У кімнаті пахло чадом від старої буржуйки, яка більше диміла, ніж гріла. На ліжку, під трьома тонкими коцами, збилися в один клубок двоє малих — Денис і Софійка. Вони спали в шапках, і їхнє дихання маленькими хмарками пари тануло в морозному повітрі хати. А на кухні, за тонкою перегородкою, кипіла інша битва.
— Ти знову приніс порожні обіцянки замість дров, Андрію? — голос Марини був схожий на тріск сухої гілки на морозі. — Подивися на термометр. Там скоро буде нуль. Власне, як і в твоїй кишені.
— Не починай, Марино. Ти думаєш, мені подобається бачити, як вони дрижать? — Андрій нервово кинув на стіл ключі. — Я об’їхав три склади. Немає самовивозу, тільки з доставкою через тиждень. Ти хочеш, щоб я їх на плечах з лісу припер?
— А чому б і ні? Якщо ти батько, то хоч зубами вигризай те тепло! — вона різко розвернулася, її очі блищали від гніву й недосипу. — Ти ж у нас «стратег». Все чекав, що ціни впадуть. Дочекався? Тепер діти сплять у куртках, а ти далі будуєш плани про «краще майбутнє».
— Моя стратегія годувала нас три роки! — вигукнув він, але одразу стишив голос, зиркнувши на двері дитячої. — А те, що зараз усе полетіло шкереберть — не моя провина.
Ти сама хотіла цей будинок за містом. «Свіже повітря», казала ти. «Простір для ігор». Ну як, Маріно, багато вони зараз граються на цьому повітрі?
— О, то тепер я винна? — вона гірко засміялася. — Я винна, що повірила чоловікові, який обіцяв автономне опалення, а залишив нас із дірявим димарем? Ти ж пальцем не поворухнув, щоб перевірити котел ще у вересні! Ти грав у танчики, Андрію! Ти завойовував цифрові світи, поки твій власний дім брав у облогу справжній генерал Мороз!
— Я працював! — відрізав Андрій, стиснувши кулаки. — Я заробляв на ті самі коци, під якими вони зараз сплять. Може, якби ти менше витрачала на свої «курси саморозвитку», ми б зараз мали повний підвал вугілля.
— Мої курси — це єдине, що дозволяє мені не з’їхати з глузду в цій крижаній пустелі! — вона зробила крок до нього, майже впритул. — Ти став холодним, як цей камінь навколо. Ти зачинився у своїй образі на весь світ. Діти голодні, Андрію. Та каша, що я зварила на залишках газу, вже захолола. Ти хоч спитав, чи вони вечеряли?
— А ти спитала, чи я сьогодні щось їв, поки шукав варіанти? — його голос здригнувся від образи. — Ти бачиш у мені лише банкомат, який зламався. Ніякої підтримки, тільки докори. Ти пиляєш мене щодня, наче хочеш розпиляти на дрова, яких тобі так не вистачає!
— Бо дрова приносять користь, а твій егоїзм — тільки протяги! — вигукнула Марина. — Ти боїшся визнати, що схибив. Ти краще замерзнеш тут разом із нами, ніж підеш до сусіда позичити оберемок полін, бо «ти вище цього»! Твоя гординя дорожча за здоров’я Дениса? У нього знову кашель, ти чув?
— Я чув… — Андрій опустив голову, і на мить у кухні запала тиша, яку порушувало лише завивання вітру в комині. — Я чув кожну його судому. І кожен твій подих, повний зневаги.
— Тоді зроби щось! — прошепотіла вона, і в цьому шепоті було більше болю, ніж у крику. — Не сперечайся зі мною. Виграй війну з холодом, а не зі своєю дружиною.
Андрій мовчки схопив куртку.
— Куди ти? — злякано запитала Марина.
— До Павла. Того самого сусіда, з яким я не розмовляв рік через межу. Буду принижувати свою гординю, як ти кажеш. Бо якщо я зараз не принесу вогню, ми в цій хаті остаточно станемо чужими людьми.
Він вийшов, грюкнувши дверима так, що з одвірка посипався іній. Марина залишилася стояти посеред кухні. Вона підійшла до плити, торкнулася холодного чайника і раптом розплакалася — не від холоду, а від того, що в цій сварці вони нарешті торкнулися дна, від якого можна було або відштовхнутися вгору, або залишитися там назавжди, вкрившись кригою мовчання.
За годину в грубі затріщало. Перше несміливе тепло поповзло по кімнаті. Вони сиділи поруч на підлозі біля вогню, не дивлячись одне одному в очі, але гріючи руки над одним полум’ям.
Темрява в дитячій кімнаті була не суцільною — крізь щілину в дверях пробивалася тонка смужка світла з кухні, а разом із нею і кожне слово, що ранило гостріше за мороз.
Денис відчув, як Софійка притиснулася до його спини сильніше. Вона не спала. Її маленькі пальці міцно стиснули рукав його старої куртки.
— Денисе… — ледь чутно прошепотіла дівчинка. — А тато з мамою тепер розлучаться?
Денис розвернувся під коцами, намагаючись не впустити залишки тепла. Йому було десять, і він уже знав, що слова дорослих — це просто спосіб випустити пару, щоб не вибухнути всередині.
— Не вигадуй, Соф. Це просто такий спосіб грітися. Вони кричать, щоб зігрітися, — збрехав він, хоча в самому горлі стояв клубок. — Чуєш? Тато пішов. Він принесе дрова.
— Мама сказала, що ми голодні, — Софійка схлипнула. — А я не хочу каші. Я хочу, щоб вони просто перестали. Чому вони не можуть просто обійнятися? Від цього ж теж тепло.
Денис нічого не відповів. Він прислухався до тиші, яка запала на кухні після того, як грюкнули двері. Ця тиша була страшнішою за крики. Вона була порожньою.
— Знаєш, що я бачив? — раптом сказав він, щоб відволікти сестру. — Я бачив у татовому телефоні, що він шукав, як зробити сонячні панелі. Він не просто в танчики грав. Він шукав, як нас врятувати. Просто… він не вміє про це говорити. Він як старий ведмідь.
— А мама? Вона на нього так кричала… Наче він зламав зиму.
— Мама просто боїться. Коли люди бояться за нас, вони стають схожими на розлючених пташок.
Раптом двері знову рипнули. Почувся важкий тупіт, гуркіт дров, що впали біля груби, і важке дихання батька. Діти завмерли.
— Ось, — почувся голос Андрія, тепер тихий і хрипкий. — Павло дав дуба. Сухого. Зараз розгориться. Маріно… я приніс ще й банки з тушонкою. Його дружина передала дітям.
— Поклади на стіл, — голос мами був надламаним. — Я зараз… я зараз розігрію.
Діти почули чиркання сірника, а потім — ніжний звук полум’я, що почало «ковтати» сухе дерево. Тріск дров був найгарнішою музикою в світі.
— Пробач мені, — раптом чітко сказав тато. Це слово впало в тиші хати, як важкий якір. — Я справді загрався в свої плани і не помітив, як ви замерзли.
— І ти мені пробач, — відповіла мама. Почувся шурхіт одягу — мабуть, вони нарешті обійнялися. — Я просто так злякалася за них. Коли Софійка вранці сказала, що їй приснився лід у склянці… я ледь не збожеволіла.
У дитячій кімнаті Софійка нарешті розслабила пальці.
— Бачиш, — прошепотів Денис. — Лід розтанув.
— Денисе, Софійко, ви не спите? — мама тихенько прочинила двері. — Йдіть на кухню. Там уже тепло. Будемо вечеряти прямо біля вогню.
Діти виборсалися зі своїх «нірок», натягнули капці та вибігли в коридор. Там, біля відкритої дверцята груби, палахкотіло справжнє золото. Батько сидів на низькому табуреті, підкидаючи тріски, а мати розставляла тарілки прямо на підлозі на розстеленій ковдрі.
Це не було «ідеальне життя» з картинки. Стіни все ще були холодними, а грошей у кишенях не побільшало. Але коли вони сіли всі разом, і тінь від вогню почала танцювати на стінах, холод відступив. Не тому, що запрацювала груба, а тому, що стіна між двома людьми нарешті впала.
— Тату, — Софійка вмостилася в нього на колінах, гріючи руки об його вовняний светр. — А ти навчиш мене розпалювати вогонь? Щоб я знала, як проганяти зиму.
Андрій міцно притиснув її до себе і поглянув на Марину.
— Обов’язково, маленька. Але головне — пам’ятай: вогонь треба годувати не тільки дровами, а й добрими словами. Інакше він згасне, навіть якщо ліс спалити.
Наступний ранок видався напрочуд ясним. Мороз малював на вікнах химерні квіти, але всередині хати вже не було того гнітючого заціпеніння. Андрій прокинувся першим. Він довго дивився на старий котел у кутку котельні — цей залізний звір здавався безнадійним.
— Ну що, брате, або ти сьогодні запрацюєш, або я розберу тебе на брухт, — пробурмотів він собі під ніс.
За пів години на порозі з’явилася Марина. Вона була в товстому светрі, з двома горнятками міцної кави.
— Тримай, «головний інженер», — вона простягнула йому чашку. — Я знайшла в інтернеті схему нашої моделі. Кажуть, там часто забивається датчик тяги.
Андрій здивовано підняв брову, затискаючи в зубах гайковий ключ.
— Ти вивчала схему котла? Ти ж казала, що техніка — це «чоловіче прокляття».
— Це було вчора, — Марина присіла поруч на низький ящик. — А сьогодні я твоя права рука. Що треба тримати? Ліхтарик? Чи, може, твою гординю, щоб не впала, поки ти будеш розбирати цей клятий клапан?
— Тримай ліхтарик, — усміхнувся Андрій. — І світи ось сюди, у саме «черево».
Робота йшла важко. Пальці мерзли, попри розпалену поруч пічку. Кілька разів ключ зривався, і Андрій тихо шипів крізь зуби, стримуючи міцне слівце.
— Не виходить? — обережно запитала Марина, бачачи, як він витирає піт зі чола забрудненою в сажі рукою.
— Заклинило гайку. Сидить намертво. Мабуть, доведеться викликати майстра за всі гроші світу.
— Ану посунься, — Марина раптом рішуче відставила ліхтарик. — Ти намагаєшся взяти його силою. А техніка, як і жінка, любить підхід. Давай спробуємо прогріти цей стик і змастити маслом. У мене є стара силіконова змазка для швейної машинки.
За десять хвилин вони працювали в чотири руки. Марина капала маслом, Андрій обережно постукував молоточком. Вони нагадували злагоджений механізм, який вони самі ж і зламали своїми сварками, а тепер намагалися відновити.
— Мамо, тату, ви там що, ракету будуєте? — у дверях з’явився Денис, ведучи за руку заспану Софійку.
— Майже, синку, — відгукнувся Андрій. — Ми повертаємо цивілізацію в цю печеру. Ану, Денисе, подай мені он той викрутку з синьою ручкою. Будеш моїм асистентом.
Коли останній гвинт став на місце, у котельні запала напружена тиша. Андрій поклав руку на кнопку пуску.
— Ну, з Богом.
Він натиснув. Котел видав дивний звук, схожий на кашель старого курця, потім щось клацнуло, зашипіло… і раптом почулося рівне, впевнене гудіння. Блакитний вогник весело затанцював за маленьким склом.
— Є! — вигукнув Денис, підстрибуючи на місці.
— Працює! — Марина мимоволі обійняла Андрія за шию, залишивши на його куртці сліди від своїх брудних у маслі рук.
Андрій витер руки ганчіркою і подивився на свою сім’ю. Котел почав потроху віддавати перше тепло в труби, які відгукувалися легким постукуванням.
— Знаєш, Маріно, — тихо сказав він, поки діти побігли перевіряти, чи стали теплішими батареї в їхній кімнаті. — Ти була права. Я чекав ідеального моменту, а треба було просто взяти ключ і почати крутити гайки. Разом із тобою.
Марина притулилася головою до його плеча.
— Головне, що ми не дали цьому котлу стати пам’ятником нашій впертості. Йдемо снідати? Я зроблю грінки. Справжні, гарячі.
— І чай із варенням, — додав Андрій. — Тепер у нас є і вогонь, і газ, і… ми самі.
Цього вечора коци вже не здавалися такими тонкими, бо під ними було тепло від батарей, а в душах — тепло від того, що вони знову навчилися чути одне одного.
Олеся Срібна
