— Давиде, мені справді соромно, що я відчуваю таку порожнечу всередині, ніби мене просто не існує. Мої батьки ніколи не ображали мене, але щоразу, коли я плакала чи раділа, вони казали, що я роблю це «неправильно». Це як жити в домі з дзеркалами, які завжди показують когось іншого, а не тебе.
У Києві наприкінці березня повітря завжди пахне вогким бетоном і непевністю. Я сиділа у своїй квартирі на Оболоні, дивлячись на те, як сивий Дніпро ледаче котить хвилі під поривами холодного вітру. Навпроти мене, у глибокому кріслі, сидів Давид. Мій Давид — скептик, логік і людина, яка завжди знає, як «правильно» чинити.
— Ти знову за своє, Олено? — він відставив горнятко з кавою. — Ну які неприємні спогади? У тебе було золоте дитинство. Тато — професор, мама — зразкова господиня. Тебе возили на море, купували найкращі книжки. Ти ходила в музичну школу, а не по підворіттях тинялася. Чого тобі бракує?
Я мовчала, відчуваючи, як у грудях починає згортатися той самий холодний змій, який живе там стільки, скільки я себе пам’ятаю.
— Знаєш, Давиде, — нарешті витиснула я, — іноді краще б мене били. Тоді б я знала, де болить. А так… у мене болить усе й нічого одночасно.
— Не кажи дурниць, — відрізав він. — Це просто весняний авітаміноз і забагато вільного часу для самокопання. Треба просто взяти себе в руки.
Я заплющила очі. «Взяти себе в руки». «Не кажи дурниць». Скільки разів я це чула?
…Мені сім років. Я стою посеред вітальні, де все блищить від чистоти. У мене в руках — стара обшарпана конячка на коліщатках, яку я знайшла біля смітника. Вона мені здається чарівною.
— Мам, дивись, яка вона гарна! У неї очі, як справжні! Мама заходить у кімнату, її брови злітаються до перенісся.
— Викни це негайно. Це бруд. Ти що, жебрачка, щоб підбирати непотріб?
— Але вона мені подобається… Мені шкода її…
— Тобі не може це подобатися, Оленко. У тебе є новий конструктор і німецька лялька. Доросла дівчинка не повинна відчувати прихильність до сміття. Іди вимий руки з милом і не засмучуй мене такою дурною поведінкою.
Я йду мити руки. Конячка залишається в сміттєвому відрі. А всередині мене щось тріскається. Виявляється, те, що я відчуваю — це «погана поведінка». Мені не можна відчувати жаль до конячки. Мені треба відчувати радість від конструктора.
— Олено, ти мене чуєш? — голос Давида повернув мене в реальність.
— Чую, — я кивнула. — Просто згадала, як мама вчила мене «правильно» хотіти подарунки.
— Ну і правильно робила! Батьки повинні прищеплювати смак і раціональність. Інакше виростають розбещені егоїсти.
Я подивилася на нього. Давид був ідеальним продуктом такого ж виховання. Він ніколи не сумнівався. Він не знав, що таке «не хотіти йти на роботу, бо страшно». Він просто йшов.
— А ти пам’ятаєш, як я минулого року не змогла піти на те підвищення? — запитала я.
— Пам’ятаю. Ти злякалася відповідальності. Я ж казав тобі тоді — це нелогічно. Ти найкращий спеціаліст у відділі.
— Це не було нелогічно, Давиде. Мені було страшно до нудоти. Але коли я сказала про це мамі, знаєш, що вона відповіла? «Тобі не може бути страшно, ти ж моя донька. Страх — це для слабких. Просто не думай про це».
Я згадала ту розмову. Мама сиділа за столом, вишукана й холодна, як порцелянова статуетка.
— Мам, я вночі не спала, у мене серце вискакує, коли думаю про ту презентацію…
— Оленко, припини цей театр. Тобі слід пишатися, а не влаштовувати істерики. Ти просто хочеш привернути увагу. Іди і зроби, як слід. Щоб я не чула цих скарг.
Я пішла. Я зробила. Я отримала ту посаду. А через місяць у мене стався перший нервовий зрив. Тому що не можна не відчувати страх, якщо він є. Його можна тільки заштовхати глибше, де він перетворюється на отруту.
— І що з того? — Давид знизав плечима. — Ти ж впоралася. Отже, вона була права.
— Впоралася? — я ледь не закричала. — Давиде, я три місяці жила на заспокійливих! Я не могла зрозуміти, хто я! Якщо я відчуваю страх, а мені кажуть, що його нема — то хто тоді я? Фантом? Поломка в системі?
Я встала і почала ходити по кімнаті.
— Це називається інвалідація, Давиде. Це коли тобі з дитинства кажуть, що твоє внутрішнє життя — це помилка. «Тобі не холодно», «Тобі не нудно», «Тобі не боляче».
— Ти перебільшуєш, — він зітхнув. — Усіх так виховували. «Не плач», «Не бійся», «Будь чоловіком». І нічого, вижили.
— Вижили? — я зупинилася перед ним. — А ти запитай у своїх «виживших», чи знають вони, чого хочуть насправді? Чи вміють вони відчувати близькість без страху, що їх розкриють? Чи не відчувають вони себе пустими оболонками, які просто виконують завантажені кимось програми?
Я згадала батька. Той вечір, коли я нарешті отримала першу премію на літературному конкурсі. Мені було шістнадцять. Я влетіла в дім, сяючи від щастя, показуючи грамоту.
— Тату, дивись! Я виграла! Моє оповідання визнали найкращім!
Батько відірвався від газети, подивився на мене крізь окуляри.
— Добре. Ось так ти повинна сяяти щоразу, коли приносиш зі школи відмінну оцінку з математики. А ці твої вигадки — це так, розвага для тих, кому нема чим зайнятися.
Він не просто не порадів за мене. Він спробував приватизувати мою радість і переспрямувати її на те, що було зручно йому. Тоді я вперше подумала: «Якщо я радію не за планом — то моя радість злочинна».
— Давиде, — я сіла на підлогу біля його ніг. — Я хочу навчитися себе відчувати. Я хочу знати, коли мені справді боляче, а коли я просто відтворюю батьківське «тобі не боляче». Я хочу мати право бути «неадекватною» у своїх почуттях.
— Це шлях у нікуди, — похмуро сказав він. — Ти просто розвалиш своє життя. Почуттями не можна керуватися, вони нестабільні.
— А порожнечею керуватися можна? — запитала я. — Можна жити, коли ти не знаєш, яка ти на дотик зсередини?
Давид мовчав. Його погляд став холодним. Він не розумів. Він не міг зрозуміти, бо його власна «батьківська кувалда» спрацювала ідеально — він став монолітом без жодної тріщини.
Минув тиждень. Я записалася до психолога. Перший сеанс був дивним.
— Що ви зараз відчуваєте, Олено? — запитала жінка з добрими очима. Я автоматично видала: — Я думаю, що я відчуваю легку тривогу, але це нелогічно, бо тут безпечно…
— Олено, — перебила вона мене. — Я не питаю, що ви думаєте. Я питаю — що ви відчуваєте в тілі? Я замовкла. В тілі? Я не знала. Моє тіло було просто транспортом для голови.
— Мені… мені здається, я хочу плакати.
— То плачте.
— Але це… це нерозумно. Мені вже тридцять. Немає причини для сліз.
— Для почуттів не потрібна причина, — м’яко сказала вона. — Вони просто є. І вони мають право бути. Навіть якщо вони «нелогічні».
І я розплакалася. Вперше за двадцять років я плакала не тому, що трапилося горе, а тому, що мені нарешті дозволили бути собою. Тією маленькою дівчинкою з обшарпаною конячкою, якій було жаль, сумно і страшно.
Через місяць я знову зустрілася з Давидом. Ми гуляли парком Наталка.
— Ну що, — іронічно запитав він, — розібралася зі своїми «флюїдами»?
— Починаю розбиратися, — спокійно відповіла я. — І як воно? Жити з почуттями навинос?
— Знаєш, Давиде, — я зупинилася і подивилася на нього. — Вчора мені було дуже нудно на тій вечері з твоїми колегами. І я не стала вдавати, що мені цікаво. Я просто пішла раніше.
— Це було нечемно, — насупився він. — Ти себе підставила.
— Ні, я себе не підставила. Я відчула нудьгу і діяла згідно з нею. Раніше я б сиділа там три години, посміхалася, а потім прийшла б додому з мігренню. Тепер я обираю себе.
Давид роздратовано зітхнув.
— Ти стаєш нестерпною. Ти була такою зручною, Олено. Завжди спокійна, завжди готова вислухати, ніколи не скаржилася.
— «Зручною» — це слово для стільця, Давиде. А я — людина. І якщо моє «незручне» життя тобі не до вподоби — то це твоє право. Можливо, ти просто не витримуєш справжності?
Він не відповів. Ми йшли далі мовчки. Але я відчувала, як у мені, попри холодний вітер, прокидається щось тепле. Моє. Справжнє. Нехай «нелогічне» для всього світу, але життєво необхідне для мене.
Ми часто не помічаємо, як вбиваємо одне одного «турботою». «Не плач», «Не злися», «Будь хорошою». Ми ріжемо по живому, намагаючись підігнати душу під шаблон. А потім дивуємося, чому навколо так багато людей, які наче живуть, але не відчувають смаку життя.
Я більше не хочу бути «зручною». Я хочу відчувати гнів, коли мене ображають, страх, коли мені загрожує небезпека, і радість — просто так, бо сонце визирнуло з-за хмар. Мої почуття — це мій компас. І навіть якщо він показує не туди, куди хочеться моїм батькам чи Давиду — це мій шлях.
Бережіть почуття своїх дітей. Вони — це єдине, що в них є справді свого. Не прибивайте їх кувалдою ідеалів. Краще просто будьте поруч, коли їм страшно, нудно чи сумно. Дозвольте їм бути «неадекватними». Тільки так вони зможуть вирости цілими.
А я… я продовжую свою роботу. Кожен день я збираю себе по шматочках, які колись викинула мама чи тато. Це довгий шлях. Але він того вартий. Бо наприкінці цього шляху — я сама. Справжня. Жива. І, мабуть, вперше в житті — щаслива по-справжньому.
