— Ви ж ніхто хлопчику. Ми спершу шукатимемо родичів, а якщо за встановлений термін їх не знайдеться, тоді…
— Тоді що? Я можу забрати його?
— Ні, — тоненькі, мов ниточки, брови здивовано злетіли вгору, — звісно ж, ні. Дитина потрапить туди, куди й повинна — в інтернат.
Валентина Семенівна вийшла з кабінету, не помічаючи дороги. Очі повнилися слізьми.
Що робити? Як витягти Дімку? Чому так сталося? Чому вона раніше не подбала про документи, щоб усе було оформлено за законом? Хто ж міг подумати, що все обернеться ось так?
— Валя? Валя Колпакова? Це ти?
Валентина Семенівна озирнулася. Перед нею стояв елегантний чоловік, приблизно її віку. І дивно, він звернувся до неї по дівочому прізвищу.
— Дивлюся, думаю, ти чи не ти. Валюх? Я ж Петька Ковальчук! От тобі й на, десять років за однією партою!
— Петя? Петруччо, це ти?
— Ну, впізнала? Ах ти, моя донна Валенсія, ха-ха-ха! — розсміявся він голосно, згадуючи, як називав її у школі. — А ти що тут робиш, Валюша? Працюєш?
— Ой, Петя, ні… Усе набагато складніше. Я завуч у ліцеї, а проти них, — вона кивнула в бік будівлі, з якої щойно вийшла, — я безсила, розумієш? Нічого не можу зробити. Не знаю, куди звернутися, у кого просити допомоги. За законом я ж ніхто… А він там плаче, розумієш?.. Ой…
— Валюш, постривай, ти взагалі про кого і про що? Знаєш що, — він глянув на годинник, — у мене справ на п’ятнадцять хвилин максимум. Бачиш оте кафе? Зайди туди, зачекай мене. — Він порився в кишені, дістав картку й простягнув їй. — Якщо раптом не зможеш дочекатися, обов’язково зателефонуй. Добре? Обов’язково, чуєш? Не зникай, я швидко, Валюш.
Валентина Семенівна повільно попрямувала до літнього кафе-пиріжкової. Вона замовила каву й маленьке тістечко, але навіть не торкнулася їх. Просто сиділа й дивилася у вікно, забувши про все.
Валя вийшла заміж пізно. Спершу навчалася, потім доглядала за мамою, яка хворіла. Олег Дмитрович завжди здавався якимось недоглянутим, неприбраним. Як казала мама: «Наче й сорочка чиста, і видно, що прасували, а все одно щось не так».
Їхні стосунки зав’язалися якось випадково, несподівано. Валя тоді працювала в школі вчителькою хімії, Олег — фізики. І щось-таки їх притягнуло одне до одного. Валя на той час була самотня: тридцять років, ні чоловіка, ні дітей. Пізніше жінка дізналася, що Яна Олегові не рідна донька. Дружина залишила йому маленьку Янку, пообіцявши забрати її, але так і зникла. Спочатку ще надсилала гроші, допомагала, а потім поїхала за кордон і пропала назавжди.
Олег удочерив дівчинку. Яна знала, що він їй не рідний батько, але любила його щиро й по-дитячому турбувалася про нього: прасувала, прала, навіть штопала шкарпетки. Таким дуетом вони й дісталися Валі.
Янка росла дівчинкою з характером. Вона відразу зустріла Валю в штики, заявивши, що мама скоро повернеться — вона дзвонила і обіцяла приїхати назавжди. Хоч усім було ясно: дівчинка це вигадує, бо мати давно не давала про себе знати.
Та Валентина змогла завоювати довіру Яни. Іноді та навіть називала її мамою. А потім Олег захворів. У Яни почався перехідний вік, усі сили Валі йшли на догляд за чоловіком, і дівчина потрапила в погану компанію. Гуляла ночами, додому не приходила. На всі вмовляння Валентини схаменутися й повернутися до навчання чула одне й те саме:
— Ти мені не мати.
Олег хворів ще якийсь час і тихо пішов із життя. Яна з’являлася вдома раз на пів року. Якось прийшла — помітно змінилася, їй було вісімнадцять років. Вона була лагідною, як у дитинстві, просила пробачення, говорила, що все зрозуміла, що піде вчитися, знайде роботу.
— Так, — казала, опустивши голову, — він обіцяв, що ми поїдемо жити до моря, обіцяв багато чого… А сам… а сам…
— Не переймайся, впораємося. Я з тобою, — шепотіла Валентина.
Вона повторювала ці слова безліч разів, у хвилини відчаю дівчини, коли в тієї щось не виходило:
— Я з тобою. Я поряд.
Дімка з’явився на світ слабеньким, і вони виходили його разом. З перших днів Валя, взявши на руки цього маленького клубочка, не захотіла відпускати. Яна вчилася, працювала, а коли Дімці виповнився рік, їй знову стало нудно. Вона почала все частіше гуляти з подругами, потім пропадати на кілька днів. Погана компанія знову затягнула її.
Дімка повністю залишився на Валентині. Він називав її «моя бабуля» і міцно обіймав своїми крихітними ручками, пригортаючи гарячі щічки до її обличчя.
— Бабуя моя, найюбиміша. А ти мене юбиш?
— Більше за життя.
Так вони й жили. Янка іноді з’являлася на порозі, падала в ноги, молила про прощення. Валя з Дімкою раділи, вірили… і знову втрачали її. А потім Янка зникла на два роки. І от тепер… прийшли й сказали: Яни більше немає. А Дімку забрали. Бо за документами Валентина йому ніхто.
— Так, Валюша, справи… — повернувся шкільний друг до кафе. — Ну що ж, справа складна, але цілком вирішувана. Давай — розповідай усе по порядку.
— Петю… Ти… ти що, можеш допомогти?
— Валю, донно Валенсіє, — усміхнувся Петька, — не ображай мене. Давай думати, як повернути твого онука додому, і зробити це правильно.
І забрала! Так, забрала! Довели, що Дімка від самої появи на світ жив із нею! Сусіди та знайомі стали на захист хлопчика.
І Дімка повернувся додому.
— А може, ви й дівчинку тоді заберете, раз у вас такі покровителі, — тонкі брови жінки знову злетіли догори над карими очима.
— Яку дівчинку? — розгубилася Валентина.
— Як? Ви не знали? У вашої, кхм… доньки є ще одна дитина. Дівчинка… хвилиночку… Анастасія Павлівна, два роки.
Я, звісно, не примушую, але все ж рідні брат і сестра. Та й із такою бабусею дитина не пропаде. А я, у свою чергу, всіляко посприяю… І ось уже по квартирі човгає маленьке диво, тягне до бабусі тоненькі рученята, до братика.
Зізнається в любові — так, як колись Дімка.
— Дякую, Петю! Якби не ти…
— Та кинь, Валюша. Ми ж друзі. Я своїй Антоніні як розповів — вона вся в сльози.
— Хороша вона у тебе, Петю.
— Хороша, — згодився Петька, — дуже хороша. Ну, Валюша, не губися. Якщо що, я завжди поруч!
— Дякую… Петю.
— Дякую, дядьку Петю! — простягає руку, як дорослий, Дімка. — Завдяки вам у нас тепер уся родина разом.
Минуло кілька років. Дімка вступив до інституту, Настя пішла до школи. І раптом з’явилася якась пані, яка почала доводити, що вона — рідна бабуся Діми й Насті.
Вона пред’являла якісь папери, вимагала зробити тести. Та її швидко поставили на місце.
— Це моя квартира, — заявила вона. — Я спадкоємиця свого чоловіка!
— Якого ще чоловіка? Ви про що? — запитали її. — Ви ж самі втекли, залишивши йому рідну дитину, ніколи не цікавилися, як живе залишений вами чоловік і ваша донька.
Ви розлучені багато років. Він одружився вдруге. Його законною спадкоємицею є інша жінка, тобто я.
— А ви тут до чого?
Діти вашої доньки на законних підставах передані людині, яка їх любить: хлопчика вона виховувала змалечку, дівчинку з двох років.
— Хто ви така, жінко? Про які права ви говорите? Невже у вас немає нічого людського?
І жінка зникла так само раптово, як і з’явилася.
— Я поруч, — у важкі хвилини кажуть одне одному вже дорослі Діма й Настя. — Я поруч, — кажуть вони й своїй улюбленій бабусі, яка замінила їм усіх. І маму, і тата, і взагалі весь світ.
— Бабусю! Я тебе так люблю! — біжить на коротеньких ніжках маленький Альошка, син Діми. — Ти моя найулюбленіша бабуся на світі!
— І я тебе люблю, мій маленький, — сміється щаслива Валентина Семенівна.
— Нам із Настею пощастило, що ангели послали нам нашу бабусю, яка замінила нам батьків! — сказав Діма в тості на ювілей бабусі. — І тепер ми кажемо їй: ми поруч!
Він дотримав свого слова і забрав бабусю жити до моря.
І довго люди спостерігали, як елегантна, інтелігентна жінка повільно йде набережною з двома Діминими дітьми, які навперебій зізнаються їй у любові й повторюють чарівні слова:
— Ми поруч.
