Історія стара, але цілком реальна.
— Марино, подивися на цей папірець. Тут написано, що група крові нашого Артема не збігається ні з моєю, ні з твоєю. Це не просто помилка в базі. Це означає, що десять років ми виховували хлопчика, який фактично нам чужий. А десь у цьому місті ходить наша справжня дитина, яка навіть не знає нашого імені.
Андрій, успішний хірург, та Марина, мистецтвознавець, жили в старому австрійському будинку з високими вікнами, що виходили на театральну площу. Їхньому синові Артему виповнилося десять — він був талановитим скрипалем, тихим хлопчиком із глибокими карими очима.
Все почалося з планової підготовки до операції. І Артему взяли всі аналізи. Того вечора Андрій прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Він не зняв взуття, просто сів на стілець у передпокої, тримаючи в руках конверт із результатами.
— Андрію, що сталося? Операція ж завтра, ми все зібрали, — Марина вийшла з кухні, витираючи руки об рушник.
— Сядь, Марино. Будь ласка, сядь.
Він простягнув їй роздруківку. Марина довго вдивлялася в цифри, ніби намагалася розгадати складний шифр.
— Я не розумію. Група крові… перша позитивна? Але в мене друга, а в тебе третя. Андрію, це ж неможливо. Біологічно неможливо. Може, вони переплутали щось?
— Я теж так думав, — голос Андрія був хрипким. — Я поїхав туди. Ми переробили тест тричі. Я навіть зробив експрес-тест на спорідненість… Артем не наш син, Марино.
У квартирі запала така тиша, що було чутно цокання старого годинника в кабінеті.
— Ти… ти звинувачуєш мене? — голос Марини зірвався на шепіт. — Ти думаєш, що десять років тому я…
— Ні! — Андрій різко підвівся і обійняв її. — Я знаю, що ти була зі мною. Я пам’ятаю кожен день, коли ти носила дитину. Я був присутній при народженні. Це інше. Це пологовий будинок.
Наступні два тижні нагадували божевілля. Андрій, використовуючи свої зв’язки в медичних колах, підняв архіви Чернівецького пологового будинку за той самий день, коли народився Артем. Це було 14 травня 1996 року. Того дня в зміні було всього троє немовлят-хлопчиків.
Один хлопчик поїхав із батьками в іншу область, а другий… другий залишився в Чернівцях. Його звали Денис. Його мати, Світлана, працювала касиром у супермаркеті, а батько був водієм.
— Ми маємо їх побачити, — сказала Марина, нервово стискаючи пальці. — Я не можу спати. Я дивлюся на Артема, я люблю його більше за життя, але я бачу в ньому чужі риси. А десь там… наш син. Як він живе? Що він їсть? Чи він щасливий?
— Марино, це небезпечно, — застерігав Андрій. — Ми відкриємо скриньку Пандори. Ми зруйнуємо життя тій сім’ї. Ти уявляєш, який це удар?
Але зупинитися було вже неможливо. Вони знайшли адресу. Це була звичайна п’ятиповерхівка на околиці міста. Андрій і Марина сиділи в машині навпроти під’їзду, чекаючи.
І ось вони вийшли. Жінка в простій куртці та хлопчик. Хлопчик, який був копією Андрія в дитинстві: ті самі кучері, та сама лінія підборіддя, навіть хода. Марина закрила рот рукою, щоб не закричати.
Зустріч організували на «нейтральній території» — у кабінеті юриста. Світлана та її чоловік Ігор спочатку сприйняли це як якийсь жарт або спробу шахрайства.
— Ви що, з глузду з’їхали? — кричав Ігор, б’ючи рукою по столу. — Денис — мій син! Я його з пологового забирав! Я йому велосипеди купував! Ви прийшли сюди з якимись папірцями і хочете забрати мою дитину?
— Ми нічого не хочемо забирати, — тихо сказала Марина, витираючи сльози. — Ми просто хочемо, щоб ви знали правду. Подивіться на мого чоловіка. А тепер подивіться на вашого Дениса. Ви ж самі бачите…
Світлана мовчала. Вона дивилася на фотографію Артема, яку поклала на стіл Марина. Артем був схожий на неї — такий самий розріз очей, та сама форма вух. Вона зблідла і ледь не знепритомніла.
— Треба зробити тест на батьківство для всіх, — сказав юрист. — Інакше ми не зрушимо з місця.
Результати підтвердили найгірше: діти були переплутані. Фатальна помилка акушерки, яка в ту ніч прийняла забагато пологів, змінила долі чотирьох людей назавжди.
Минуло два місяці. Життя перетворилося на пекло. Дітям поки нічого не говорили, але напруга відчувалася в усьому. Дві сім’ї почали зустрічатися щовихідних, щоб діти могли «просто познайомитися».
Артем і Денис потоваришували. Вони не знали правди, але відчували якусь дивну тягу одне до одного.
— Мамо, чому ми тепер завжди гуляємо з Денисом і його батьками? — запитував Артем. — Вони хороші, але Ігор весь час на мене так дивно дивиться, ніби хоче щось сказати і боїться.
Сварка вибухнула між дорослими. Мельники, маючи статки, хотіли дати обом дітям найкраще. Вони пропонували Світлані та Ігорю переїхати ближче, пропонували оплатити Денису приватну школу.
— Ви хочете нас купити? — кричала Світлана під час чергової вечері. — Хочете забрати Дениса своїми грошима? Ви думаєте, якщо ви багаті, то ви «кращі» батьки? А я десять років його виховувала! Я йому казки читала! Ви для нього — чужі люди з великим гаманцем!
— Світлано, заспокойся! — намагався втрутитися Андрій. — Ми просто хочемо, щоб наш рідний син мав можливості…
— Ваш син? — Світлана вказала на Дениса, який грався в садку. — Ваш син там, у вашій квартирі грає на скрипці! Ви його виховали! Ви вклали в нього душу! А Денис — мій!
Приховувати правду далі було неможливо. Психологи порадили розповісти все дітям разом. Це була найважча розмова в житті обох родин.
— Артеме, Денисе, — почав Андрій, зціпивши зуби. — Сталася велика помилка багато років тому…
Коли діти почули правду, реакція була різною. Денис замкнувся в собі, він відмовлявся виходити з кімнати і кричав, що не хоче знати Мельників. Артем же, навпаки, почав розпитувати про Світлану та Ігоря.
— Тобто… ви не мої справжні тато і мама? — запитав Артем, дивлячись на Марину.
— Ми твої справжні батьки по любові, Артемчику. Це нікуди не зникне, — Марина плакала, обіймаючи хлопчика.
Ситуація загострилася, коли Ігор, відчуваючи комплекс меншовартості перед успішним Андрієм, почав налаштовувати Дениса проти «багатіїв».
— Вони хочуть тебе забрати від нас, Денисе. Вони думають, що все можна купити. Не вір їм.
Мельники ж, навпаки, намагалися бути максимально делікатними, але кожна їхня спроба допомогти сприймалася як спроба відібрати сина.
Юристи пропонували різні варіанти: від офіційної зміни документів до позовів про відшкодування моральної шкоди пологовим будинком. Але головне питання залишалося: з ким будуть жити діти?
Андрій і Марина спочатку хотіли забрати Дениса. Марина не могла змиритися з тим, що її дитина росте в тісній квартирі з чоловіком, який постійно п’є і сварить дитину.
— Ми повинні його врятувати! — казала вона Андрію. — Ми подамо до суду, ми доведемо, що вони не забезпечують дитину!
— І що ти зробиш? Забереш хлопця від матері, яку він любить понад усе? Ти хочеш бути тією, хто завдасть йому найбільшої травми в житті? — зупиняв її Андрій.
Вирішальний момент настав, коли Артем раптово зник. Його шукали по всьому місту шість годин. Знайшли його в під’їзді Світлани. Він сидів на сходах і чекав на неї.
— Чому ти тут? — запитала Світлана, присідаючи біля нього.
— Я хотів подивитися на вас, — тихо сказав Артем. — Марина сказала, що я схожий на вас. Я хотів зрозуміти… як це. Але я хочу додому. До Марини і Андрія. Просто хотів, щоб ви знали: я не забуду вас, але мої батьки — вони там.
Після цього випадку всі зрозуміли: ламати життя дітей через біологію — це злочин. Вони прийняли рішення, яке здивувало всіх знайомих у Чернівцях. Вони не стали міняти дітей місцями. Артем залишився з Мельниками, Денис — зі Світланою та Ігорем. Але вони підписали мирову угоду про «спільне виховання».
Мельники допомогли Світлані з Ігорем купити квартиру в тому ж будинку, де жили самі, тільки в іншому під’їзді. Гроші на це Андрій вибив як компенсацію від держави через суд, додавши власні заощадження.
Тепер у кожного хлопчика було по двоє батьків і по дві мами. Це не було ідеально. Ігор і Андрій досі іноді сперечалися до хрипоти про те, як виховувати хлопців. Світлана та Марина часто ревнували дітей одна до одної.
— Марино, ти знову купила Денису дорогі кросівки без мого дозволу! — вичитувала Світлана на кухні.
— Світлано, я просто хочу, щоб у нього не боліли ноги на тренуванні!
Але поступово гострота зникла. Залишилося розуміння, що ці дві дитини — спільний скарб.
Минуло п’ять років. Артему та Денису по п’ятнадцять. Вони називають один одного братами. На святкуванні їхнього спільного дня народження за величезним столом у дворі будинку сиділи всі четверо батьків.
Андрій дивився на Дениса, який успадкував його пристрасть до науки, і на Артема, який став віртуозним скрипалем завдяки підтримці Марини.
— Знаєш, — шепнув він дружині, — я колись думав, що цей аналіз — це кінець нашого світу. А виявилося, що він просто зробив наш світ вдвічі більшим.
Чернівці засинали під звуки вечірнього міста. Дві сім’ї, які колись були чужими, тепер були зв’язані чимось міцнішим за кров — вони були зв’язані спільною таємницею, спільним болем і великою любов’ю, яка змогла подолати фатальну помилку минулого.
