Декретна відпустка не є причиною для того, щоб не заробляти гроші. Це Оксана зрозуміла, коли її чоловік приносив геть малу зарплату, до того ж, не хотів додатково працювати. Жінка б і не працювала, але життя змусило її. Вона пішла на сміливий крок, про що не шкодувала.
Оксана стояла біля прилавка й розглядала цінник на упаковці манго. Плід виглядав ідеально: один бік рум’янився червоним, шкірка була гладенька й натягнута, аромат пробивався навіть крізь плівку. Напевно, смачний…
— Мамо, ну купи, — Женька смикнув її за рукав куртки. — Ти ж обіцяла: якщо я отримаю гарну оцінку з математики — купимо.
Оксана зітхнула й швидко прикинула в голові, скільки залишилося на картці. У кошику вже лежали пакет молока по акції, найдешевші макарони й курячі спинки на суп.
У кутку сиротливо тулилися три яблука — «сезонні», кислі, зате недорого за кілограм.
— Женю, давай наступного разу? Зараз за квартиру платити треба, комунальні подорожчали…
— Ти завжди так кажеш, — буркнув син і відвернувся до вітрини з шоколадками.
В Оксани защеміло в серці — аж сльози підступили. Коли ж вони почнуть жити нормально? Родина велика, троє дітей, а вона змушена рахувати кожну копійку, економити навіть на їжі. Коли це скінчиться?
Вдома було шумно. Старша, Маша, намагалася робити уроки, поки однорічний малюк повзав по килиму й раз по раз скрикував, вимагаючи уваги. Віталік, чоловік, сидів у великій кімнаті на дивані. Він лише вчора повернувся з роботи й тепер, на його думку, мав повне право на абсолютний спокій. Працював на будівництві сторожем, добу через троє, а іншу роботу брати не хотів.
Оксана зайшла на кухню, поставила пакети. Віталік навіть не обернувся.
— Віталь, допоможи сумки розібрати, — попросила вона, витираючи піт із чола.
— Зараз, зачекай, рівень пройду, — долинуло з кімнати.
Оксана почала викладати продукти сама. Коли дійшла черга до яблук, вона не витримала.
— Коли ми почнемо жити нормально? Коли я перестану економити?!
Віталік примружився, у голосі з’явилося роздратування.
— А в мене ти чого питаєш? Я й так на роботі. Гроші приношу. Що тобі ще треба?
— Мені треба, щоб ми розвивалися! — майже вигукнула вона. — Ти ж сам бачиш — ціни ростуть. Пошукай іншу роботу, де платять більше. Он сусід казав, що їм потрібен заступник з постачання.
— Ой, Оксано, не лізь не в своє діло, — відмахнувся Віталік і поліз до холодильника. — Мені й так комфортно. Напружуватися зайвий раз, ті папери заповнювати, відповідальність нести… Та навіщо воно мені? Платять — і добре. На хліб вистачає, а на надмірності… Ну вибач.
Оксана завмерла з пачкою макаронів у руці.
— Тобто те, що діти нормально їжі не бачать — це, по-твоєму, нормально? Те, що я в декреті працюю як віл, аби нам було що їсти, — так і має бути?
— Слухай, — Віталік жував шматок ковбаси, знайдений на полиці. — Не роби з мене монстра. Усі так живуть. Не жили заможно — нічого й починати. Ти вічно чимось незадоволена. Ремонт їй подавай, відпочинок… Мріяти не шкідливо. Спустися вже на землю.
— Я на ній і стою, Віталю. У своїх дірявих кросівках і стою. У мене ж навіть на нові грошей немає…
Вечір минув у мовчанні. Оксана вклала дітей, а потім прийняла клієнтку вдома — робила чистку обличчя. Клієнтка, доглянута жінка в дорогому пальті, щебетала про майбутню відпустку в Дубаї.
— Оксаночко, ви така розумниця, — казала вона, розраховуючись. — У вас золоті руки. Вам би в хороший салон, а не по квартирах працювати.
— Дякую, — Оксана усміхнулася самими губами. — Я подумаю.
Коли двері за клієнткою зачинилися, з кімнати вийшов Віталік.
— Ну що, заробила копійчину? Могла б і відпочити, вечір же.
— Якщо я відпочиватиму, ми завтра їстимемо порожню кашу, — різко відповіла вона. — Твоя лінь змушує мене працювати!
— Та яка лінь? — Віталік розвів руками. — Я просто не хочу багато працювати, навіть заради речей. Мені важливіший душевний спокій. А ти зациклилася на грошах, стала якась… меркантильна.
Тут Оксана не витримала.
— Я хочу, щоб мої діти були ситі й одягнені! Це база, Віталю! Це не розкіш!
— Та закрий уже цю тему, — він відвернувся. — Набридло. Завтра висплюся, піду до хлопців у гараж, відпочину від твоїх причитань.
Наступного ранку Оксана прокинулася з важкою головою. Віталік уже пішов, залишивши на столі брудну кружку. Вона подивилася на дітей і раптом чітко зрозуміла: так більше тривати не може.
За тиждень ситуація загострилася до межі. Оксана попросила Віталіка заїхати дорогою з гаража до магазину й купити синові канцелярію, а він повернувся… з порожніми руками.
— Забув, — кинув він, проходячи до кімнати. — Та й дорого там усе. Яка різниця — кольоровий картон чи просто кольоровий папір? Папір є, я точно знаю.
— Яка різниця? — Оксана спалахнула. — Для сина це важливо! Він старається, хоче бути найкращим, йому виріб треба зробити! Тобі взагалі байдуже, чим живуть твої діти?
— Оксано, не кричи. У мене голова болить. Навіть хлопці в гаражі сказали, що ти мене під каблук заганяєш. Чого ти з кожної дрібниці трагедію робиш?
— Трагедія в тому, що ти — баласт, — тихо сказала Оксана. — Ти просто сидиш і чекаєш, що все якось само владнається. А воно не владнається.
— Слухай, ти обережніше, — Віталік підійшов майже впритул. — Я в цьому домі господар. Я гроші приношу.
— Ти приносиш рівно стільки, щоб нам на хліб вистачало, Віталю. Усе інше тягну я. І при цьому ще й діти на мені, і готування, і прання. А ти що робиш? Відпочиваєш? Від чого ти відпочиваєш?
— Усе! — гаркнув він. — Будеш багато говорити — взагалі копійки не побачиш. Подивимось, як ти тоді заспіваєш.
Це була межа.
Тієї ночі Оксана не спала. Вона рахувала, планувала, аналізувала. У неї була база клієнток, була кваліфікація. Не було лише підтримки. Але, як виявилося, відсутність підтримки — краще, ніж постійний спротив з боку того, хто мав би бути опорою.
Віталік знову збирався на чергування. Поводився показово байдуже. Подумаєш, посварилися. Скільки разів уже таке було? Заспокоїться, ще й сама вибачення попросить. Треба просто почекати.
— Сумку зібрала? — спитав він, зазираючи на кухню.
— Ні, — спокійно відповіла Оксана, допиваючи каву.
— У сенсі? Мені виходити. Де мої речі?
— Речі у валізі в коридорі. Але це не на чергування. Віталю, ти переїжджаєш до мами. І з роботи повертайся одразу туди.
Віталік завмер, а потім недовірливо всміхнувся.
— Що? Ти перегрілася під своєю лампою? Яка мама?
— Твоя, Віталю. Ти сказав, що тобі комфортно жити так, як ти живеш. А мені — ні. Я більше не хочу тягнути на собі дорослого чоловіка, якому байдуже до майбутнього його ж дітей. Я вже подала на аліменти. І на поділ майна також. Ти ж здогадався, що ми розлучаємося?
— Ти що… Серйозно? Ти руйнуєш сім’ю через кольоровий картон? — зірвався він на фальцет.
— Ні, Віталю. Через твою байдужість. Сім’ю зруйнував ти — тоді, коли вирішив, що твоя лінь важливіша за добробут дітей. Я все вирішила. Назад дороги немає.
— Та кому ти потрібна з трьома «причепами»? — кинув він, намагаючись зачепити жінку. — За тиждень прибіжиш, вибачення проситимеш, коли їсти нічого буде.
— Побачимо, — Оксана підвелася. — А тепер іди. Діти у бабусі, я не хочу, щоб вони це бачили.
Віталік ще довго сварився у коридорі, копав валізу, звинувачував жінку в усіх гріхах, називав невдячною. Оксана стояла біля вікна й дивилася на вулицю. Вона відчувала неймовірну легкість — ніби з плечей зняли величезний мішок із камінням.
Минуло пів року — і життя Оксани змінилося. Вона орендувала невелике приміщення й відкрила власний кабінет. Виявилося, що без «господаря дому», який з’їдав левову частку бюджету й вимагав постійного обслуговування, грошей вистачає і на фрукти дітям, і на кольоровий картон для виробів, і навіть на нове взуття.
Якось увечері Оксана зайшла до того самого супермаркету, де продавали манго. Женька біг попереду, Маша везла візочок із молодшим братом.
— Мам, дивися, манго! — Женька зупинився біля прилавка.
Оксана підійшла, вибрала два найстигліші, важкі плоди й поклала до кошика.
— І йогурти візьми, ті, з кульками, — усміхнулася вона. — А потім підемо по нові кросівки, я бачила в спортивному магазині.
— Ого! Прямо сьогодні? — очі сина засяяли.
— Прямо сьогодні, рідний.
Вона котила візок, наповнений якісними, а не уцінені продуктами, і почувалася по-справжньому щасливою. Як же добре! Їй більше не потрібно виправдовувати свої бажання й потреби дітей перед чоловіком. Виявилося, що жити без чоловіка — у рази простіше.
Віталік жив у матері. З роботи його три місяці тому чемно попросили — через лінь і неуважність. Тепер перебивався випадковими заробітками й, як і раніше, звинувачував колишню дружину у своїх невдачах. Часто телефонував, намагався згадувати про свої права:
— Ти мені життя зіпсувала! — кричав він. — Я компенсацію з тебе вимагатиму!
Поки ми разом жили, ти, безсоромна, як сир у маслі каталася! Ні в чому не знала потреби, я тебе годував, поїв, повністю забезпечував, себе радощів позбавляв! Я вимагаю, щоб ти мені утримання платила! Оксана лише посміювалася:
— Віталю, ти вже нижче нікуди не впадеш. Залиш мене в спокої й припини телефонувати. До речі, аліменти вже три місяці не надходять. Борг росте, ти сам собі проблем додаєш. Вирішуй фінансове питання.
Інколи образи змінювалися благаннями:
— Оксано, я все усвідомив. Чесне слово, я все-все зрозумів. Я без тебе й без дітей не можу! Мені так погано без вас… Давай спробуємо почати все спочатку? Мама тьотю Валю в поліклініці бачила — каже, ти свій бізнес відкрила? Ти не уявляєш, як я тобою пишаюся! Розумниця моя! Зійдемося, машину нарешті купимо, як і мріяли. Я дітей на гуртки возитиму. Оксано, ти не хвилюйся, я на роботу влаштуюся. Обов’язково! От тільки трохи відпочину — і одразу почну шукати…
Його дзвінки довели Оксану до межі — і вона просто заблокувала його номер. Нехай живе, як хоче. Тільки без неї. І без дітей.
