На початку це здавалося благословенням. Коли Василь вперше переступив поріг квартири Олени десять років тому, він відчув себе так, ніби потрапив у дорогий готель або на сторінку журналу про інтер’єр. Ніде не було жодної порошинки. Повітря пахло свіжістю, лавандою та легким натяком на поліроль для меблів.
— У тебе так… чисто, — видихнув він тоді, боячись поставити свою дорожню сумку на світлу плитку в передпокої.
— Дім — це відображення душі, — усміхнулася Олена. Вона була схожа на ельфа: тендітна, з ідеально зачесаним волоссям. — Якщо навколо хаос, то і всередині теж.
Василь, чиє холостяцьке життя нагадувало постійну битву з розкиданими шкарпетками, закохався миттєво. Йому здавалося, що Олена принесе в його життя порядок і гармонію. Він і не підозрював, що порядок може стати диктатурою.
Перші три роки пройшли в ейфорії. Василь намагався відповідати стандартам дружини. Він навчився знімати взуття ще в коридорі під’їзду (майже), мити раковину після кожного використання та вішати рушники так, щоб їхні краї збігалися до міліметра.
Проте з часом «норми» Олени почали еволюціонувати.
— Васю, ти знову поклав пульт не під прямим кутом до краю столу, — сказала вона одного вечора, коли вони збиралися дивитися фільм.
— Оленко, це всього лише пульт. Ми зараз будемо його брати в руки.
— Це не «всього лише». Це візуальний шум. Він мене дратує, я не можу зосередитися на кіно, поки бачу цей безлад.
Василь зітхнув і поправив пульт. Фільм він так і не подивився — весь вечір він стежив за тим, щоб не розсипати крихти від попкорну, який Олена дозволила принести лише за умови, що він буде їсти його над тарілкою, не зводячи з неї очей.
На п’ятий рік шлюбу побут перетворився на мінне поле. Олена звільнилася з роботи, бо «колеги були неохайними», і повністю присвятила себе дому. Дім став її храмом, а вона — суворим верховним жерцем.
Одного разу Василь прийшов додому раніше, знесилений після важкого проекту. Він просто хотів впасти на диван.
— Стояти! — крикнула Олена з кухні. — Ти в джинсах, у яких сидів у метро?
— Так, Олю. Я просто хочу сісти.
— Не на диван! На дивані щойно закінчена хімчистка. Переодягнися в домашнє, протри телефон антисептиком і тільки тоді заходь у вітальню.
Василь стояв у дверях, дивлячись на жінку, яку кохав. Вона тримала в руках ганчірку з мікрофібри так, ніби це був скіпетр.
— Тобі не здається, що ми перетворюємося на музейні експонати? — тихо запитав він.
— Я просто дбаю про наше здоров’я і красу, — відрізала вона. — Ти б краще подякував.
На десяту річницю шлюбу Василь вирішив зробити сюрприз. Він замовив величезний кошик живих квітів, дорогі десерти та хотів влаштувати романтичну вечерю.
Він увійшов у квартиру, сяючи від радості.
— З ювілеєм, люба!
Олена глянула на кошик з трояндами, і на її обличчі з’явився не захват, а жах.
— Квіти? Васю, з них же сиплеться пилок! А вода в кошику? Вона може просочитися на комод! Швидше, неси їх на балкон, я застелю там плівку.
Він зупинився. Його руки затремтіли.
— Це квіти, Олю. Це символ моєї любові до тебе. А ти бачиш лише сміття.
— Я бачу бактерії та плями, які неможливо вивести з дубового шпону! — вигукнула вона, вихоплюючи з його рук коробку з тістечками. — Боже, вони ж з кремом! Якщо хоч крапля впаде на килим…
Це був момент, коли щось усередині Василя остаточно зламалося. Те, що він вважав турботою про затишок, виявилося формою психічного насилля.
Наступного ранку Василь не пішов на роботу. Він сидів на кухні й пив каву. Поруч стояла його валіза.
Олена увійшла, вже з пилососом у руках. Побачивши валізу, вона завмерла.
— Ти кудись збираєшся у відрядження? Чому валіза стоїть на паркеті без підстилки? Ти ж подряпаєш лак!
— Я йду від тебе, Олю, — спокійно сказав він.
Вона засміялася — сухо і нервово.
— Через що? Через зауваження про квіти? Не будь дитиною.
— Ні, не через квіти. Через те, що в цьому домі немає місця для мене. Тут є місце для полірованих столів, накрохмалених простирадл і стерильного повітря. Але мені тут не можна дихати. Я втомився бути «джерелом бруду» у твоєму ідеальному світі.
— Але ж я все це робила для нас! — її голос зірвався на крик. — Хіба погано жити в чистоті? Хіба ти не цінуєш мою працю?
— Чистота — це коли в домі приємно жити, — відповів Василь, встаючи. — А в нас — операційна. Ти любиш цей паркет більше, ніж мої обійми. Ти цілуєш мене лише після того, як я вмиюся «правильним» милом. Олено, за десять років я не пам’ятаю жодного разу, коли ми просто валялися на дивані, їли піцу з коробки й сміялися, не думаючи про жирні плями.
— Це вульгарно! — вигукнула вона.
— Це життя, Олю. А життя — воно за своєю природою нестерильне. У ньому є піт, сльози, крихти хліба і розкидані речі. У ньому є тепло. А в тебе… у тебе лише холодна білизна.
Він взяв валізу. Олена підбігла до нього, але замість того, щоб обійняти чи зупинити, вона автоматично поправила килимок, який він зсунув ногою.
Василь сумно посміхнувся.
— Бачиш? Ти навіть зараз не дивишся мені в очі. Ти дивишся на килимок. Прощавай.
Коли двері зачинилися, Олена залишилася в ідеальній тиші. Вона озирнулася навколо. Жодної порошинки. Жодної зайвої речі. Вона була переможницею у своїй війні з хаосом.
Але вперше за десять років їй стало холодно в цій бездоганній чистоті.
Василь вийшов на вулицю. Шла злива, на дорогах були калюжі. Він спеціально наступив у найбільшу з них, відчуваючи, як брудна вода бризкає на його штани. Він глибоко вдихнув запах мокрого асфальту і вперше за довгий час відчув себе вдома — у великому, недосконалому, але живому світі.
Перший тиждень після розставання Олена відчувала дивне піднесення. Вона нарешті зробила те, про що мріяла роками: провела «генеральне очищення від присутності». Вона перепрала всі штори (хоча вони були чистими), перемила кожен сантиметр шаф, де лежали речі Василя, і навіть замінила зубні щітки у стаканчику.
Тепер у ванній стояв лише один флакон шампуню — ідеально по центру полиці. На кухні жодна чашка не залишалася в раковині довше десяти секунд.
— Нарешті порядок, — прошепотіла вона собі під ніс, протираючи дзеркало в передпокої. — Ніхто не смітить. Ніхто не несе болото з вулиці.
Але через місяць вона помітила дивну річ. Пилу стало менше, але прибирати вона почала більше. Раніше вона боролася з реальними крихтами Василя. Тепер вона боролася з невидимими ворогами. Їй здавалося, що повітря саме по собі «забруднює» поверхні. Вона почала пилососити тричі на день. Її руки стали червоними від постійного контакту з хлором та антисептиками.
Одного разу, йдячи з магазину з новим набором мікрофібрових серветок, Олена побачила Василя. Він сидів на літній терасі дешевої кав’ярні.
Вона завмерла за деревом, спостерігаючи. Василь був не один. Поруч із ним сиділа жінка — зовсім не така, як Олена. У неї було розпатлане волосся, на світлій кофтинці виднілася пляма від кави, а на столі панував справжній хаос: розгорнуті блокноти, недоїдений круасан, який кришився прямо на джинси Василя.
І він… він сміявся. Він не змахував крихти з колін. Він не дивився з острахом на пляму на рукаві своєї супутниці. Він тримав її за руку, і його очі світилися так, як не світилися вже років вісім.
Олена відчула різкий укол під ребром. «Як він може? Це ж огидно! Грязь, бактерії, безлад!» — пульсувало в її голові. Але десь глибоко всередині прокинувся інший голос: «Йому тепло. А тобі — чисто».
Повернувшись додому, Олена приготувала вечерю. Вона виклала салат на тарілку так, ніби це був експонат у Луврі. Сіла за стіл. Навколо було настільки чисто, що меблі відкидали гострі, майже хірургічні відблиски.
Раптом вона випадково зачепила виделкою край тарілки, і крапля соусу впала на білосніжну скатертину.
Олена підскочила, як вжалена. Вона вже замахнулася ганчіркою, щоб витерти пляму, але раптом зупинилася.
Вона дивилася на цю маленьку червону цятку. Це була єдина жива річ у цій кімнаті.
— Це просто пляма, — сказала вона вголос. Голос прозвучав чужо.
Вона спробувала сісти назад і продовжити їсти, але не змогла. Пляма пекла їй очі. Вона відчувала, як у неї починається панічна атака. Весь її світ тримався на відсутності цих плям. Якщо вона дозволить цій краплі залишитися, то що далі? Стіни заваляться? Стеля впаде?
Вона почала терти. Терти так сильно, що протерла тканину скатертини до дірки. А потім сіла на підлогу і вперше за десять років заридала.
О третій годині ночі Василь побачив на екрані телефону її ім’я. Він вагався, але відповів.
— Алло? Олено, щось сталося?
— Васю… — її голос тремтів. — Я протерла скатертину до дірки.
— Що? Про що ти?
— Я хотіла вивести пляму. Маленьку пляму. І я знищила скатертину. Я… я не можу зупинитися, Василю. Я бачу бруд там, де його немає. Мені страшно.
На іншому кінці дроту була довга пауза. Василь зітхнув — не зі злістю, а з глибоким сумом.
— Олю, я не повернуся. Ти це знаєш.
— Знаю, — прошепотіла вона. — Я просто хотіла запитати… Ти справді був щасливий тоді, в кав’ярні? З тими крихтами на джинсах?
— Так, Олю. Бо я не бачив крихт. Я бачив людину, яка мене слухає.
— Я теж хочу бачити людей, — Олена закрила очі, сльози текли по її щоках, падаючи на ідеально чисту підлогу. — Але я бачу лише мікроби. Допоможи мені.
Наступного дня Василь приїхав. Він не зайшов всередину — він знав, що це територія, яка його душить. Він стояв на порозі. Олена виглядала виснаженою. Її дім блищав, як ніколи, але сама вона згасла.
— Ось номер спеціаліста, — сказав він, протягуючи візитку. — Ти не погана людина, Олю. Ти просто хвора на ідеальність.
Він розвернувся, щоб піти, але потім зупинився. Витягнув з кишені жменю монет і… розсипав їх прямо в її стерильному передпокої.
Олена здригнулася. Її пальці мимоволі стиснулися, бажаючи негайно підняти їх і продезінфікувати.
— Залиш їх там, — сказав Василь. — Хоча б на годину. Просто дивись на них і знай, що світ не розвалився від того, що на підлозі лежить щось «не на своєму місці».
Він пішов. Олена залишилася стояти в дверях. Вона дивилася на монети. Вони лежали хаотично, порушуючи геометрію плитки.
Минула хвилина. П’ять хвилин. Десять.
Її серце калатало, як божевільне. Але вона не нахилилася.
Вона зробила крок назад, зайшла в кухню, взяла ту саму порвану скатертину і викинула її у смітник. Потім вона відкрила вікно, впускаючи в дім запах вулиці, пилу та дощу.
Це було не одужання. Це був лише початок довгого шляху. Але того вечора Олена вперше за багато років заснула, не перевіривши, чи паралельно стоять її капці біля ліжка.
Вона дозволила їм лежати так, як вони впали — трохи криво, але цілком по-справжньому.
Автор: Наталія
