Діма видавав на господарство обмежені суми грошей, при цьому вимагав звіт за кожну копійку. Це змусило жінку піти працювати у клінінгову компанію. Опинившись по роботі в офісі чоловіка, Марина побачила речі, про які навіть не здогадувалася, а незабаром свекруха, яка скаржилася на малу пенсію, переїхала у дорогий котедж.
Діма видавав на господарство обмежені суми грошей, при цьому вимагав звіт за кожну копійку. Це було і образливо, і незручно. Та сперечатися було марно. Навіть на потреби сина, восьмирічного Юри, потрібно було випрошувати гроші. Не хотів чоловік нічого чути про потреби дитини, довго при цьому обговорюючи кожну покупку.
— Ну навіщо хлопчику така дорога куртка? Забруднити, порвати? І де тільки знайшла за такі гроші?
— Та в звичайному магазині, і до того ж за акцією, — доводила Марина. — Дешевше, знаєш, це тільки на смітнику знайти.
— Якщо будеш так марнотратити, ми не тільки вдягатися, але й їсти скоро будемо з того смітника, — не вгавав Діма.
Що вже було говорити про купівлю іграшок чи гаджетів для дитини. Хіба що на свято чоловік щось виділяв, знову ж таки питаючи звіт та дорікаючи за даремно викинуті гроші.
Після такого ні про які покупки для себе Марина навіть не заїкалася. Донашувала те, що вдавалося купити в добрі часи, бо в останні роки й думати було марно про те, щоб щось зекономити на витратах. Якщо вдавалося сховати якусь мізерну суму, то витрачала тільки на сина.
Діма ж не тільки по відношенню до них проявляв таку економність. Він і маму свою не балував подарунками та якоюсь допомогою. Валентина Данилівна вже навіть і не зверталася до нього з проханнями, а от невістці часто скаржилася на нестачу грошей.
— Працювати вже сили немає, а пенсія крихітна, а ліки… Як не зайдеш до аптеки, очі на лоб — ціни так і ростуть. От і думай, що купити: молока пакет чи таблетки.
Доводилося Марині їй допомагати, ризикуючи при цьому нарватися на сварку. Та й то вона підозрювала, що свекруха вважає, що ця невістка ще жадібна. Чула якось її розмову з подругою телефоном.
— Ні, у сина не прошу, у нього сім’я. Але невістка в принципі хороша. Та хто буде про свекруху піклуватися?
Промовчала Марина, звісно, хіба ж доводитиме, що сама була б рада хоч якійсь допомозі. У неї ж і своя мама була, і теж небагата вдова-пенсіонерка. А останнім часом зі здоров’ям були проблеми в Антоніни Матвіївни. Суглоби, серце, ну як не допомогти на ліки? А гроші потрібно випрошувати через сварки та дорікання. Маму поклали в лікарню. Витрати зросли, хвороба виявилася серйознішою, ніж здавалося.
Після чергової сварки з чоловіком, Марина вирішила: “Годі! Ну скільки можна сидіти й дивитися йому в рот, не сміючи й копійки витратити, матері, свекрусі допомогти, сина побалувати?”
І вирішила знайти роботу. Але яку? Заміж вона вискочила зовсім молодою студенткою економічного факультету. Навчання кинула. Діма сказав, щоб сиділа вдома. От і сиділа, не вивчилася, не попрацювала. Куди тепер влаштуєшся? Тільки на якусь просту роботу, куди не потрібна освіта.
Жінка була рада тому, що її взяли прибиральницею в клінінгову компанію з обслуговування офісних приміщень. Раділа, та й боялася. А як доведеться прибирати офіс чоловіка? Йому ж не сказала, що знайшла роботу. І розуміла, що він буде незадоволений.
Одного дня, її колега не вийшла на роботу й директорка клінінгової компанії направила Марину прибрати офіс, у якому працював її чоловік. Її ніхто зі співробітників не знав, а от чоловік… Може, не помітять, — сподівалася Марина і, крім робочого одягу, одягнула хустку, яка ховала волосся.
І все було б нормально, але тут у приймальні сиділа одна зі співробітниць, молода, гарна. Марина тільки ім’я її знала, але, витираючи підлогу, зачепила шваброю столик. Той похитнувся, з чашки пролилася кава і потрапила на туфлі цієї самої Христини. І почалося.
— Як так можна! Що у вас за прибиральниці? Каву мою пролила, туфлі зіпсувала! Її звільнити! Негайно!
На ці крики зі свого кабінету вийшов Дмитро. Дружину він впізнав, але вигляду не подав і вже тим більше не став заступатися. Навпаки, глянув зневажливо, а Христину почав втішати.
— Звісно, її виженуть, не переживай. А з туфлями?.. Так, я думаю, все в порядку, але якщо ні — купимо нові.
Марина, яка стояла з похиленою головою, мимоволі поглянула на свої стоптані балетки й подумала: “Цікаво, а хто його дружина? Я чи вона?”
Дмитро ж, подивившись на дружину, крізь зуби прошипів:
— Геть звідси.
Марина вийшла й не побачила, що після того, як за нею зачинилася двері, її чоловік ніжно обійняв дівчину й поцілував у щоку. Вона допрацювала день, переодяглася й вийшла з офісу. Звільнити її з агенції чоловік не міг. Хіба що вимагатиме цього у начальниці. Роботою Марина дорожила. Та якщо звільнять — нічого не вдієш.
Додому йти не хотілося. Вона розуміла, там її чекає важка розмова, тож як могла, відтягувала цю зустріч. Щоб підготуватися хоч би морально, Марина пішла до лікарні до мами. Дорогою купила дещо з гостинців і не тільки матері. Під час останнього відвідування Антоніна Матвіївна познайомила її з хлопцем, теж лежав у лікарні у тому ж відділені, але далі. Вона розповіла про цього Валерія:
— Шкода його, хороший такий і круглий сирота, до того ж ні рідних, ні дому. А тут от упав, нога у нього. Сам лежить, ніхто його не відвідує. Я його пригощаю інколи. І ти, Маришо, принось йому хоч що, а він так радий буде.
Ось Марина й брала щось смачненьке для нього. Розуміючи, що мамі вистачає своїх турбот, не хотіла звалювати на неї й свої теж. Та мама зрозуміла, що Марина прийшла не просто так. І от, слово за слово, потроху розповіла про те, що сталося. А оскільки вони, не бажаючи, щоб свідками цієї розмови стали сусідки по палаті Антоніни Матвіївни, то вийшли у коридор.
— Не переживай, Мариночко, — умовляла її мама. — Я знаю, ваші стосунки з Дімою останнім часом все гірші. Бачу, як тобі важко. Знаєш, якщо стане зовсім важко — розлучайся. Я думаю, в цьому нічого страшного немає.
— Не знаю. Я б, звісно, може, й наважилася, та Юра… — сказала Марина.
— А що Юра? Він поки маленький, та зрозуміє. І вже краще зовсім без батька, ніж з таким.
Їхню розмову мимоволі почув Валерій, який частенько ходив коридором, намагаючись розробити ногу. Серце його стислося. Отто в цих жінок неприємності. Трохи заспокоївшись, Марина прийшла додому, вже готова до розмови і до захисту. Дмитро повернувся, але, як не дивно, не збирався влаштовувати розбірок і поводився як зазвичай.
— Ну що, так і будемо мовчати? — перша не витримала Марина. — Що це було там в офісі?
— А що було? — не зрозумів чоловік. — Звичайна догана строгого начальника невмілій співробітниці. Так, Христина Львівна обурилася, і це цілком зрозуміло. Ти їй дорогі туфлі зіпсувала. Що тобі мали сказати? Дякувати, премію виписати? Чи я мав при всіх визнати, що криворука прибиральниця — моя дружина?
— А чому ні? Міг би сказати заодно, яку суму ти мені виділяєш на господарство, і всі б зрозуміли, чому я змушена підлогу мити, — не стрималася вона. — Може, й не звільнили б.
— Ніхто тебе не звільняв. Якщо тобі так хочеться працювати — будь ласка, ходи, винось сміття.
Не став розвивати неприємну для нього тему Дмитро. Вона теж вирішила, що годі з неї неприємних розмов. Дозволяють працювати — і на тому дякувати. А наступного дня все ж попросила ставити її у зміни тільки рано вранці чи пізно ввечері. Не хотілося ніяк перетинатися ні з чоловіком, ні з Христиною.
Але такий графік дозволив їй зробити дуже неприємне відкриття. Якось ввечері, прибираючи кабінет чоловіка, вона помітила в кошику для сміття уривки фотографії. Не втримавшись, склала шматочки й отримала дуже цікаву картинку. На ній були Діма, Христина й свекруха. Вони стояли, обійнявшись, на тлі котеджу, який ще будувався.
Що все це значило? Валентина Данилівна завжди мріяла про свій будинок, але це було нездійсненно. Живучи на околиці, у маленькій однокімнатній квартирці, скаржачись на жебрацьку пенсію, купити дім вона ніяк не могла. Перебравши папери на столі, Марина знайшла конверт, на якому була написаний адреса котеджного селища, у якому, судячи з усього, і знаходився той самий дім.
“Хм, доведеться з’їздити, подивитися, що за котедж такий. Піду краще вдень. Діма й Христина напевно будуть на роботі, тож їх там не зустріну. Ну а пощастить, може, у сусідів спитаю, хто там живе”, — вирішила Марина і, не відкладаючи справу в довгий ящик, наступного ж дня вирушила туди. А двері їй відчинила свекруха.
Можливо, Валентина Данилівна чекала когось іншого, тому що, побачивши невістку, розгубилася. Марина теж втратила дар мови в першу мить, дивлячись на свекруху, яка терла кушак дорогого, явно не ринкового халата з натурального шовку. І це Валентина Данилівна при кожній зустрічі гірко скаржилася на бідність. Марина, вірячи всьому, допомагала їй, відриваючи крихти від сім’ї та своєї мами. Свекруха швидко взяла себе в руки й запросила її в дім.
— Ой, раз ти знайшла адресу, напевно, знаєш більше, ніж намагаєшся показати. Так, це мій дім. Я завжди про такий мріяла.
— Ну як… — Ледь вимовила Марина. — Начебто ви не казали.
— А я що, маю тобі все розказувати? Це мені син подарував. Не від великої любові, звісно. А тому, що я не така розтяпа, як ти. Дізналася дещо про його справи, і за мовчання попросила виконати мою мрію. Ось так-то. А більше нічого розказувати не буду. Я тримаю свою обіцянку, нікому нічого, — пояснила щаслива домовласниця.
— А Христина? Вона тут при чому? — запитала Марина.
— Коли я кажу “нікому і нічого”, це значить, що й тобі теж. На побутові теми можемо поговорити. Як тобі мій новий будинок?
— Красивий, — пробурмотіла Марина, розуміючи, що більше дійсно нічого не випитати, і попрощалася зі свекрухою.
З’ясовувати стосунки з чоловіком було явно безперспективно. Справжній син своєї матері не скаже ні слова. “Може, провести власне розслідування? Але де тільки взяти час на це?” Виходів було два: махнути на все рукою, нехай все йде як йде, або розлучитися.
Несподівано з лікарні прийшла звістка про те, що в мами кризовий стан, знадобилися гроші на дорогі препарати. Страховка вартість не покривала, і потрібно купувати за свої. Але де їх взяти?
Марина кинулася по знайомих. Вона сподівалася позичити, але серед її друзів багатіїв не було, а тут ще й Валерій. Зрозуміло, що допомогти цей бідолах не міг, але, дізнавшись про стан Антоніни Матвіївни, він підійшов до Марини зі співчуттям.
— Я дуже переживаю за тітку Тоню. І вже повірте, якби міг, то допоміг би. Може, щось вийде? Роботу знайду. Мене тут незабаром виписують.
— Ой, куди ж ти підеш? Де роботу шукатимеш? — здивувалася Марина.
— Поки не знаю, але життя багато вже навчило, — відповів хлопець.
— Мені здається, не варто тобі після хвороби тинятися. Ти не зникай. Я щось придумаю, — пообіцяла Марина.
І справді придумала, згадала доброго двірника з їхнього будинку, дядька Колю. Він жив у двокімнатній квартирі, але одну кімнату здавав. Якраз у нього кімната була вільна. Раніше хлопець жив, поки в інституті вчився. А як вивчився, знайшов гарну роботу і зняв собі окрему квартиру. По дорозі додому вона зайшла до нього й запитала, чи можна ненадовго прихистити хорошого хлопця.
— Ну що тобі сказати? Якщо йому нікуди йти, то нехай поживе поки. Може, мені чим допоможе, — сказав літній чоловік.
Так що Валерія було влаштовано, але вдома Марину чекала сварка.
— Ти мені набридла, а? Тиняєшся невідомо де. На роботі ганьбиш, — заявив Діма.
І варто було Марині заїкнутися про розлучення — зрадів.
— О, добре, що запропонувала. Будь ласка, аби завтра. Син? А що син? Ніхто у тебе його не відбирає. Буду платити аліменти в установленому порядку й усе.
На розлучення було подано, і Марина відчула не гіркоту, а полегшення. Але коли про це дізналася Валентина Данилівна, то одразу прибігла до неї.
— Це що ви надумали, Марино? Чому? Через цей дім? Та він же вам і дістанеться. І зараз можете з Юрою приїжджати, коли хочете. Дімо, ну що ти мовчиш? — кричала на нього мати.
— А що тут сказати? Вона ж хоче розлучитися.
— Але якщо так, то я згоден забрати сина. Нехай зі мною живе, — несподівано запропонував варіант чоловік.
Йому це й коханка порадила. Але не тому, що їй потрібна чужа дитина. Їй хотілося дошкулити дружині коханця. Тільки з цим не погодилася Марина. Юра ж, сидячи в дитячій, чув спір дорослих і плакав. Він знав, що тато й мама розлучаються, і це серйозно зіпсувало йому життя, відбившись і на поведінці, і на успішності.
Марина, як могла, намагалася пояснити, що так треба, але як втлумачиш це дитині? У результаті син, не витримавши таких розмов, втік із дому. Розуміючи, що від чоловіка чекати допомоги не доводиться, вона побігла до людей, добре знайомих і з Юрою, і з цим районом — до дядька Колі й тепер уже Валерія. Ті пішли на пошуки. Напевно, далеко дитина втекти не могла.
У підсумку вони знайшли Юру у сусідньому дворі. Та й не самого. Виявилося, хлопчик знайшов цуценя й розлучатися з ним не збирався.
— Тарзан буде жити зі мною, — одразу заявив він мамі. — Або я знову втечу.
— Ой, та хоч три Тарзани. Головне, не зникай, будь ласка, — плачучи, обіймала його Марина.
Вона зрозуміла: потрібно щось робити, щоб захистити сина. І з цією метою з самого ранку вона вирішила зустрітися з діловим партнером чоловіка, відомим своєю порядністю й чесністю.
— Я не знаю ваших справ, Андрію, але впевнена, що Діма не зовсім чесний, — прямо сказала вона й, не приховуючи, розповіла про куплений свекрусі дім і про те, що Христина бере участь у якихось справах.
— Цікава інформація, — сказав той. — Я, якщо чесно, теж став підозрювати, що все не так уже й чисто, і тепер буде легше з’ясувати правду.
Біля будинку її зустрів стривожений Валера.
— У мене знову пригода, — почав він. — Ось дивись, гаманець знайшов. Я його повернути збирався, та спершу заглянув, щоб зрозуміти, чий він. І ось у гаманці була вкладена моя фотографія, правда, в траурній рамці. І що це може значити — взагалі не розумію. Хто міг не тільки знати, але вже й поховати мене? Та вже, дивно якось.
— А хто власник — вияснив? — здивовано запитала Марина.
— Який там? Як сам себе побачив, усе забув.
Вона взяла гаманець. Документів у ньому не було, але була візитівка певної Ольги Сисоєвої, якій вона й подзвонила, повідомивши про знахідку.
— Сподіваюся, ви повернете його, я виплачу винагороду, — сказала жінка.
Вони домовилися про зустріч, і до умовленого місця незабаром під’їхала дорога машина, з якої вийшла не молода, але доглянута, гарно й дорого вдягнена жінка. Вона рушила було в бік Марини й Валерія, як раптом, вдивляючись у чоловіка, різко зупинилася й похитнулася. Зблідши, вона схопилася рукою за серце.
Вони підбігли до неї. Жінка здивовано бурмотіла:
— Вадику, хлопчику мій, ти повернувся…
Вони довели жінку до лавки, посадили, пояснили, хто такий Валерій, що він не має до неї стосунків і не знає ніякого Вадима. У відповідь Ольга Петрівна розповіла свою історію.
— Значить, ти брат, брат Вадима й мій син. Ви були близнюками, а ми з чоловіком — успішними бізнесменами. Конкуренти викрали одну дитину. Спочатку вимагали викуп, а потім щось пішло не так. А може, так було задумано? Сказали, що хлопчика немає. Так ми й жили з одним сином. Потім не стало чоловіка. Потім Вадика не стало десь під Донецьком. Але, здається, доля мене почула. Мій син тут зі мною! — ридаючи, обіймаючи Валерія, говорила Ольга Петрівна. Витирала радісні сльози й Марина.
А от питання з Дмитром почали потроху прояснюватися. Андрій скликав позачергову раду директорів, на якій і повідомив Дмитру, що вирішуватиметься питання про передачу йому управління компанією. Дмитро був у повному захваті.
— Христинка, наша взяла. З дружиною недолугою розлучення. Андрюха, довірливий — збанкрутує. Ми з тобою в шоколаді.
У повній впевненості він вирушив на зібрання й ледь не втратив свідомість у момент, коли Андрій замість того, щоб передати йому правління, раптом заявив, що він обізнаний про всі його махінації, і вже перевів всі легальні активи на новий рахунок.
Діма вже розкрив було рот, щоб обуритися, вимагати пояснень, але зрозумів, що програв. Він вирішив втекти, врятувати хоч щось. Однак у дверях несподівано зіткнувся зі своєю матір’ю.
— Стривай, тут багато хто напевно захоче тобі в очі подивитися, а я тобі скажу так: з мене морок спав, і я вже дала показання про твої афери. Якщо тебе турбує питання про дім, то можеш забирати. Не потрібен він мені.
Нікуди Дмитру втекти не вдалося. Його вже чекали поліцейські, розслідування й суд. А от Марину це вже не дуже хвилювало. Своїх турбот вистачало. З розлученням проблем не було. На сина більше ніхто не претендував.
Марина дуже переживала за здоров’я матері. Однак Валерій, що переїхав до своєї матері, повністю змінив своє життя, став розуміти тонкощі бізнесу й, пам’ятаючи доброту Антоніни Матвіївни, оплатив її лікування.
— Я завжди перед нею в боргу. Адже без тітки Тоні й тебе, Марино, я б так і залишився бездомним.
Не варто було забувати й Валентину Данилівну. Христина, скориставшись моментом, відсудила в неї котедж. Але не цього було шкода. Все ж синові загрожувало ув’язнення. Добре, що залишилися квартира й онук. Юра часто приїжджав до бабусі разом із мамою. Правда, часу у Марини було не так уже й багато. Андрій, що став головою компанії, запропонував їй роботу, і не прибиральницею, а фінансовим координатором.
— Я переконався у ваших ділових якостях, і, головне, у порядності й чесності. Це рідкісні поєднання, — сказав він.
— Так у мене навіть освіта не закінчена, — визналася Марина.
— Головне, що вона розпочата й знання в голові базові залишилися. А вивчитися зможете, не відриваючись від роботи, за рахунок компанії.
Ну а незабаром налагодилося й особисте життя. Їхні стосунки з Валерієм не закінчилися після того, як він став на ноги. Навпаки, вони вийшли на новий рівень. Тож незабаром вони заявили родичам, що збираються одружитися.
