А ти не дивись на годинник, Танюсю, не дивись. Мій час може й вийшов майже, тільки не вам вирішувати, кому царство дістанеться. Подивишся, ще й передумаю, кому ключі віддати: рідній кровинці чи, може, людям добрим, хто старість поважити вміє.
Іраїда Павлівна відсьорбнула чай з фарфорової чашки, тонкої, майже прозорої, з золотою облямівкою з генеральського сервізу, до якого в дитинстві Тетяні заборонялося навіть доторкатися. Тепер сервіз стояв на столі, але легше від цього не ставало. В квартирі пахло валеріанкою, пилом, що в’ївся у важкі оксамитові штори та ледь відчутним запахом тліну, який, здавалося, виходив не від речей, а від самих стін цієї величезної сталінки в центрі міста.
Тетяна зітхнула, намагаючись, щоб зітхання вийшло непомітним. Їй 53. Спина болить після зміни, а тут знову цей театр одного актора. Мати сиділа на чолі столу, пряма, як жердина, у свої 82. Сиве волосся укладене в бездоганну мушлю, на шиї низка перлів. Королева у вигнанні, чесне слово.
— Мам, ніхто на годинник не дивиться, — втомлено відгукнулася Тетяна, поправляючи скатертину. — Я просто сказала, що автобус останній скоро. Мені ж на роботу завтра.
— На роботу, — передражнила Іраїда Павлівна, підтиснувши губи. — Все життя копійки рахуєш. А була б розумніша, матір би слухала, жила б зараз як людина. Он квартиру цю хто отримає? Той-то ж. Три кімнати, стелі 3.20. Рієлтор цей хитрий минулого тижня дзвонив, так аж задихався, ціну називаючи. А я йому: не продається пам’ять. Пам’ять вона спадкоємцеві, гідному.
У дверному прорізі намалювався Денис, онук. 27 років, а очі все такі самі, як у п’ять, перелякано-захоплені, особливо коли бабуся про спадщину заводить. Він тільки що прикрутив полицю в коридорі.
— Бабулю, ну все готово.
Денис витер руки об джинси, зловив суворий погляд матері, поправив футболку.
— Висить намертво, хоч слона вішай.
Іраїда Павлівна повільно повернула голову. Оцінила онука поглядом, яким зазвичай дивляться на пляму на скатертині.
— Намертво кажеш? Ну-ну, перевіримо. Сідай, чай пий. Заслужив, мабуть.
Денис плюхнувся на стілець, сяючи. Тетяна бачила цей блиск, і серце в неї стискалося. Дурний. Який же він ще дурний. Не бачить він пастки. Думає, сир роздають.
Почалося це півроку тому. Денис, до того відвідував бабусю раз на рік по обіцянці, листівку сунути та цукерки прострочені з’їсти, раптом спалахнув рідною любов’ю. Зрозуміла річ, іпотеку йому не дали. З дівчиною розстався, жити на орендній набридло. А тут бабуся натякнула: «Мовляв, самотньо мені помирати скоро, а хата-музей, кому ж залишити-то?» І завертілося. Тетяна намагалася його відвернути. Ввечері на кухні їхньої маленької двушки шепотіла:
— Денисе, не лізь ти в це. Вона ж жили витягне. Ти бабусю не знаєш. Вона тата твого, царство небесне, за 10 років у могилу звела своїми чіпляннями. Вона не квартиру віддає, вона душу купує, причому в розстрочку і під грабіжницький відсоток.
— Ой, мам, вічно ти драматизуєш, — відмахувався син, жуючи бутерброд. — Бабуся просто уваги хоче. Стара людина, капризна. Ну і що? Зате хата — центр. Там ремонт зробити — мільйони варта. Я потерплю. Я ж не ти. Я підхід знайду.
Підхід. Ну-ну. Наступні 3 місяці перетворилися на пекельний марафон. Іраїда Павлівна, відчувши свіжу кров, розквітла. Тиск у неї стабілізувався, апетит покращився, а фантазія запрацювала з новою силою.
Спочатку були дрібниці.
— Дениска, душа моя, — співала вона в трубку о 7:00 ранку в суботу. — Кран тече, спати не можу, крапає прямо по мізках. Приїжджай, рідний, тільки не викликай цих сантехніків-хапунів. Ти ж у мене рукастий.
Денис їхав, копирсався у іржавих трубах, лаявся пошепки, їхав на будівельний ринок, купував змішувач на свої гроші, бо у бабусі пенсія тільки-но на ліки. Хоча Тетяна знала, що на депощиті там лежить гробових стільки, що можна поховати фараона.
Потім завдання ускладнилися.
— Шпалери в спальні вицвіли, нудьга смертна, — заявила Іраїда Павлівна, тикаючи вузлуватим пальцем у стіну. — Хочу персикові, щоб як за Сансанича було, коли він мене з руддома забирав.
Денис клеїв. 3 дні. Кривувато, звісно, він же не майстер, але намагався. Бабуся сиділа в кріслі-гойдалці, спостерігала.
— Ну хто так маже? Хто так маже? — коментувала вона кожні 5 хвилин. — Бульбашки, он там бульбашка. У тебе руки-гачки, весь в батька. Той теж цвях забити не міг. Усе Тетяну звав. Тьху.
Денис бліднув, стискав зуби, але мовчав. Квартира ж, центр, стелі.
А потім на сцені з’явилася Зоя. Зоя, сусідка знизу, була жінкою невизначеного віку й невизначеної професії, зате з дуже визначеною хваткою. Вона нагадувала здобну булочку: м’яка, солодка, липка. І Іраїда Павлівна раптом почала згадувати її ім’я через слово.
— А от Зоїнька вчора заходила, пиріжків принесла, тісто — пух, не те, що твої, Танько, магазинні сухарі. А Зоїнька каже, що мені масаж потрібен. Сама зробила, ручки золоті. Зоїнька, Зоїнька…
Денис почав нервувати.
— Мам, хто ця тітка? — питав він, виходячи від бабусі з дрижачим оком. — Вона там вертиться постійно. Баба їй уже обіцяла брошку з рубіном, ту самую прабабусину.
— Брошка — це дрібниці, — похмуро відповідала Тетяна. — Головне, щоб документи не підписала.
Гонка озброєнь набрала обертів. Якщо Зоя приносила пироги, Денис тягнув торт з елітної кондитерської. Якщо Зоя мила вікна, Денис викликав клінінг, знову за свій рахунок, на генеральне прибирання всього будинку. І Іраїда Павлівна царювала посеред цього шаленства, стравлюючи їх із віртуозністю досвідченого лялькаря.
— Зоїнька-то мені каже: «Іраїдо Павлівно, вам би в санаторій повітрям подихати, піклування». А рідний онук що? Тільки й чекає, коли баба помре, щоб стіни ламати. Я чула, як ти по телефону говорив про перепланування. Чула, не глуха.
— Бабулю, та я просто… — виправдовувався Денис.
— Не перебивай старших, — стукала вона паличкою. — Квартиру заслужити треба. Це родове гніздо, а не прохідний двір.
Тетяна дивилася на сина і бачила, як він витоншується. Він схуд, став дратівливим, перестав зустрічатися з друзями. Увесь вільний час — там, біля трону. Грошей у нього не було взагалі. Все йшло на бабусині капризи. То ікра червона для гемоглобіну, то ліки, які є тільки в одній аптеці на іншому кінці міста.
— Досить, — сказала Тетяна одного вечора, коли Денис попросив у неї 5 тисяч до зарплати. — На що?
— Бабусі треба штори нові, ті пильні. Вона задихається.
— Денисе, у тебе зимового взуття немає. Ти в кросівках ходиш. Які штори?
— Мам, ти не розумієш. Вона вчора сказала, що Зоя їй запропонувала договір ренти укласти. Якщо я зараз не піднатисну, все спливе.
— Нехай пливе, — крикнула Тетяна, чого з нею майже не бувало. — Нехай подавиться цією квартирою. Ти себе губиш, синочку. Ти їй не онук. Зараз ти їй лакей безоплатний.
— Ти просто заздриш, — випалив він і вискочив із кухні.
Тетяна сіла на табурет і закрила обличчя руками. Заздрить. Чому? Тому, як матір все життя дресирувала оточуючих? Тому, що любов у їхній родині завжди була валютою, якою розплачувалися за слухняність?
Розв’язка настала у листопаді на ювілей Іраїди Павлівни, 85 років. Підготовка йшла місяць. Денис носився як скаженний, організовуючи банкет удома. Зоя теж метушилася, притягнувши якісь салати у тазиках. Зібралися далекі родичі, якісь колишні колеги з міністерства, яких Іраїда Павлівна зневажала, але запросила для масовки. Стіл ломився, кришталь дзвенів. Іраїда Павлівна сиділа на чолі столу в новій оксамитовій сукні, купленій Денисом, схожа на стару хижу птаху.
Після третього тосту вона постукала виделкою по келиху. Тиша настала миттєво.
— Дорогі мої, — почала вона, окидаючи всіх ціпким поглядом. — Я рада, що ви прийшли проводжати мене, тобто вітати. Роки йдуть, пора подумати про вічне і про земне.
Денис напружився. Він сидів поруч із Зоєю, і вони переглядалися, як два боксери перед гонгом.
— Я довго думала, — продовжувала іменинниця, роблячи театральну паузу. — Кому довірити найдорожче: мій дім, мою фортецю. Дивилася я, дивилася й зрозуміла: рідня нині пішла дрібна, корислива.
Вона перевела погляд на Дениса.
— Он онучок, наче, намагається. Шпалери поклеїв, криво, правда, штори купив, колір не той. Ну та й Бог з ним. А в очах-то що? В очах лічильник клацає, метри квадратні рахує. Любові немає, поваги немає. Тільки дай, дай, дай.
Денис поблід.
— А, Зоїнька. — Іраїда Павлівна повернулася до сусідки. Та розплилася в єлейній усмішці. — Теж хороша. Лисичка, думає, раз пиріжків напекла, так я розум втратила. Бачу я, як ти на сервант мій дивишся.
У кімнаті повисла дзвінка тиша. Чути було, як муха б’ється об скло.
— Ось що, — голос бабусі зазвучав міцніше, задзвенів металом. — Нікому з вас я нічого не обіцяла й не обіцяю. Я ще поживу, а ви, хижаки, поки політайте. Хто краще служитиме, хто щиріше любити навчиться, тому може й усміхнеться удача. А поки, Денисе, подай до мене серветку. Ти пролив вино на скатертину, незграбний.
У цю мить щось змінилося. Не в кімнаті, в Тетяні. Все життя вона мовчала, терпіла, згладжувала кути. Мама старенька, мама складна, треба потерпіти. Вона подивилася на сина, приниженого, розчавленого, з тремтячими губами, що простягав ту прокляту серветку.
— Не подавай, — сказала Тетяна. Тихо, але виразно.
Денис завмер із серветкою в руці. Іраїда Павлівна здивовано здвинула брову.
— Що ти там прошипіла, Тетяно?
Тетяна встала.
— Я сказала: «Не подавай, Денисе, поклади серветку на стіл, ми йдемо».
— Куди це «йдемо»? — Баба навіть привстала. — Я не дозволяла. Ювілей не закінчений.
— Для нас закінчений, мамо. — Тетяна підійшла до сина, взяла його за руку. Рука в Дениса була холодна і вогка. — Вставай, синочку, пішли.
— Мам, ти що? — прошепотів він перелякано. — Вона ж зараз… Вона ж перепише…
— Та хай хоч на кота переписує, — гаркнула Тетяна, так що кришталь дзенькнув. — Ти не бачиш, вона тебе жере. Вона нас усіх жере все життя. Їй не допомога потрібна. Їй треба, щоб ми повзали. А ми — люди. Мамо. Ми — люди.
Вона повернулася до матері. Іраїда Павлівна дивилася на дочку з виразом, якого Тетяна ніколи раніше не бачила. Страх, розгубленість.
— Живи довго, мамо, — сказала Тетяна вже спокійніше. — Дай тобі, Боже, здоров’я, але без нас досить. Цирк поїхав.
Вона потягнула сина за собою. Денис, спотикаючись, поплентався слідом, оглядаючись на бабусю, на Зою, на залишки «Олів’є». У спину їм неслося: «Прокляну! Ні копійки не отримаєте, приповзете ще, невдячні!»
Минуло півроку. Дзвінки від Іраїди Павлівни спочатку були щоденними, з погрозами, прокльонами, потім зі скаргами на здоров’я, потім з приторними обіцянками. Денис спочатку надувався, ходив похмурим, рахував втрачені гроші, а потім зустрів нормальну дівчину, влаштувався на другу роботу, очі прояснилися.
А вчора подзвонили. Не мама, сусідка Зоя.
— Померла Іраїда Павлівна, — сказала сухо. — Вранці, уві сні. Приїжджайте, ховати треба.
Похорони пройшли чемно. Було багато квітів, мало сліз. Зоя стояла осторонь, дивилася вовком, а після поминок, коли нотаріус розкрив конверт, у кабінеті повисла пауза.
— Квартира за адресою…, — бубонів нотаріус, поправляючи окуляри, — на підставі договору пожиттєвого утримання, укладеного 5 років тому, переходить у власність благодійного фонду «Світла стежка».
— Якого фонду? — вискрикнула Зоя, втрачаючи свою безтурботність. — Якої стежки? Я їй укололи робила, я їй супи носила!
— Договір був підписаний 5 років тому, — незворушно повторив нотаріус. — Іраїда Павлівна отримувала щомісячні виплати від фонду. Умовою було проживання в квартирі до смерті. Родичі та треті особи прав на нерухомість не мають.
Тетяна переглянулася з сином. Денис сидів з роззявленим ротом.
— П’ять років, — прошепотів він. — Мам, це що ж виходить? Вона ще до того, як я ремонт почав, вона вже все продала.
— Виходить так.
Тетяна раптом відчула, як її розбирає сміх, нервовий, але полегшуючий.
— Вона нас усіх обіграла, синочку. І Зою, і тебе, і фонд цей, напевно, теже замучила. Актриса, велика актриса.
Вони вийшли з контори на вулицю. Світило весняне сонце, горлали горобці. Зоя залишилася там, орати на нотаріуса й трясти якимись чеками за ліки.
— Мам, — сказав Денис, щурячись від сонця. — Адже якби ти мене тоді не забрала, я б ще півроку там принижувався, шпалери ці клеїв, штори…
— А квартири-то й не було.
— Вже не було, Денисе. Міраж це був.
Вітер тріпав їхні пальто, і в шумі міста розчинялися останні відгомони старої образи. Життя тривало. Просте, без кришталю й оксамиту, але зате своє, власне.
