Даша приїхала додому раніше з гостинцями від батьків. Вона хотіла зробити чоловіку сюрприз, але Іван замість теплої зустрічі відправив жінку в магазин. Наслідки були неочікуваними.
Важка сумка так відтягнула плече, що Даша мимоволі скрикнула. Її турбував поперек — за останні два місяці він став її постійним супутником. Вона обережно опустила баули на щербатий асфальт зупинки.
Даша глибоко видихнула. Малюк усередині невдоволено заворушився. Шостий місяць — це вам не жарти. Особливо коли вирішуєш зробити чоловікові сюрприз і повертаєшся від батьків на три дні раніше, ніж домовлялися. Вона так скучила, що останні сто кілометрів у автобусі буквально рахувала стовпи.
Цікаво, що зараз робить Ванька? Напевно, й не підозрює, що вона вже тут — усього за десять хвилин пішки від дому. Дорога до під’їзду здавалася безкінечною. Сумки, набиті батьківськими гостинцями — банками з варенням, домашнім салом, важкими яблуками, — важили, здавалося, цілу тонну.
Пройшовши метрів п’ятдесят, Даша зрозуміла: не донесе. Спина просто не витримає.
Вона дістала телефон і набрала чоловіка.
— Ванечко, привіт, — прошепотіла вона в слухавку, коли він нарешті відповів.
— Даша? Ти чого? Що сталося? — перелякано озвався він.
— Та нічого не сталося. Я приїхала! Стою на зупинці перед нашим будинком. Вийди, будь ласка, зустрінь мене. Сумки просто непідйомні, мама стільки всього напхала…
У слухавці зависла дивна пауза. Даша навіть глянула на екран — чи не перервався виклик.
— Ти на зупинці? — голос Вані зірвався на високій ноті. — Прямо зараз? А чому не попередила? Ми ж домовлялися на четвер!
— Хотіла зробити сюрприз, — Даша насупилася. — Вань, ти що, не радий? Я втомлена. Виходь уже!
— Зачекай! — раптом закричав він. — Не йди сюди. Тобто йди, але… Даша, слухай, у нас удома хоч шаром покоти. Я вчора все доїв. Давай так: ти зараз заскочи в цілодобовий, ну той, що за рогом. Купи м’яса, хорошої яловичини. Я сьогодні вирішив не йти на роботу, взяв відгул. Хочу зранку приготувати нормальний обід, зустріти тебе по-людськи.
— Яке м’ясо, Ваню? — Даша розгублено кліпнула. — Ти мене чуєш? Я вагітна, на шостому місяці, стою посеред вулиці з двома величезними сумками!
У мене спина! Яке м’ясо? Вдома є картопля, є яйця. Зустрінь мене, я хочу їсти й лягти.
— Ні, Дашо, ти не розумієш, — він заговорив ще швидше, перебиваючи її. — Я хочу, щоб усе було ідеально. Ну що тобі варто? Там магазин за два кроки. Купи м’яса, картоплі візьми свіжої, бо наша зовсім зів’яла. Попроси когось допомогти донести або потихеньку, по трохи… Ну будь ласка! Це ж для нас. Я тут усе підготую.
Даша дивилася на свої почервонілі долоні. У серці піднялася гірка, гаряча хвиля.
— Ваню, ти при тямі? — голос її затремтів. — Ти пропонуєш мені у такому стані зі своїми сумками, зараз іти до магазину по м’ясо, бо тобі хочеться приготувати обід?
Ти сам не можеш спуститися й сходити?
— Я вже почав… е-е… підготовку! Якщо зараз піду, все зіпсую. Дашулю, ну заради мене. Я тебе так чекав. Купи яловичини, грамів вісімсот. І картоплі мішечок, маленький, у сітці. Давай, я чекаю!
Він скинув виклик. Даша стояла, дивлячись на потемнілий екран. У голові не вкладалося. Хотілося розплакатися просто тут, на порожній зупинці, під холодним світлом ліхтаря. Замість обіймів і теплої постелі — похід у м’ясний відділ. «Може, він і справді щось неймовірне задумав?» — майнула думка. Вона зітхнула, підхопила сумки й, кульгаючи, рушила до магазину.
Даша штовхала візок між рядами, ловлячи на собі співчутливі погляди сонної касирки.
Яловичина виявилася важкою, а сітка картоплі — узагалі непідйомною. Коли вона вийшла з магазину, рук уже не відчувала. Пальці перетворилися на негнучкі гачки.
Телефон знову задзвонив.
— Ти купила? — бадьоро запитав Ваня.
— Купила, — крізь зуби відповіла Даша. — Я вже біля під’їзду. Відчиняй.
— Стій! — Ваня мало не зойкнув. — Не піднімайся! Почекай на лавці. Буквально десять хвилин.
— Ти серйозно? — Даша зірвалася на крик, не зважаючи на поодиноких перехожих. — Ваню, які десять хвилин? У мене ноги набрякли, я стояти не можу!
— Сюрприз не готовий! — уперто повторював він. — Якщо зараз зайдеш — усе марно. Сядь на лавку, подихай повітрям. П’ять хвилин, Дашо, клянусь! Усе, кладу слухавку, бо не встигну!
Вона важко опустилася на дерев’яну лавку біля свого під’їзду. Сумки з гуркотом повалилися поруч. Хотілося жбурнути цей нещасний пакет із м’ясом у вікно їхнього третього поверху.
Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Даша сиділа і відчувала, як усередині все клекоче. Вона уявляла, як зараз зайде, а там… що? Море квітів? Сніданок при свічках? Скрипаль у кутку? Ніщо з цього не вартувало того, щоб змушувати її, в її стані, стирчати надворі після довгої дороги.
На тридцять п’ятій хвилині двері під’їзду рипнули. Вискочив Ваня. Вигляд у нього був зухвалий і трохи безглуздий: футболка навиворіт, на лобі краплі поту, волосся стирчить.
— О, сидиш! — він натягнуто усміхнувся, хапаючи сумки. — Чого ти така сердита? Глянь, яка погода… а, ну так. Ходімо швидше!
— Чого ти такий мокрий? — Даша примружилася, підводячись із лавки з великими зусиллями, спираючись на перила. — І чому від тебе за версту тхне побутовою хімією?
— Побачиш! — він бадьоро зашагав до ліфта, підстрибуючи від нетерпіння.
Вони піднялися. Ваня урочисто розчинив двері й завмер, очікуючи овацій. Даша зайшла до передпокою, вдихнувши різкий, їдкий запах хлорки й дешевого освіжувача з ароматом «морського бризу».
Вона пройшла до кімнати. Потім на кухню. Заглянула у ванну. Квартира була чистою. Тобто — незвично порожньою. Речі, які зазвичай лежали на стільцях, зникли. Килим був пропилососений (подекуди ще виднілися вологі сліди), пил із полиць витертий. А її статуетки сиротливо тулилися в кутку.
— Ну? — Ваня сяяв, як новенька монета. — Як тобі, а? Сюрприз!
Даша повільно повернулася до нього.
— І це все? — тихо запитала вона.
— У сенсі «все»? — Ваня навіть присів від обурення. — Дашко, ти глянь! Я три години тут гарував! Я підлогу всюди помив, навіть під диваном! Я весь посуд перемив, унітаз он блищить, як новий. Я хотів, щоб ти приїхала — і одразу в чистоту, щоб тобі нічого робити не треба було. Я як проклятий носився, поки ти там… у магазині була.
Даша відчула, як до горла підступає клубок.
— Ти заради цього… — вона запнулася, намагаючись стримати сльози. — Заради того, щоб підлогу помити, ти змусив мене тягтися в магазин?
Ти не зустрів мене на зупинці, хоча я просила, бо ти… мив підлогу?
— Ну так! — Ваня сплеснув руками. — Я ж хотів як краще! Ти вічно бурчиш, що я нічого по дому не роблю. От я й вирішив довести. Ти приїхала раніше, я не встигав! Мені довелося тебе затримати, щоб закінчити. А ти замість «дякую» стоїш із таким виглядом, ніби я тобі в кашу плюнув.
— Ваню, ти що, при своєму розумі? — Даша не витримала, голос зірвався на крик. — Мені байдуже до твоїх підлог! У мене спина, у мене сумки були важкі! Я дитину чекаю, Ваню! Ти розумієш? Мені треба було, щоб ти взяв мене за руку й довів додому, а не щоб ти тут шваброю махав!
Ваня почервонів. Він жбурнув ганчірку, яку досі стискав у руці, просто в раковину.
— О-о-о, почалося! — закричав він у відповідь. — Тобі вічно не догодиш! Я, як останній дурень, із п’ятої ранку тут повзаю, стараюся, щоб дружині було приємно, сюрприз готую. А вона приходить і починає кричати! Ти взагалі бачила, яка тут чистота? Та в нас так навіть у день весілля не було!
— Та навіщо мені ця чистота такою ціною? — Даша задихалася від образи. — Ти змусив мене чекати на лавці пів години! Я змерзла, у мене ноги гудуть! Ти змусив мене купувати м’ясо й картоплю, коли я ледве йшла! Ваню, це не сюрприз, це знущання!
— Ах, знущання? — Ваня заметався кухнею, розмахуючи руками. — Ну вибач, що я не такий ідеальний, як тобі хочеться! Інша б зраділа: чоловік порядок навів, готувати зібрався. А ти… Ти тільки про себе й думаєш! «Ой, мій стан, ой, моя спина». А я, може, теж утомився! Я всю ніч не спав, чекав тебе, думав, як порадувати!
Даша закрила обличчя руками.
— Ти навіть не розумієш… — схлипнула вона. — Ти нічого не розумієш. Ти проміняв моє самопочуття на чистий плінтус.
— Та при чому тут плінтус! — Ваня знову зірвався на крик. — Ти приїхала раніше часу! Це ти сюрприз зіпсувала! Якби ти приїхала, як обіцяла, у четвер, я б усе встиг, ти б зайшла в чисту квартиру — і все було б чудово. Але ні, тобі треба було припертися раніше і ще мене винним зробити! Це ти невдячна, Дашо. Просто невдячна.
Він вилетів із кухні, грюкнувши дверима до спальні.
Малюк у животі знову штовхнувся. Даша повільно опустилася на стілець, дивлячись на пакет із м’ясом, який Ваня так і не поклав до холодильника. Їй було зле — нудота раз по раз підкочувала до горла.
За десять хвилин двері кухні прочинилися.
— То м’ясо готувати? — буркнув він. — Чи ти тепер і їсти не будеш, аби мені насолити?
— Не треба нічого готувати, Ваню, — тихо сказала Даша, не повертаючи голови. — Просто залиш мене в спокої. Я хочу поспати.
— Ну й будь ласка! — він знову грюкнув дверима.
Даша підвелася й, похитуючись, пішла до ванної. Там вона глянула на себе в дзеркало: бліда, з темними колами під очима, розпатлана.
Вона згадала, як їхала в автобусі, як уявляла, що Ваня обійме її, скаже: «Слава Богу, ти вдома». Авжеж. Обійняв… Коли Даша, вмившись, вийшла з ванної, сварка спалахнула знову. Чоловік знову насварив її за якусь дрібницю.
З дому вона тоді пішла в чому була — добре, що не встигла перевдягнутися. І знову поїхала до батьків.
Розлучатися Дашу відмовляли всі: і свекри, і зовиця, і далекі родичі. Та й Ваня регулярно телефонував, просив повернутися, переконував, що все усвідомив. Але Даша для себе вже все вирішила: такого чоловіка їй не треба, розлучення неодмінно буде. Навіщо їй чоловік, який ставить прибирання в квартирі вище за здоров’я їхньої спільної дитини?
