— Давай, збирай свій виводок і йди, звідки прийшла! – Ігнатівна посунула невістку в бік.
— Але як? Куди я піду? Це ж наш дім!
— Звідки це ваш? Це мій дім! Син теж був господарем. То тепер його немає, я одна господиня! А твоя орава мені набридла. Верещать, цілий день, та їдять усе підряд! Отак ніяких запасів на них не напасешся. І так усі яблука в саду почистили, а я хотіла їх на компот, та взимку частуватися!
— Але ж це ваші онуки! Ви ж самі просили, щоб їх більше було. Мовляв, «діти – квіти життя», – заливалася сльозами невістка.
— А ти сама розуму не маєш? Чи малахольна? Не тямиш, що тягнути-то їх тобі? Загалом, давай, йди, звідки прийшла! – з цими словами жінка грюкнула дверима перед носом невістки, не давши тій змоги навіть зібрати речі.
Віра, невістка Ігнатівни, йшла вулицею і намагалася стримати сльози. Десять років її сімейного життя закінчилися. Залишалося одне – повертатися до батьків.
Віра добре пам’ятала той день, коли познайомилася з чоловіком. Володя був першим красенем на селі, весь у батька. Його одним із перших відправили до міста вчитися в університет. До нього хлопці добре, якщо училище закінчували. Батьки пишалися ним неймовірно! Особливо мати. На кожному кутку вона розповідала, як багато зробила для того, щоб син виріс таким розумним.
— Ой, Нюрко, та годі тобі торочити! Ти тільки й зробила, що від красивого й розумного чоловіка дитину у світ привела! Та й то, тато твій постарався для цього. – сказала одна сусідка.
— Точно, Ігнатівно, чого вихваляєшся, коли сама в школі ледь вчилася, – підтримала подругу інша, – Скажи спасибі, що батько твій заміж тебе вдало прилаштував! От тому й син у тебе розумний, у діда. Був би в тебе, певно, не хвалилася б.
— Чого це ви базікаєте даремно! Це я з ним уроки вчила і книжки купувала, от і став таким розумним! – Ігнатівна була баба гаряча, тільки привід – і починала голосити.
Син був її гордістю, тому вона готова була відстоювати свою правоту. Поступово вона пересварилася майже з усіма односельчанами.
Син продовжував виправдовувати надії батьків – старанно навчався, на дурниці час не гаяв. Але після третього курсу хлопця ніби підмінили. Став і в справі, і без діла приїжджати до села. Не лише на вихідних, а й у будні. Прогулював заняття, з’явилися «хвости» з заліків та іспитів. Батьки не могли добитися від сина відповіді, навіщо він пускає своє життя під укіс. Надумували собі всякого, але причина виявилася простішою, ніж вони могли уявити – хлопець закохався.
Одинадцятикласниця Віра була всього на три роки молодша за Володю. Раніше він вважав її малявкою і майже не помічав. Але дівчина виросла, розквітла і стала справжньою красунею.
Батькам довелося докласти чимало зусиль, щоб змусити сина повернутися до навчання. Не знаючи, що ще придумати, батько пообіцяв одружити сина з Вірою, щойно тій виповниться вісімнадцять.
Батьки дівчини хоч і не прийшли в захват від такого раннього весілля, але змушені були погодитися. Так з’явилася нова сім’я.
А за рік вона стала на одну людину більшою. У Віри та Володі з’явився Микита.
Володя розривався між родиною, яку залишив у селі, і навчанням у місті. Кожен приїзд додому був для подружжя справжнім святом. Як підсумок – Віра чекала на другу дитину лише за кілька місяців після появи первістка.
— Володю, як же нам бути? Ти ще навчаєшся! Я теж хотіла хоч на заочне вступити… Як ми тепер двох потягнемо? – нарікала Віра.
Цю розмову підслухала мати Володі (молоді жили в батьків чоловіка, їм відділили половину будинку з окремим входом):
— Та про що журитися? Раз Бог дав дитинку – треба виховувати! Діти – це квіти життя! Я от як хотіла другу та не вийшло. А з дітками я вам поможу. Не переживайте!
— Ну от, бачиш? Усе вирішилося! Мама буде допомагати, ти підеш навчатися, а я влаштуюся працювати! – зрадів Володя.
Віра сумнівалася, адже Володя не бачив, як вона жила з його батьками, поки він був на навчанні. Мати його – жінка груба. Усе лічила, скільки Віра з’їла.
— Ти куди це такий шмат відрізаєш? Двох нагодувати можна! – Ігнатівна побачила невістку на кухні.
— Але я дитину чекаю, мені їсти хочеться. Мені треба добре харчуватися, інакше малюк слабеньким буде.
— І що? І так скоро в двері не пролізеш! Дитиною вона прикривається!
Віра тихенько плакала, але чоловікові не скаржилася, сподіваючись, що все зміниться, коли він повернеться фахівцем у рідне село.
У визначений термін з’явилася донька Настя, копія мами. Тиха і спокійна дитина. Віра, після крикливого сина, не вірила своєму щастю. До того ж невдовзі чоловік закінчив навчання і повернувся додому. Тепер Вірі стало трохи легше. Вона навіть наважилася завести розмову про вступ до університету на заочне.
— Звісно, рибко моя! Ти ж так цього хотіла! Мама моя допоможе з дітьми, та й я тепер поряд, на підхваті, – запевнив її чоловік.
В Ігнатівни ж були інші плани:
— Куди тобі вчитися? Місце жінки – вдома, на кухні, та на городі! А головне діло для неї — дітей іиховувати! От у тебе чоловік вивчився, працює! Що тобі ще треба? Сиди, радій, та діточок рости! Володю, не мороч їй голову! Хай хоч Настю вигодує, тоді й учитися піде.
— І справді! Віруню, може рік зачекаємо? Настенька ж зовсім маленька, та й Микиті мама потрібна. А ти їхати на цілий місяць будеш! Давай наступного вересня?
— Ну гаразд, – тихо погодилася Віра, хоча розуміла, що за рік у рідних знайдуться нові причини.
Важко сказати, як могла скластися доля Віри, якби вона все ж настояла на своєму і поїхала навчатися. Та у вересні вона дізналася, що знову при надії. Цього разу доля осчастливила молодих батьків двійнятами Іваном і Марією. Віра після третіх пологів була так виснажена, що не хотіла більше мати дітей. Про це вона сказала лікарям. Про це дізналася свекруха і влаштувала сварку:
— Ти при собі? Та треба ж таке надумати? Дає Бог діточок, треба приймати! От які вони у вас виходять гарні! Бабське найголовніше призначення — дітей у мир вести, та виховувати! Не чуди мені, давай! Ще раз про таке почую — не залишу у спокої! І тільки посмій чоловікові поскаржитися.
Віра змирилася зі своїм «призначенням» і більше про навчання не заїкалася. Батько Володі не дожив до появи п’ятого онука всього пару місяців, тому новонародженого хлопчика назвали на честь діда, Ігорком.
Володя вже й сам розумів, що не в змозі забезпечити сім’ю, яка зростала не щодня, а щогодини. Мати йому теж гуділа про велику родину та щастя батьківства. Але він бачив, для них п’ятеро дітей уже межа. Щоб прогодувати, взути й одягти малюків, він практично жив на роботі. Але грошей катастрофічно не вистачало.
Економили на всьому, щоб діти були нагодовані, взуті й одягнені. При цьому мати себе особливо не обмежувала. Попри обіцянки, допомоги від Ігнатівни не було жодної. Цілими днями вона займалася лише тим, що їй подобалось. Могла іноді на город вийти, але й то для того, щоб онуків від ягідних кущів відігнати, та невістку в зарослу грядку носом тицьнути. Після цього вона зазвичай ішла теревенити до сусідок.
Минуло ще кілька років, протягом яких родина поповнилася ще однією парою двійнят – дівчатками Катею та Олею. Віру за очі називали козою з сімох козенят. Хлопці росли галасливі, пустотливі, але добрі й дружні. Старші Микита і Настя вже щодуху допомагали матері, бо бачили, що більше їй допомоги чекати нізвідки.
Напередодні десятої річниці весілля Віри та Володі сталося непередбачуване. Володі не стало, через нещасний випадок на роботі.
Так Віра в двадцять дев’ять років залишилася вдовою з сімома дітьми на руках, двом з яких ледь рік виповнився.
Віра за кілька днів почорніла і перетворилася на тінь. Тільки необхідність піклування про дітей змушувала її вставати вранці з ліжка і жити далі.
Минув тиждень після похорону, запаси продуктів підходили до кінця. Грошей у Віри не було, бо годувальником був чоловік. Довелося йти до свекрухи просити допомоги. Однак мама, яка так наполягала на появі дітей, несподівано «перевзулася на ходу».
— А ти чого це до мене прешся? Тебе хто просив стільки дітей заводити? Наплодила, як кішка, от тепер думай, чим годувати свій виводок!
Вірі здалося, що в неї земля йде з під ніг. Бо свекруха так просила онуків якомога більше, що тепер вона просто не може казати таких слів.
— Але ж ви самі казали, що діти – квіти життя, що їх Бог посилає…
— Та мало, що я казала! У тебе своя голова повинна бути! Не тямиш, що тепер тягнути-то їх тобі? Думати треба було наперед. Давай, збирай свій виводок і йди, звідки прийшла! –
— Але як? Куди я піду? Це ж наш дім. Ви ж самі знаєте, що мені нікуди йти.
— А мені нащо ви? Дім мій, я в ньому й житиму. Сама! Син був господарем, то тепер його немає, я одна господиня! А твоя орава мені страх як набридла. Верещать, цілий день, та їдять усе підряд! Отак ніяких запасів на них не напасешся. І так усі яблука в саду почистили, а я хотіла їх на компот, та взимку частуватися!
— Але це ж ваші онуки! Невже у вас немає ані краплі жалю до них?
— А чого мені їх шкодувати? Я сина шкодувала, поки був живий. Тепер от немає його, буду себе шкодувати! Загалом, давай, іди, звідки прийшла! – з цими словами жінка грюкнула дверима перед носом невістки, не давши тій змоги навіть зібрати свої речі.
Зібравши дітей докупи, Віра повернулася в батьківський дім. Батьки підтримали доньку, пообіцявши допомагати піднімати онуків.
Вірі знадобився рік, щоб зібрати себе по шматочках, виплакати все, що накопичилось і почати жити далі. Вона вступила до університету, незважаючи на те, що з нею навчалися хлопці, трохи старші за її Микиту. Вона готова була йти до своєї мети заради дітей. На щастя, діти росли слухняними, розуміючи, що мамі та дідусеві з бабусею складно піднімати їх.
Минуло кілька років, діти виросли і роз’їхалися хто куди. Віра здобула освіту, влаштувалася працювати на місцеве підприємство, де свого часу працював її чоловік.
Незважаючи на те, що жили вони з Ігнатівною в одному селі, бабуся онуками не цікавилася і не допомагала. Молодші взагалі не знали її, середні забули. Пам’ятали її вчинок лише старші – Настя з Микитою. Саме вони виявилися з-поміж усіх дітей найцілеспрямованіші й уперті. Відмінно навчалися, знайшли гарну роботу, активно рухалися вгору кар’єрними сходами. Невдовзі вже самі стали допомагати матері, яка залишилася зовсім сама.
Діти намагалися приїжджати до мами частіше. І останнім часом у кожен їхній приїзд вони випадково стикалися з Ігнатівною. Вона підстерігала онуків у магазині, біля дому, розповідала небилиці про те, як годувала їх у дитинстві. Як допомагала їхній матері виховувати їх, коли не стало її тата. Свої розмови вона зазвичай закінчувала проханням про допомогу по господарству або грошима. Старші онуки навіть слухати її не стали. Іншим швидко пояснили, що це за жінка і яку погану роль вона в їхньому житті відіграла.
Коли Ігнатівна зрозуміла, що допомоги не дочекається, стала ганьбити Віру та її дітей на все село. Виходила на вулиці і мало не кожному зустрічному розповідала, які онуки їй дісталися, обзивала їх невдячними. Мовляв, усе життя тільки для них і жила, а вони знати не хочуть, що бабці їсти немає чого. Більшість жителів просто цуралися дивної жінки. А одна вислухала і сказала:
— Сором тобі має бути, Ігнатівно. Сама ж винна. Треба було раніше думати, а не гнати невістку з дому. Ти думала, ніхто не пам’ятає, як ти дівку з сімома дітьми виставила за двері? Як вона, вдова, з малюками на руках, у батьківський дім повернулася і потім старалася їх підняти, поки ти собі на втіху жила, навіть сина не згадуючи! Ти хоч пам’ятаєш, хто його ховав? Хто йому пам’ятник поставив? Хто на могилку кожної неділі приходив?
— Ти хто така, щоб мене судити? Я сина виховала! Не моя вина, що він у вічність відійшов! І дітей стільки у світ приводити я її не змушувала! Сама винна! Сина мого вона згубила, тому й повинна була його ховати! Чого я на цвинтар ходитиму? Мені він живий потрібен!
— Ох і злобна ж ти, Ігнатівно! Пішла б, покаялася перед Вірою, може й простила б тебе. Хоч у старості з онуками поспілкувалася б. Вони б до тебе в гості приходили. Радість-то яка на старості літ!
— Потрібні вони мені, онуки ці! Грошей давати не хочуть, допомагати теж відмовилися. Нема чого їм у мене робити! Ще прийдуть, усі яблука з’їдять! А я їх на компот залишила…
Махнувши рукою, Ігнатівна попленталася до хати. Ніхто не розуміє її біди. А онуки… Ех, знала б, що їх проти неї налаштують, не дала б синові на Вірці одружитися.
