— Дім у заставі. Твої старі борги, які я виплачувала всі ці роки. Автоплатіж я відключила тиждень тому. Через шість днів потрібно внести черговий внесок. Якщо не внесете — дім виставлять на торги.
— Віро, ти взагалі розумієш, яке місце займаєш у цьому домі?
Раїса Львівна стояла на порозі кухні, обпершись на одвірок. Говорила повільно, з розстановкою, наче пояснювала щось дитині. Її донька Аліса лежала на дивані у вітальні, втупившись у телефон, і хрумтіла чипсами. Я мовчки складала посуд у сушарку. Вечерю готувала на чотирьох.
— Алісі зараз важко. Вона пережила дуже серйозне випробування. Ти як жінка повинна розуміти.
Розуміти я повинна була багато що. Що Денис, мій чоловік, уже три роки не приносить у дім жодної копійки. Що іпотеку за цей величезний будинок тягну тільки я одна. Що моя робоча кімната, де я готую товар для приватних замовлень, тепер потрібна Алісі. Під її речі. Що в тридцять вісім років мені належить бути вдячною за те, що мене взагалі тут терплять.
— Із завтрашнього дня будеш готувати Алісі окремо. Їй не можна жирне, борошняне, солодке. Вставай на годину раніше, щоб усе встигати. Або можеш з’їжджати. Вирішуй сама.
Я витерла руки об рушник. Обернулася й подивилася Раїсі Львівні в очі.
— Я їду до Швейцарії.
Вона обурилася. Аліса навіть не поворухнулася. Денис проходив повз із телефоном у руках, почув, зупинився на мить — і пішов далі. Ніхто не повірив.
Десять років тому я думала, що сім’я — це коли люди тримаються одне за одного. Працювала фармацевтом, змішувала рідкісні ліки вручну. Точність до міліграма. Одна помилка — і людині може стати зле. Денис обіцяв, що ми збудуємо дім і заживемо окремо від його матері. Обіцяв стільки всього.
Дім збудували. На мої гроші. Раїса Львівна в’їхала першою, зайняла найбільшу кімнату з вікнами на південь. Денис звів руками: ну і що такого, мама сама, нехай поживе з нами. «Поживе» розтягнулося на роки.
Грошей він давати перестав поступово. Спершу казав, що вклався в бізнес друга. За пів року — що криза. Потім просто мовчав і купував собі новий одяг. У вихідні пропадав із приятелями до ночі. Коли я питала, де гроші на дім, він дивився на мене так, наче я вимагаю неможливого.
Я платила за все. За дім, за світло, за воду, за їжу. Раїса Львівна звикла до хорошого: сир тільки фермерський, кава зернова, м’ясо парне. Я їла те, що лишалося, і по копійці відкладала на операцію мамі. У неї проблеми з серцем. Лікарі сказали — не горить, але затягувати не можна. Я збирала півтора року.
Аліса повернулася в дім наприкінці вересня. Черговий чоловік зник із її життя, і вона оголосила себе залишеною. Раїса Львівна зустріла доньку з розпростертими обіймами, посадила за стіл і скомандувала мені:
— Віра звільнить свою кімнату. Алісі потрібне місце під гардеробну.
Я підвела голову від тарілки.
— Там моє обладнання. Я працюю там ввечері, мої нові розробки, які я не можу зберігати в лабораторії, адже вони ще не готові.
— Перенесеш у спальню. Або на балкон. Алісі зараз гірше.
Денис жував мовчки, не втручався в розмову, навіть часто не підводячи погляду. Аліса всміхалася мені через стіл. Як переможниця.
Я перетягла ноутбук і папери куток спальні. В лабораторії я таке не зберігала. Раїса Львівна наступного ранку оголосила нові правила: Алісі готувати окремо, вставати раніше, прати її речі окремо. Денис іноді проходив повз кухню, бачив мене з опухлими очима о шостій ранку і казав:
— Потерпи ще трохи. Їй зараз справді важко.
У п’ятницю я повернулася з роботи о восьмій вечора. Ноги гуділи, у голові стукало від утоми. Хотілося тільки лягти й заплющити очі. Але в коридорі пахло нудотно — хімією впереміш із чимось солодким. Я пройшла у ванну й завмерла.
На підлозі лежала пуста пляшка від мого шампуню, а поруч лежали ще пляшки від моєї косметики і засобів догляду. Все вивернуто, перекинуто. Я зберігала це все в шафі, на самій верхній полиці. Аліса вийшла зі своєї кімнати в халаті, волосся мокре, на обличчі маска.
— Що ти зробила?
Вона підвела брови.
— А, це? Знайшла в тебе в шафі гарну пляшечку. Подумала, що піна для ванни. Чого ти так реагуєш? Це ж просто косметика.
— Ти не могла це брати без мого дозволу.
Вона пройшла повз мене на кухню, навіть не озирнувшись. Я стояла й дивилася на це все. У горлі став клубок.
Наступного ранку я полізла за грошима. Відкрила шафу, дістала з верхньої полиці стару бляшану коробку, у якій зберігала заначку. Там мало бути все, що я збирала на мамину операцію. Півтора року потроху. Кожна купюра — відмова від таксі, від нової кофти, від походу в кіно.
Коробка була порожня. Я спустилася вниз. Аліса сиділа на кухні й фарбувала нігті яскраво-червоним лаком. На спинці стільця висіло нове пальто — бежеве, з песцевим коміром. Дороге.
— Де гроші?
Вона не підвела голови.
— Які гроші?
— Ті, що лежали в моїй коробці. У шафі. Нагорі.
Аліса акуратно провела пензликом по нігтю.
— Я нічого не брала. Може, сама кудись засунула й забула? У тебе ж завжди безлад.
Я схопила її за зап’ястя. Лак розмазався по пальцю.
— Ти вкрала гроші на операцію моєї матері. Верни негайно.
Аліса висмикнула руку й подивилася на мене.
— Прибери свої руки. Я нічого не брала. І взагалі, яка операція? Ти вічно вигадуєш, щоб тебе всі жаліли.
Я розвернулася й пішла до Раїси Львівни. Та сиділа у своїй кімнаті перед телевізором, дивилася якесь шоу.
— Раїсо Львівно, Аліса взяла мої гроші. Усе, що я копила півтора року.
Вона відірвалася від екрана, подивилася на мене холодно.
— Докази є? Свідки? Відео? Нема? Тоді не смій звинувачувати мою доньку в крадіжці. Краще подумай, як ти далі виконуватимеш свої обов’язки. Алісі потрібна турбота, а не твої сцени. Якщо не влаштовує — збирайся і йди. Тебе ніхто не тримає.
Я вийшла з кімнати. Піднялася в спальню. Дістала з-під ліжка стару валізу. І почала складати речі.
Вранці я спустилася до сніданку з двома сумками. Денис сидів за столом із чашкою кави, Раїса Львівна мазала маслом хліб. Аліса ще спала. Я поклала на стіл теку з документами.
— Я виїжджаю за дві години. Річний контракт.
Денис усміхнувся, навіть не дивлячись на мене.
— Ага, звісно. За тиждень приповзеш назад, коли грошей не залишиться. Куди ти без нас дінешся?
Я мовчки відкрила теку. Виклала папери один за одним. Повільно, щоб він встиг прочитати заголовки.
— Дім у заставі. Твої старі борги, які я виплачувала всі ці роки. Автоплатіж я відключила тиждень тому. Через шість днів потрібно внести черговий внесок. Якщо не внесете — дім виставлять на торги.
Денис зблід. Схопив папери, пробіг очима. Раїса Львівна вихопила документи в нього з рук.
— Ти не маєш права! Це наш дім!
— Ні. Це мій дім. Я його оплачувала. Ви в ньому просто жили.
Денис схопився з-за столу.
— Віро, не роби дурниць. Ми все обговоримо. Сядь, поговоримо нормально.
— Обговорювати пізно. Я їду.
Раїса Львівна схопила мене за плече.
— Ти зобов’язана залишитися! Ти дружина! Ти повинна!
Я вивільнила плече. Взяла сумки.
— Я вам нічого не винна.
Вийшла за двері. Таксі чекало біля воріт. Ніхто не вийшов мене проводжати. Денис стояв біля вікна й дивився, як я їду. Обличчя в нього було жалісне.
Перший тиждень вони мовчали. Думали, що я повернуся сама. Що злякаюся й приїду просити пробачення. Але я працювала в клініці, жила в маленькій кімнаті в передмісті Цюриха і вперше за десять років засинала спокійно. Без тягаря на серці. Без страху, що завтра знову доведеться прокидатися в тому пеклі.
На восьмий день Денис почав телефонувати. Спершу раз на день. Потім по п’ять разів. Я не брала слухавку. Потім прийшло повідомлення: «Котел зламався. У домі холодно. Як бути з його ремонтом? Майстер просить гроші, яких нема». Я не відповіла.
За два дні написала Раїса Львівна: «Алісі телефонують якісь чоловіки. Вимагають повернути борги. Погрожують приїхати. Віро, це твоїх рук справа? Ти щось наплела про нас?»
Я поклала телефон на стіл і всміхнулася. Значить, в Аліси були борги. Великі. Вона ховала їх від матері, а тепер кредитори вийшли на поверхню. Я тут ні до чого. Просто коли я була поруч, Аліса могла прикриватися мною.
Ще за три дні Денис написав довге повідомлення: «Віро, це не жарти. Банк вимагає гроші. Нам нема куди йти. У матері тиск, Алісі погрожують, удома холодно. Повернися. Ми все обговоримо. Я обіцяю, що все зміниться».
Я набрала відповідь: «Я подала на розлучення і розподіл майна. Дім без моєї згоди продати не зможете. Живіть далі. Як хочете». Телефон вибухнув дзвінками. Я заблокувала всі номери.
За місяць мені зателефонувала Тамара, сусідка по старому дому. Ми іноді віталися через паркан, але близько не спілкувалися. Я взяла слухавку радше з цікавості.
— Віро, ти в курсі, що там у вас діється?
— Ні. Розповідайте.
— Раїса Львівна сама підлогу миє. Уявляєш? Вона, яка завжди носа вернула від чужого посуду. Сама. Навколішках. Денис бігає по всіх знайомих, просить позичити, але йому всі відмовляють. А Аліса взагалі кудись зникла — кажуть, від кредиторів ховається в якоїсь подруги. У домі холодно, опалення не вмикають. Світло теж рідко вмикають — економлять. Вони там сидять, як у барлозі, й одне на одного кричать з ранку до вечора. Раїса Львівна звинувачує Дениса, що він не чоловік, Денис кричить на матір, що вона розпестила Алісу.
Я подякувала Тамарі й поклала слухавку.
Того вечора я сиділа біля вікна й дивилася на вулицю. За склом мрячив дощ. Місто світилося вогнями, десь унизу йшли люди під парасольками, сміялися, розмовляли. Я тримала в руках чашку з гарячим какао і думала про те, як десять років віддавала себе людям, які вважали це само собою зрозумілим.
Як вірила, якщо старатимуся сильніше — вони оцінять. Як мовчала, коли треба було кричати. Як терпіла, тому що боялася залишитися сама. Тепер вони залишилися вдвох у величезному холодному домі. Без грошей, без тепла, без мене. Раїса Львівна, яка командувала всіма, мила підлогу й варила порожню кашу. Денис, який жив за мій рахунок, просив грошей у друзів й отримував відмови. Аліса, яка вкрала в мене останнє, ховалася від людей, яким завинила. Вони сиділи в темряві й сварилися одне з одним дедалі сильніше з кожним днем.
Я просто пішла. А вони залишилися з усім тим, що самі збудували. Розлучення оформили через три місяці. Денис намагався вимагати половину дому, але юристи швидко пояснили йому, що всі платежі йшли з мого рахунку. Дім залишився за мною. Продавати його я не збиралася. Нехай висить на них мертвим вантажем. З банком за будинок я вирішила питання через свого юриста.
Раїса Львівна переїхала до далекої родички в область. Денис винайняв кімнату на околиці міста, влаштувався менеджером у якусь фірму. Про Алісу я більше нічого не чула.
А я продовжила контракт ще на рік. Почала відкладати гроші на мамину операцію заново. Іноді ввечері виходила гуляти набережною, пила каву в маленьких кафе й дивилася на людей. Вони жили своїм життям. Без виправдань. Без почуття провини за те, що посміли захотіти чогось для себе. Я навчилася так само.
Іноді Денис пише. Просить повернутися, обіцяє змінитися. Я не відповідаю. Мені більше нічого йому сказати. Я вільна. І це дорого коштує.
