Банкетний зал «Золотий фазан» сяяв кришталем та позолотою. Оксані Павлівні виповнилося шістдесят, і вона вирішила, що цей ювілей має стати «тріумфом смаку та достатку».
Але тріумф обірвався рівно о десятій вечора, коли іменинниця, відставивши келих , потягнулася до своєї сумочки, що мирно лежала на сусідньому стільці.
— Де гроші? Хто вкрав? — заволала на цілий зал Оксана Павлівна, і музика миттєво змовкла.
Гості заціпеніли з виделками в руках. Ювілярка стояла червона як рак, тримаючи в руках порожній подарунковий конверт, на якому золотом було витіснено «Від люблячої родини».
— Оксано, заспокойся, може ти їх переклала? — спробував втрутитися її чоловік, Микола Петрович, витираючи піт з лисини.
— Переклала? Миколо, ти мене за кого маєш? — вона обернулася до нього, і її очі метали блискавки. — Тут було п’ятдесят тисяч гривень, які мені вранці урочисто вручив брат! Я їх особисто поклала сюди після третього тосту!
— Та кому ті твої копійки здалися, Оксано? — подала голос невістка Аліна, демонстративно розглядаючи свій манікюр. — Ми на цей ювілей витратили більше, ніж у тому конверті лежало. Може, вони просто випали, коли ви так завзято танцювали «Сердючку»?
— Випали? — Оксана Павлівна підлетіла до столу невістки. — Ти на що натякаєш, дорогенька? Що я не вмію поводитися з речами? Чи, може, це ти вирішила «компенсувати» собі витрати на ресторан, поки я кружляла в танку?
— Мамо, ну це вже занадто! — вигукнув син Ігор, підводячись. — Аліна весь вечір сиділа біля мене. Як ви можете звинувачувати власну невістку в крадіжці? Це просто абсурд!
— Абсурд — це те, що в моїй родині завелися щури! — продовжувала кричати ювілярка. — А ти, Ігорю, завжди її захищав. Навіть коли вона моє срібло «випадково» загубила під час переїзду!
Тут у розмову втрутилася сестра Оксани, Тамара, яка до цього моменту спокійно доїдала заливне.
— А чому ми тільки на Аліну дивимося? — примружилася Тамара. — Миколо Петровичу, а ви чого так дивно на ту сумку позирали, коли Оксана виходила «попудрити носик»? Вам же, здається, на новий двигун не вистачало?
— Тамаро, ти язика прикуси! — вигукнув Микола, аж підстрибнувши. — Я все життя на цю жінку працюю, кожну копійку в дім несу! Щоб я у власної дружини на ювілеї гроші цупив? Та це ти, Тамаро, вічно в боргах, як у шовках! Хто минулого тижня дзвонив і скиглив про неоплачену комуналку?
— Я скиглила? Я просто ділилася труднощами! — Тамара вхопилася за серце. — Оксано, ти чуєш? Твій чоловік звинувачує мене, твою єдину сестру, у злочині! Це ж треба мати таке нахабство!
— Досить! — Оксана Павлівна вдарила кулаком по столу так, що задзвеніли келихи. — Ніхто з цього залу не вийде, поки я не побачу свої гроші! Офіціанти, зачиніть двері! Адміністратор! Викликайте поліцію, нехай усіх обшукують!
— Який сором… — прошепотіла кума Галина, намагаючись непомітно сповзти під стіл.
— Сором — це красти у шістдесятирічної жінки! — відрізала ювілярка. — Аліно, покажи сумочку!
— Ще чого! — пирхнула невістка. — Ви не маєте права! Це порушення моїх особистих кордонів і прав людини!
— Я тобі зараз такі «кордони» влаштую, що додому пішки підеш! — Оксана Павлівна вже збиралася перейти до активних дій, аж раптом до залу забіг малий онук Артемко, тримаючи в руках розфарбований паперовий літачок.
— Бабусю, дивись, як він літає! — радісно вигукнув хлопець, запускаючи літачок просто в центр залу.
Об’єкт плавно опустився на тарілку з олів’є. Всі присутні затамували подих. Літачок був зроблений з товстого паперу… дуже схожого на купюри, склеєні скотчем.
— Артемчику… — тихо промовив Микола Петрович. — А де ти взяв папір для цього літачка?
— Там, у сумці лежав конверт, — простодушно відповів малий. — Я думав, це просто папірці для малювання. А дідусь сказав, що сьогодні можна все, бо сьогодні свято!
У залі запала мертва тиша. Оксана Павлівна повільно опустилася на стілець, дивлячись на «літачок» вартістю в кілька тисяч, що тепер купався в майонезі.
— Ну що, Оксано, — першою оговталася Тамара, — поліцію викликати будемо чи підемо літачки розбирати?
Ювілярка закрила обличчя руками. Вечір точно вдався, хоча й не зовсім так, як планувалося.
Оксана Павлівна сиділа нерухомо, дивлячись на тарілку з олів’є, де в майонезному «морі» тонув літачок, зроблений з двох п’ятисоток і липкої стрічки. У залі панувала така тиша, що було чутно, як на кухні ресторану падає крапля води з крана.
— Ну що, «детективи»? — першою порушила мовчанку Аліна, випрямляючи спину. — Може, тепер вибачитеся за «щурів» і «крадіжку»? Чи мені відразу збирати речі й їхати до мами?
— Аліно, не починай, — втомлено промовив Ігор, але невістка вже «завелася».
— Ні, я почну! Оксано Павлівно, ви мене перед усіма гостями обізвали злодійкою! Ви натякнули, що я зазіхаю на ваші статки! Які, до речі, ми ж вам і подарували! Це ж мої батьки туди половину суми доклали!
— Твої батьки? — Оксана Павлівна відняла руки від обличчя, і в її очах знову спалахнув вогник. — Твої батьки доклали, щоб ти потім мені це щодня згадувала? Миколо, ти чув? Я тепер маю кланятися за кожен салат, бо там «половина суми» від сваті!
— Оксано, заспокойся! — Микола Петрович намагався підійти до дружини, але вона відштовхнула його руку.
— І ти, Миколо! «Дідусь сказав, що сьогодні можна все»! Ти хоч бачиш, що твій онук накоїв? Він мої гроші на орігамі пустив! Ти за дитиною стежити не можеш, тільки на пояшку позирав увесь вечір!
— Я позирав? — обурився Микола. — Та я весь вечір розважав твого троюрідного брата з Житомира, щоб він не заснув у холодці! Я намагався бути ідеальним господарем, поки ти тут влаштовувала допит з пристрастю!
— Ой, ідеальний він! — втрутилася Тамара, яка вже встигла витягти літачок з тарілки й тепер намагалася обережно відтерти купюри серветкою. — Миколо, ти б краще замовк. А ти, Оксано, теж гарна. Накинулася на мене, на рідну сестру! «В боргах як у шовках»… Та я ці борги брала, щоб тобі на сорокаріччя золотий ланцюжок купити! Досі виплачую, між іншим!
— Тамаро, не вигадуй, той ланцюжок потемнів за місяць! — відрізала ювілярка.
— Бо ти його в хлорці мила, господине неперевершена! — крикнула Тамара, кидаючи брудну серветку на стіл. — Все, ноги моєї в цьому домі більше не буде! І в ресторані теж! Ігорчику, дай мені моє пальто!
— Сядь на місце, Тамаро! — рявкнула Оксана Павлівна так, що офіціант у дверях здригнувся. — Ніхто нікуди не йде! Ми ще торт не їли. П’ятдесят тисяч у майонезі, невістка ображена, чоловік — роззява, сестра — мучениця… Який чудовий ювілей! Просто мрія!
— Бабусю, ти плачеш? — Артемко підійшов до Оксани й потягнув її за рукав. — Я можу розібрати літачки… Вони знову стануть грошима. Тільки вони трохи пахнуть ковбасою.
Ювілярка подивилася на наївні очі онука, потім на розгубленого чоловіка, на розлючену невістку та на сестру, яка вже демонстративно витирала «сльозу» краєм скатертини. Раптом вона нервово хитнула головою і… засміялася. Спочатку тихо, а потім на весь зал, до гикавки.
— Ой, не можу… — видавила вона крізь сміх. — Солідна жінка, шістдесят років, вища освіта… Влаштувала цирк на весь район через папірці, які сама ж дала дитині розтерзати!
Микола Петрович полегшено зітхнув і теж почав усміхатися. За ним несміливо засміявся Ігор. Навіть Аліна зм’якшила погляд.
— Ну, Оксано Павлівно, — процідила невістка, — ваш сміх — це, звісно, добре. Але за «щура» ви мені винні похід у спа-салон.
— Домовилися, — витираючи очі, відповіла іменинниця. — Тамаро, поверни гроші на стіл, я їх завтра виперу і випрасую. Миколо, наливай усім! Будемо пити за те, щоб у нашому домі зникали тільки гроші, а не здоровий глузд!
Музика знову заграла, гості повернулися до розмов, а Артемко побіг робити новий літачок — цього разу зі звичайної серветки.
Віра Лісова
