені не треба. Але ж не ображати подругу.
Захоплена своїми думками, я й не помітила, як підійшла до дороги. Мені треба на інший бік, але пішохідний перехід розташований набагато далі, а йти до нього не хотілося. Дороги зараз важкі, снігу намело по пояс, двірники не встигають розчищати. Я вирішила перебігти вулицю просто тут, тим більше, що машин начебто не так багато. Уздовж траси намело величезні замети, і я вдерлася на вершину снігового гребеня, приміряючись, як би мені спритно перебігти на той бік.
Подальше пам’ятаю неясно. Пізніше мені розповідали, що замет піді мною раптом несподівано став сповзати вниз, на проїжджу частину. Я замахала, з усіх сил намагаючись втриматися, але нічого не вийшло. І, вигукнувши щось незрозуміле, я з’їхала прямо під колеса автомобіля, що проїжджав повз.
Коли я отямилася — це, до речі, сталося досить скоро — то виявила, що сиджу на мокрому, брудному асфальті, поруч стоїть красива синя іномарка, а навколішки переді мною молодий чоловік років двадцяти п’яти з блідим, перекривленим від страху обличчям. Обличчя це чомусь здалося мені знайомим.
— Дівчино, дівчино мила, ви мене чуєте? Як ви себе почуваєте? — зриваючись проговорив він, побачивши, що я дивлюся на нього. — Як же так? Ах, боже мій. Ну чому ж? Що ж ви… Вибачте мене, я намагався одразу загальмувати і звернути. Вас не сильно зачепило. Ви можете рухатися? Що болить? Що болить?
Прямо як із маленькою. Я мимоволі посміхнулася й відповіла:
— Здається, усе добре.
Покрутила головою, поворушила руками. Повз нас неслися автомобілі, але ніхто не робив спроб зупинитися й з’ясувати, у чому річ, запропонувати допомогу.
— Поліцію треба викликати, — лунув звідкись зверху сварливий жіночий голос.
Я підняла голову й побачила, що трохи далі на вершині замету стоять дві літні жінки й чоловік у величезній хутряній шапці, схожій на гніздо.
— Ганяють, ходити людям ніде.
– Ні, ні, що ви, не треба ніякої поліції, — злякалася я. Ще б тільки тут застрягнути. Мені ж ще в соцзахист, а потім на роботу. Я сама винувата. Тут не можна переходити. А зі мною все гаразд. Зараз я встану.
І я хотіла підвестися, але тут же повалилася назад. Ліву ступню пронизав різкий біль.
— Що таке? — заметушився молодий чоловік. — Нога?
— Так, нога болить.
— Постривайте, я подивлюся.
Він взявся обережно, але незграбно оглядати мої ноги. Купка глядачів нагорі заворушилася, заговорила щось, але я більше не звертала на них уваги. Набагато більше мене цікавила власна ступня. Раптом це перелом. А якщо доведеться лягти до лікарні, хто буде доглядати за Лізою? Проклятий вівторок підкидає мені одну біду за іншою, якийсь раз за день у носі залоскотало, очі затягнуло зрадницькою вогкістю.
— Ви що, лікар? — запитала я, кривлячись від болю.
— Ні, я геолог. Але мій найкращий друг — найліпший у місті хірург. Зараз ми з вами поїдемо до нього в лікарню. Нічого не хвилюйтеся, у нас усе буде добре, — рішуче проговорив молодий чоловік і, на подив легко, підхопив мене на руки й посадив у машину.
Я заїкнулася було, що можу своїм брудним пальто забруднити йому сидіння, але він тільки замахав руками:
— Та годі, це неважливо.
У салоні було тепло, затишно, грала тиха музика й смачно пахло кавою. Я помітила на панелі приладів невеликий мішечок і зрозуміла, що це ароматизатор. Машина плавно рушила з місця й влилася в загальний потік.
Деякий час ми їхали мовчки. Потім молодий чоловік повернувся до мене й запитав:
— Як ви? Сильно болить?
— Терпимо. І яка ж я дурна!
— Ви зовсім не дурна, — усміхнувся він. — Просто життя буває. Завжди ми поспішаємо, мчимо кудись, і виходить, біс зна що.
У цю мить він знову когось нагадав мені. А кого? Я знову не зрозуміла й сказала:
— Та вже, от і поспішала. Мене, до речі, Дашею звуть, а вас?
— Володимир. Дуже приємно познайомитися. Хоча обставини могли б бути й веселішими.
Раптом у голові в мене щось клацнуло, і я, не встигнувши додумати, випалила:
— Володимире, а ви випадково не Сергійович?
— Сергійович? — він здивовано подивився на мене. — А звідки ви знаєте, ми хіба з вами знайомі?
— Ні, але я теж Сергіївна, — дурно сказала я, помовчала й додала: — Зараз я Приходько, а до заміжжя була Савченко. А ви ж теж Савченко, правда?
Коротше кажучи, з’ясувалося, що я потрапила під колеса власного брата. Вірите — і таке теж трапляється.
Це сталося більше року тому. І зараз я вже навіть із труднощами уявляю, як умудрялася стільки років прожити без Вовки. Виявилося, що наш батько помер від інфаркту того ж року, що й моя мама. Лариса Петрівна, Вовчина мати, батькова друга дружина, прийняла нас із Лізою як рідних. Ліза кличе Ларису Петрівну бабусею, а Вовку обожнює так, що мені часом заздрісно.
Лариса Петрівна з Вовкою схожі і зовні, і внутрішньо. Обоє неймовірно добрі, чисті, вже вибачте за банальність, зовсім без подвійного дна, трохи дивакуваті у своїй дитячій відкритості. Вовка поки що не обзавівся сім’єю. Дівчата в нього міняються з такою швидкістю, що ми не встигаємо запам’ятовувати імена й обличчя. Але осуджувати його за вітряність не виходить. Просто він поки що не зустрів свою єдину. А коли це станеться, то можете не сумніватися — ніхто не буде більш вірним і відданим чоловіком, ніж він.
Вовка, можна сказати, узяв над нами з Лізою шефство, як тимуровець. Полагодив усі крани й проводку в квартирі, зробив довгоочікуваний ремонт, до якого в Олега не доходили руки, вивіз нас із дочкою влітку на море. Вовка охоче няньчиться з племінницею й часто по вихідних водить її в ляльковий театр, зоопарк чи дитяче кафе. Майже весь час, з травня по вересень, Ліза живе на дачі з бабусею Лорою, і обидві страшенно задоволені компанією одне одного.
Так, ледь не забула. Нога моя виявилася зовсім не зламана, а лише вивихнута. Костя, Вовчин найкращий друг, управив мені вивих у два рахунки. Він чудовий лікар, уважний і серйозний. У свої 34 вже кандидат наук, завідувач відділенням, над докторською працює. Пацієнти обожнюють Костю, і я не стала винятком — теж одразу прониклася до нього довірою.
Ми стали по-дружньому спілкуватися, потім уже не по-дружньому бачитися, а два місяці тому Костя зробив мені пропозицію. Звичайно, я погодилася. І в червні в нас весілля. Вовка на сьомому небі від щастя, що найкращий друг тепер буде ще й родичем. Про свої почуття я краще промовчу. Скажу лише, що іноді мені здається, усе це просто сон. Незабаром настане сірий ранок, і я прокинуся поруч із Олегом. Від таких думок кидає в жар. Адже, дізнавшись, що на світі є чоловіки, подібні до Кості, було б неможливо примиритися з існуванням поряд із Олегом.
Він, між іншим, у найкращих традиціях багатьох аліментників отримує зарплату в конверті й виплачує дочці 25% від прописаного в законі мінімуму. З Сонечкою вони розсталися, і свої свята мій колишній святкує вже деінде. Де й з ким, мене, слава богу, зовсім не цікавить.
Що ще сказати? Начебто все. Ну хіба що от — Женька, яка буде моєю подружкою нареченої на весіллі, назавжди переглянула своє ставлення до вівторків.
