— Давиде, ти тільки уяви: двадцять кілограмів холодцю, рожеві рюші та дводенний марафон криків «Гірко!». Як дорослі, притомні люди у двадцять першому столітті добровільно підписуються на цей побутовий полон? Моя фортеця з одного ліжка й ортопедичного матраца — найнадійніша споруда у світі, де ніхто не зазіхає на мій пульт і мій спокій!
Київ у березні — це суміш брудного талого снігу та істеричного передчуття весни. Я сиділа у невеликій кав’ярні на Подолі, розглядаючи крізь панорамне вікно, як перехожі піднімають коміри від сирого вітру. Навпроти мене сидів Давид — мій давній спільник по ідеології «щасливого одинацтва». Ми допивали другу порцію еспресо, обговорюючи робочі графіки, коли розмова звернула на майбутні вихідні.
— У суботу не зможу — у мене весілля, — кинув Давид, розблоковуючи екран телефону, щоб перевірити пошту. — Тобто не в мене, а в Андрійка, я там друг нареченого. Сьогодні батьки нареченої приїхали, придане притягли — подушки здоровенні, пухові ковдри… ми на вокзал їздили зустрічати. Напевно, з пів тонни гусячого пір’я привезли.
Я завмерла з горнятком у руках. У моїй уяві миттєво розквітла картина: рожева подружня спальня, важкий запах нових меблів, мереживні пеньюари, які за тиждень стануть звичайним домашнім мотлохом, і натовп нетверезих родичів, що кричать «Гірко!», ніби від цього залежить стабільність валютного курсу.
— Господи, Давиде, — видихнула я, — як дорослі, притомні люди у 2026 році на все це підписуються? Це ж як добровільно здатися в полон і ще й заплатити за кайдани.
Давид іронічно примружився.
— Ти маєш на увазі нормальні людські стосунки? Ну, ті самі, де «і в горі, і в радості, поки іпотека не розлучить нас»?
— Саме їх, — кивнула я. — Це ж жах, як душно. Тільки уяви: подушки, ковдри, спільні сніданки, коли ти хочеш просто мовчати й читати стрічку новин, а тобі розповідають, що в сусіда знову зламався перфоратор.
Ми з Давидом — представники нової касти. Ми — самодостатні одинаки. У кожного з нас за плечима по одному шлюбу, по одному-два розлучення, діти, які живуть за графіком «вихідні з татом/мамою», успішні кар’єри та чітко вибудовані кордони. Ми вже «наїлися» сімейного щастя до нудоти. Тепер ми бережемо себе, як китайську вазу династії Мін.
Нас таких у Києві — тисячі. Дорослих, реалізованих, мислячих. Ніяких чекінів у готелях, ніяких знайомств із батьками. Ідеальне побачення закінчується о першій годині ночі на нейтральній території, щоб кожен встиг доїхати додому.
Додому! У свою фортецю. Туди, де чекає ортопедичний матрац, на якому ніхто не хропе. Де повітря не пахне чужими парфумами чи, боронь Боже, чужою енергетикою розчарування. До свого ноутбука, до нової серії серіалу, яку можна дивитися в повній тиші, не обговорюючи сюжетні повороти.
— Розумієш, — продовжувала я, розмішуючи залишки цукру, — якщо для «особистого життя» ніхто довго не підвертається — це ж свято! У нас є своя власна, справжня особиста подорож. Музика, яку я обираю сама. Книги, які ніхто не перекладає на іншу полицю. Алкоголь, зрештою, який я п’ю, бо хочу, а не тому, що в чоловіка був поганий день на роботі. Без тертя тіл можна обійтися, а головне — без тертя характерів.
Давид засміявся.
— Моя колишня сусідка по гуртожитку казала: «Досить бруд по грядках збирати, більше ніяких мужиків!». А моя колега нещодавно хвалилася, що вони з чоловіком тепер живуть у різних квартирах і нарешті стали друзями. Мовляв, раніше він її на порозі з претензіями зустрічав, а тепер — тиша. Спокій.
Ми віримо, що і дітям краще бачити щасливих батьків нарізно, ніж як вони випалюють одне одного ненавистю під одним дахом. Можливість того, що люди можуть підтримувати одне одного, не наступаючи на горло власним інтересам, здається нам міфом, як існування єдинорогів.
У нашій тусовці шестеро затятих одинаків і лише одна «нормальна» пара — Льоша та Юля. Щоразу на вечірках ми проходимо через одну й ту саму стадію: коли градус алкоголю в крові піднімається, ми встаємо і проголошуємо тост.
— За мастодонтів! — вигукує хтось. — За Льошу та Юлю! За людей, які кинулися у вир сімейного життя і досі не потонули. Подивіться на них — вони посміхаються! П’ємо стоячи!
Вони сидять на дивані, трохи зніяковілі, а ми обступаємо їх, як дослідники National Geographic розглядають останніх представників виду дронтів. Ми розпитуємо їх з майже дитячою цікавістю:
— Льоша, ну от ти працюєш вдома. Юля теж. Ви цілими днями в одній квартирі. Син малий гасає… Як ви не повбивали одне одного? Про що ви взагалі говорите після десяти років разом?
— Та про різне… — ніяково відповідає Льоша.
Зрозуміліше не стає. Кожен з нас миттєво згадує власні розбиті тарілки, зіпсовані відпустки, коли замість моря бачиш лише спину партнера, що образився на якусь дрібницю. Душевна рівновага для нас — валюта вищої проби. Ми не хочемо ставити себе в залежність від чужого настрою.
Є ще одна пара, за якою ми стежимо в соцмережах. Ми з Давидом називаємо це «реаліті-шоу: почекаємо на розлучення».
— Дивись, — тицяю я пальцем у екран, показуючи Давиду нове фото, — вони знову поперлися в Карпати. Втрьох. У будинку на колесах.
— Оце екстрим, — хитає головою Давид.
— Замкнені в консервній бляшанці тиждень. Вони там або згуртуються, або хтось вийде на ходу.
Ми не знаємо, як це працює. Навколо — лише негативні приклади. Батьки, що живуть «заради дітей» у вічній мерзлоті стосунків. Сусіди, які сваряться за стінкою так, що чути кожне слово. Навіть у супермаркеті: молода пара з візком. Він сичить: «Швидше вибирай, я вже замахався чекати!». Вона вовком дивиться на нього: «Тобі треба — ти і вибирай». І дитина, яка оре на весь відділ молочки.
Я дивлюся на них і відчуваю фізичне полегшення від того, що мій візок — тільки мій. Там лежить пляшка хорошого вина, дорогий сир і жодних претензій.
Але десь глибоко, під шаром цього броньованого цинізму, іноді щось ворушиться. Маленький, дурний вогник надії. Хочеться ж вірити, що все це — шлюб, весілля, стабільність — це не тільки про контроль і побутову інвалідність. Що десь існують люди, які справді підсилюють одне одного, а не гасять.
Ми вийшли з кав’ярні. Холодне повітря вдарило в обличчя, остаточно виганяючи залишки кавового тепла.
— Слухай, Давиде, — сказала я, поправляючи шарф, — ми ж з тобою такі офігенні. Розумні, красиві, вільні. Може, нам варто було б об’єднати зусилля? Ну, знаєш, перемішати наші чудові гени, створити якусь ідеальну істоту…
Давид зупинився біля своєї машини, витягнув ключі й уважно подивився на мене. Його погляд був теплим, але в ньому читалася та сама броня, яку носила і я.
— Перемішати? Можна, — він усміхнувся своєю фірмовою напівпосмішкою. — Але тільки в лабораторії, сонце. У стерильних умовах. А потім кожен роз’їдеться по своїх квартирах.
Я засміялася.
— В точку. Побачимося наступного вівторка на лекції з філософії? — Обов’язково. Буду один.
Я йшла до метро, відчуваючи дивну суміш гордості та легкого суму. Мені було добре. Моя квартира чекала на мене чистотою та тишею. Мій ноутбук був заряджений. Мій ортопедичний матрац обіцяв ідеальну ніч.
Ми навчилися виживати поодинці так філігранно, що тепер боїмося будь-якого натяку на близькість, як загрози інфекції. Ми створили свої ідеальні світи, де немає місця для чужих пухових подушок. І, можливо, ми справді виграли цей бій за свободу. Але чомусь, проходячи повз вікна, де горіло тепле «сімейне» світло, я на мить пришвидшила крок, ніби боячись, що цей затишок може виявитися справжнім.
А потім я згадала весілля Андрія, пів тонни пір’я на вокзалі й сичання чієгось в супермаркеті. Полегшення повернулося. Фортеця з одного ліжка — найнадійніша споруда у світі. Принаймні, так ми кажемо собі щовечора перед сном.
